Спочатку московські газети та журнали були більш живими та цікавими, але швидко розкрутилися свої. Ми стали дізнаватися про національне відродження 20-х років і про «розстріляне відродження» 30-х, про Голодомор, про війну більшовиків проти церкви, дізнавались про невідомі факти нашої трирічної незалежності у 1917 — 1920 роках. Крізь «білі плями» українського минулого стали проступати вражаючі обличчя та події. Мені здається, мільйони наших людей пережили тоді почуття «відкриття батьківщини».

Досить довго я оцінював роль преси беззастережно високо. Один з перших ударів по моїх надто високих оцінках завдала газета «Московские новости». Восени 1991 року (точної дати пам’ять не утримала) вона оголосила, що у московському Білому домі обговорюється можливість майбутньої ядерної війни проти України. Нині, за давністю, уже не відновити, звідки взялась ця «утка», але сам факт, що таке можна холоднокровно надрукувати, вразив мене у саме серце. Я раптом усвідомив, що для деяких журналістів не існує взагалі ніяких табу та гальм, вони не здатні сказати собі: така тема просто не могла обговорюватись у московському Білому домі. А ще я раптом зрозумів, що якби зустрівся з тим, хто поставив цей матеріал у номер, то не зумів би нічого йому довести: у нас немає в запасі доказів того, що вище холодної логіки, зрозуміло окрім слів.

Про журналістську безвідповідальність можна говорити довго, але є ризик піти надто далеко від теми українсько-російського взаємного сприйняття. Щоправда, одне пов’язане з іншим: тому, що після 10 років, які минули з часів нашого «державного розлучення», це сприйняття (і очевидне, і приховане) стало саме таким, а не іншим, ми багато в чому маємо дякувати пресі та ефіру. Не буду стверджувати, що російські журналісти навмисне ліпили негативний образ нашої країни. Це було б політичне звинувачення, а у мене немає таких даних. Втім, складається повне враження, що головні російські ЗМІ протягом 90-х років згадували Україну лише з якоїсь неприємної нагоди. Невже це все, що тільки й цікавило їхню аудиторію? До цієї аудиторії входять, хочу нагадати, більш як 20 мільйонів людей, у яких є родичі в Україні, не менше п’яти мільйонів українців, що постійно живуть у Росії (щоправда, друга група у більшості своїй входить до першої), мільйони та мільйони людей, що мають в Україні друзів та знайомих, і не менше тих, хто просто цікавиться нашою країною. Всі вони бачили на своїх екранах (я зараз про телебачення) Україну може й частіше, ніж мешканці, скажімо, Португалії або ж Японії, але типологічно з тих самих приводів, що й ті — повінь, вибух на шахті, якийсь політичний скандал, серійний вбивця. Те, що набір «інформаційних приводів», який визнають достатнім у країнах, де ледве знають про наше існування, може визнаватися таким же самим в Росії, вище за моє розуміння.

З російських газет постійно і багато пише про Україну хіба що «Независимая». Щоправда, поруч із матеріалами, написаними із здоровим глуздом, може бути розташована величезна стаття, що лише імітує знання предмету, написана кимось з імперських україноненависників. Така вже редакційна політика — надавати слово всім. Втім, іще батько Махно (здається) досить мудро казав: «Хай ненавидять, аби любили».

Але навіть «Независимая газета» не так часто виявляє інтерес до тем поза межами нашої економіки та політики. Що вже говорити про всі інші ЗМІ! У цілому, на думку українських спостерігачів, більшість російських газет змальовує образ України як «государства, постоянно противодействующего России и ее интересам» и «не соблюдающего права русскоязычного населення». Такий образ спирається не на аналітику, яка трапляється нечасто, він подається у вже готовому вигляді. Є ще кілька улюблених тем: несанкціоноване відбирання газу, олігархи, львівські «бандерівці». Окрім цього, нічого цікавого в Україні, як бачимо, немає. А іще на початку кожного літа по газетних сторінках та екранах Росії обов’язково прокочується хвиля репортажів про побори на російсько-українському кордоні, про утиснення тих, хто відпочиває та про небезпечне забруднення Чорного моря уздовж кримських берегів. У нас уже не мають сумніву у тому, що матеріали замовляють конкуренти кримських курортів.

