На порозі нового століття, коли антиросійська риторика, нарешті, стала приїдатися в Україні навіть найвідданішим прихильникам цього жанру, раптом з’ясувалося, що в Росії встигло непомітно набрати сили досить своєрідне українознавство. З’явились майже наукові праці, які доводять, що Україна не несе людству ніякої «особливої культурної звістки універсального значення» і навіть що «Україна не має ніякого геополітичного сенсу». (Гітлер, пригадується, використав те саме словосполучення, коли писав, що Ленінград, після його захоплення, слід зрівняти з землею, оскільки його існування «не має ніякого сенсу»). Ось ще цитата — нехай ні у кого не буде сумніву, абсолютно істинна — і не столітньої давнини, а з 1998 року: «Национально мыслящие русские люди обязаны ради будущего русского народа ни под каким видом не признавать прав на существование за государством “Украина”, “украинским народом” и “украинским языком”. История не знает ни того, ни другого, ни третьего — их нет. Это — фетиши, созданные идеологией наших врагов».
Не називаю автора, щоб не робити йому рекламу, але хочу звернути увагу читачів на те, що не визнавати Україну він закликає заради майбутнього (зрозуміло, що — світлого майбутнього) російського народу. Світле майбутнє російського народу для таких людей, як відомо — імперське минуле Росії. Він, таким чином, розуміє, що без України не було б такого минулого у Росії і що без неї Росія не зможе відтворити себе як імперію. Таким, не зовсім, треба визнати, звичайним засобом він віддає Україні належне, і при цьому, зрозуміло, не помиляється. Так, саме так і було, як він думає, але так більше, ясна річ, не буде.
Іноді ми чуємо докори з Росії з приводу того, що на українському книжковому ринку з’явився «очередной русофобский пасквиль». Напевне, мають на увазі такі книжки, як «Фінал Третього Риму», «Ментальність Орди» та подібні до них. Я ворог будь-якої русофобії, українофобії та всіх інших національних фобій. Хочу ще раз нагадати, що поява таких книжок — це один з «податків на свободу», які сплачує Україна, сплачує Росія, сплачує будь-яка держава, де є свобода слова. Той факт, що ніхто не звертається до суду із скаргою на авторів за розпалення національної ворожнечі, примушує думати, що написані вони обачливо і мають швидше антиімперську, ніж антиросійську спрямованість, що це твори ентузіастів, які щиро вважають, що захищають Україну від нових бід і розраховуються, як вміють, за старі.
А от у Росії, окрім одинаків, з’явилися цілі колективи. Вони видають збірки («Испытание Украиной», «Обман века», ще якісь), і кількість авторів, які беруть в них участь, свідчить про те, що на ниві традиційного українознавства вже працює чималий науковий загін.
Про те, яка роль була б відведена Україні деякими з цих вчених, якби була така можливість, видно із цитати: «России совершенно не нужен сильный украинский президент, сильная Украина. Нам вообще не нужна президентская власть на Украине, будет лучше, если это будет парламентская республика... Наш национальный интерес совершенно не состоит в том, чтобы Украина была мощной державой, с которой мы должны были бы считаться... России совершенно не нужен сильный, дальновидный, выдающийся государственный деятель во главе Украины... Для российской внешней политики Украина является испытанием. России, безусловно, не нужно, чтобы такое государство усиливалось».
Ці слова, що викривають велетня думки, належать ніби-то політику і водночас директору інституту, який займається переважно українознавством. Росієзнавства, як мені говорили, у Росії немає, а українознавство є. Я сам довго не був впевнений, що саме буде краще для України у майбутньому: президентсько-парламентська форма демократії або парламентсько-президентська. Якийсь час я був проти парламентського варіанту, потім моя позиція трохи пом’якшилась. Якщо демократичний процес іде у бік посилення парламентського начала, то відповідальному політику доводиться зважати на це. Але у даному випадку я хотів би сказати про інше. Парламентська республіка не обов’язково завжди і скрізь — республіка слаба. Ми знаємо чимало і президентських республік, які слабіші найслабіших парламентських.
