Як пише блискучий іспанський мислитель Х. Ортеґа–і–Ґассет: «Справа у тому, що наш світ якось раптово розрісся, збільшився, а разом з ним розширився і наш світогляд. Останнім часом світогляд цей охоплює всю земну кулю; кожен індивідуум, кожна середня людина бере участь у житті всієї планети... Згідно із законом фізики, що речі знаходяться там, де вони діють, ми можемо назвати всюдисущою кожну точку земної кулі. Ця близькість далечіні, ця присутність відсутнього розширили до фантастичних розмірів світогляд кожної окремої людини».
«Коли помах крила метелика в одному кінці планети викликає тайфун в іншому кінці Землі» — от квінтесенція історичного часу та історичної доби, у яких живемо, а мовою майя, як відомо, Доба, Час та ще Сонце — одне слово.
Президент одного із мозкових центрів планети — Будапештського клубу, автор блискучої книги «Вік біфуркації» Ервін Ласло розтлумачує цю енергетичну за звучанням дефініцію нашого зникаючого буття: «Система перебуває у стійкому стані, еволюціонуючи за цілком визначеними траєкторіями до тої межі, поки якийсь параметр не перевищує порогове значення. У цій точці траєкторія розгалужується на дві, і система потрапляє у сферу фазового простору, де вона поводить себе інакше і набуває нових значень, відмінних від попередніх. Біфуркаційний процес говорить про те, що коли систему вивести за поріг стійкості, то вона вступає у фазу хаосу. Настання хаосу не обов’язково має рокований характер: хаос може виявитися прелюдією до нового розвитку. Процес виникнення біфуркацій робить еволюцію нестійких систем стрибкоподібною і нелінійною».
Ліричний відступ: у точці біфуркації може перебувати тепер і Україна, коли вступить закон мінімаксу, і в одну, невідому нікому мить помах крильця викличе бурю і змете увесь цей «острів макак» із його прогнилими і струхлявілими вуликами абсурду.
Називаючи 2012 рік часом нашого перебування перед ворітьми в інший світ, Ервін Ласло підсумовує: «Проблеми пекучі, ставки гігантські, можливості вибору вражаючі. Ми живемо у вік найбільшої біфуркації за всю історію людства».
Але треба пам’ятати, як заповідь Божу в масштабах планетарних, глобальних, континентальних і наших рідних національних, що «не диктатори, армії і поліція, а оновлені цінності та ідеали людей стануть тими метеликами, які помахом своїх крил визначать, яким шляхом буде розвиватися людність».
Р. S. ВІД ФРАНКА
«Я не виссав собі тут нічогісінько з пальця і не жадаю ні від кого, щоб вірив мені на слово. Я подаю здобутки новішої науки, а властиво лише маленький вибір із багатого скарбу тих здобутків. А ся новіша наука визначається тим, що ні від кого не жадає і ні від кого не терпить віри на слово. У всьому вона йде до вироблення власного переконання при помочі фактів, дослідів, контролю; вона подає лише такі речі, що кожний відповідно приготований чоловік може й сам дійти до них і переконатися, чи доходжено до них вірно. Наука не признає нікому привілеїв, що ті мають доступ до її «святая святих», а інші не мають; до найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, і у кого в серці горить чисте і святе бажання — пізнати правду, і в кого розум настільки вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її».
Коли я після виходу першого тому «Кінець світу. До і після...» прочитав телефоном цей уривок одному моєму другу і читачеві, той миттєво вигукнув:
— То ти так розпочинаєш другий том?
Блискуча, промовиста реакція. Ні, то не я. То Іван Франко. Річ у тім, що уже після написання першого тому мені потрапила до рук заборонена в часи СРСР книжчина Івана Яковича, написана і видана мінімальним тиражем на початку ХХ століття. Називається ця розвідка нашого найбільшого мислителя «Сотворення світу».
У нього — у Франка — сотворення, тобто початок, а у мене — кінець. Він мене не надихав, бо, ще раз зізнаюся, що його «Сотворення» я не читав до того, як приступив до написання свого «Кінця».
Чому і звідки таке суголосся? З Франком не міряюсь зростом, бо нема йому рівних, але отакий спільний замисел, коли він «сотворив» світ, а я неначе його «закінчу»... Чому так?