Щоправда, мені говорили, що існують російські інтернет-видання, які освітлюють українську тематику постійно і не поверхово, і що їх робить молодь. Можливо, таке явище породжене природною російською цікавістю до України. Цю цікавість не може задовольнити консервативна «паперова» періодика. Люди радянсько-московського виховання, у чиїх руках вона знаходиться, поки що не мають сил уявити, що Україна чимось-таки приваблива для читачів поза тими чи іншими російськими інтересами.

Подібні ЗМІ (якщо помічають нас) впевнені, що російське керівництво займається «прихованим донорством» України, а відносини двох країн зводяться до всіляких російських поступок. Цю переконаність освятив своїм авторитетом Нобелівський лауреат О. І. Солженіцин, який писав не так давно: «Не было ни одного раунда русско-украинских переговоров, в которых украинская сторона не взяла бы верх, далеко уйдя от кравчуковских беловежских “прозрачных границ”, “неразрывности русско-украинского союза” — до постоянной упорной украинской оппозиции против России и на арене СНГ, и на мировой. Российская сторона неизменно, шаг за шагом, все далее отступала, только отступала. Постоянно (и поныне) уступала экономически, пытаясь подкупить непримиримость украинской стороны». Я повірив би настільки авторитетному голосу, якби не знав абсолютно точно, як учасник, що це не відповідає дійсності. Суть будь-яких переговорів — взаємні поступки, нічого іншого людство у мистецтві переговорів поки що не винайшло. Глибоко шануючи Олександра Ісайовича, я готовий надіслати йому пуд вирізок з українських опозиційних газет, які невтомно звинувачують мене (а до мене — Леоніда Макаровича Кравчука) у «постійних та нічим не виправданих уступках Росії».

Гадаю, що звинувачення двох опозицій дзеркальні одне до одного (єдина асиметрія — з українського боку немає фігури, рівної Солженіцину) саме тому, що Україна та Росія приходять до згоди шляхом розумних компромісів.

Звинувачуючи своїх керівників у тому, що вони постійно відступають під натиском іншої країни, ЗМІ тим самим демонізують цю країну, змальовуючи образ чогось ненажерливого, непримиренного, безжалісного — варварського, короче кажучи. Зверніть увагу, що ця констатація однаково стосується як російських, так і українських ЗМІ.

Деяка частина нашої преси, включаючи товсті журнали, не стомлюється переконувати, нібито “москалі” сплять та бачать повернення Малоросії до Російської імперії. Думаю, що навіть ті у Росії, хто ритуально повторює гасло про «нове возз’єднання», самі у нього давно вже віру втратили. І нашим викривальникам імперських реваншистів добре зрозуміло, що ті у нього давно не вірять. Але у нас не полюбляють кидати розкручену тему, це якось не по-господарськи, а українці — люди хазяйновиті.

Проте справа не тільки в цьому. Є така небезпечна річ, як свербіж боротьби заради самої боротьби, є ті, хто недовоював. Читаю у «Дзеркалі тижня»: «За іронією долі український народ... одержав незалежність якось протиприродно легко та просто» (це пише Тарас Чорновіл). Надзвичайно цікава помилка на слові: «протиприродно». Природно було б, мабуть, з кров’ю? Щоб незалежність сприймалась як прямий та негайний наслідок кривавої спокутної жертви? Прихильників краси стилю з числа пассіонарних націонал-романтиків відсутність крові цілком могла розчарувати. Особлива Божа милість позбавила Україну такої стильової досконалості, інакше кажучи, позбавила зайвих жертв та крові на вівтар незалежності. Досить цієї крові було пролито у минулому, нам вистачить. Україна сплатила по всіх рахунках заздалегідь. Але як бути з тими, хто недовоював? Свербіж боротьби підштовхує їх, серед всього іншого, на винахід ворога та його культ.

Підгодовує це винахідництво і російська сторона. Я маю на увазі не тільки претензії (слава тобі, Боже, ніби-то вони потроху згасають) окремих безвідповідальних політиків на Крим та Севастополь. З російської сторони всі ці роки не вистачало та й не вистачає досі якогось важливого символічного жеста. Не знаю, яким повинен бути цей жест, та й не став би робити подібних підказок.