Але наш російський заперечник належить до особливої школи політичних мислителів Росії. Якщо вже вони мріють про імперію, якщо вже це їхній ідеал, то очолювати країну повинен, ясна річ, імператор, а поки немає імперії та імператора, нехай вже буде президент з царськими повноваженнями. На їхню думку, єдиноначальність для Росії — це дуже добре, це краще за все. А якщо вже єдиноначальність добре для Росії, то вона, як їм здається, добре й для всіх, зокрема і для України. Україні ж вони добра не зичать, тому й пишуть, що їм у цій країні президентська влада не потрібна.
Щоправда, велетні думки є й у нас. Ось що пише один з них (і теж ніби політик): «Антислов’янські російські сили на замовлення Заходу та США намагаються знищити Україну... Незалежний від України розвиток Російської Федерації безпосередньо загрожує національним інтересам Києва... Наступ [воєнний] українців знищить греблю загальнонародного незадоволення посткоммуністичною номенклатурою, і натовп повстанців примкне до українських підрозділів, перейде до активної підривної діяльності у тилу федеральних військ, почне створювати підпільні осередки радикального опору на підприємствах, у місцях мешкання, в муніципалітетах. Лозунг створення єдиної трудової слов’янської держави, піднятий на щит українськими реваншистами, приведе до сполоху ентузіазму и громадянської активності широких кол російського суспільства».
Якби можна було замкнути наших біляполітичних маргиналів на російських! Вели б собі несамовите листування, їм було б весело разом.
Коли російські ЗМІ б’ють у дзвони з приводу ніби-то заборони російської мови в Україні, можна не вагатися: хтось із наших «професійних українців» знов бовкнув щось нетактовне, а російські ЗМІ, які не так вже часто знаходять для України добре слівце, знову видали цю нетактовність за позицію української держави.
У свій час на мене справили велике враження слова американського президента Джорджа Буша-старшого з його виступу 1 серпня 1991 року у Києві перед Верховною Радою (тоді ще УРСР) про те, що Америка не буде «допомагати тим, хто схильний вітати самогубний націоналізм, який базується на етнічній ненависті». Мені також дуже сподобалися слова президента ФРН Йоханеса Рау про патріотизм та націоналізм. Мій німецький колега сказав у своїй інавгураційній промові у 1999 році, що різниця між патріотом та націоналістом в тому, що патріот любить свою країну, націоналісту ж потрібно ще ненавидіти інші країни та народи.
Авторитет та високий статус авторів цих висловлювань спонукають мене до деяких пояснень. Досить часто ті, кого у нас називають націоналістами, за всіма ліберальними мірками — саме патріоти. Проте, оскільки вони самі себе часто-густо називають націоналістами, то кінця непорозумінням та ярликам не передбачається. Зайве говорити, що обидва президенти мали на увазі войовничих націоналістів, які підносять свою націю лише у такий спосіб: намагаючись принизити інші. Для таких націоналістів є спеціальна назва — шовіністи, але у антипатріотичному таборі полюбляють робити вигляд, що націоналіст та шовініст — одне й те ж саме. Загалом, не дарма хтось із мудрих говорив: визначайте значення слів, і ви врятуєте світ від половини його ускладнень.
За 90-ті роки ми всі бачили та чули стільки українофобів, русофобів, юдофобів, що — неприпустима річ! — майже звикли до них. Таким людям завжди важко приховати недоброзичливість до сусіда, таємну радість з приводу того, що у нього «корова здохла». Дуже характерна і розпалена готовність до підступності сусіда, прагнення тлумачити будь-який його крок найнесприятливіше.
Є старе прислів’я: «не шукай друга-потатчика, шукай суперечника»). Втім, все-таки друга. На жаль, із розумінням теж проблеми. Треба дивитись правді в очі: Росія погано знає Україну.
Те, що звичайний росіянин з великим зусиллям усвідомлює історичні біди та болі народів Російської імперії та СРСР, можна пояснити — людині взагалі досить важко прикласти до себе чужі обставини. Але я зараз не про звичайних людей. Прийняття державних рішень, що стосуються іншої країни, вимагає певного рівня знань про цю країну. Іноді закрадається питання: чи не потрапляє типове для багатьох у Росії незнання України, уявлення про неї на рівні анекдотів про сало на державний рівень, на рівень політичних рішень?