Алхімія слова? Що за перегук, ба навіть як би один творчий план, і не просто творчий. Бо мій перший том — неначе його другий? Він почав, а я закінчив.
Чую несамовитий ґвалт і свист кулаків над головою — з Франком надумав мірятися! Боронь Боже, братове, але так ся стало.
Як каже перший читач моїх творів, так ся стало тому, що ви з Франком — бойки. Особливе українське плем’я з–під Карпат. Такі собі українські майя, які мають не тільки бунтарську натуру, а ще й яскравішу генетичну здатність до галактичного мислення. Садить бойко картоплю навесні чи копає восени, а сам собі мовчки думає — чи буде кінець світу, а чи ні? Його це турбує більше, ніж те, чи вродить цьогоріч ця картопля, чи ні.
Мені випало легше, ніж Франку, бо він жив у той час, коли українці ще читали книжки.
Але ліпше би не читали. Що сталося, коли він написав і його «Сотворення світу» прочитали?
От що писав доктор Олександр Сушко, близький друг Каменяра, в останні, мученицькі роки його страдницького життя:
«Поява книжечки викликала серед нашого відсталого суспільства велике зрушення. Серед попів закипіло, як у гнізді шершнів, а старші наші «інтелігенти» вважали за відповідне заховати про «страшну» книжечку гробову мовчанку — й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіяльної молоді. В кінці ж — попи упали на «спасенну» гадку збутися «ворога» за одним махом: тихесенько, без гомону, вони викупили усе невеличке число надрукованих примірників — й спалили... В обороні болючо покривдженого письменника не відважився ніхто підняти голосу. І се він відчув незвичайно діймаюче... Темна ніч сповила геніальний ум одного з найбільших мислителів останньої доби, й з неї він не пробудився вже аж до останку свойого многостраждального життя».
Франко вважав, що із «Сотворення світу» розпочався його власний, земний, кінець. Надломлений моральним терором дух підкосив тіло, яке вже не змогло втримати у собі серцебиття Генія.
Що ж такого він написав? А нічого він не «виссав із пальця». У манері максимально популярній, але, одначе, науково коректній, що й я роблю у цю мить, він лише виклав вершинні досягнення світової думки.
Тоді вавилонсько–ассирійські джерела лише відкривалися світовому інтелекту і буквально потрясли рід людський. І якщо Франко змальовував власну картину життя земного і походження нашого загадкового світу, опираючись на тогочасну науку початку ХХ століття, то моя джерельна база — станом на початок століття ХХІ. Безумовно, нам пощастило більше. Бо сто років для самопізнання людства — то дуже багато. Бо бескиди пізнання мого сучасника — куди вищі, ніж за часів його доби.
Тоді Львовом брички їздили і трамвая ще не бачили, а тепер в Інтернеті можна розгледіти з міліметровою точністю вавилонські артефакти. Тепер у Львові геніальний Папа, син українки Кароль Войтила зібрав на стрічу із ним майже два мільйони вірян, і то був той Папа, котрий вибачився за інквізицію і за Галілео Галілея, і аж не віриться після цього, що сто років тому хрестом на Франка замахувалася туполоба інквізиція.
Більше того, його пророкування у «страшній» книжчині цей феноменально інтелектуальний 100–літній поступ людства тільки підтвердив.
То чому і за що така плата від одноплемінників найбільшому генієві серед тих, котрі признавалися, що вони українці? Чому відбирали йому життя після того, що лише подав цьому рідному і дорогому народові «здобутки новішої науки, а властиво лише маленький вибір із великого скарбу тих здобутків»?
Що так здійняло на дибки темну (о, як мені знайомі ці знавіснілі пики!) «інтелігенцію» у «страшній» книжці Франка?
Візьміть прочитайте і відчуйте безмір того, що нині витає над Україною, — безмір людської тупості і злоби супроти світлого розуму. Не буду повторювати за Франком, бо у першому томі, як тепер виявилося, я швидше переповів його.
А точніше, я, як і Франко, хотів довести до рідного народу те, що не знав він і знає вже людство. Але йому, народові, цього не треба. За це він карає.