Невідомий нам Юренєв говорить з Вернадським як з росіянином, великоросом, тому говорить відверто. Він, судячи з усього, ніяк не може зрозуміти, чого це раптом Володимир Іванович «якшається» із «самостійниками» і від нерозуміння ледве не плаче. Тут, в одному абзаці, вся суть подібних людей. «Рівність двох течій» для них неприйнятна «майже органічно». Найвідмінніша, ключова їх риса, коли мова йде про Україну, це «відсутність визнання української культури», більш за те, — «прагнення її загибелі та розвалу». І все це «через величезне патріотичне почуття».

Такі люди, «добрі та розумні», уже кілька років, як знову з’явились «в асортименті». Часом мимоволі починаєш подумки оцінювати співбесідника або партнера у переговорах: а чи не такий і ти, дорогий товариш? Якби Україна з дня проголошення своєї незалежності 24 (11) січня 1918 року залишилась окремою від Росії державою, три покоління («покоління», як стверджують демографи, це 26 років) повністю звикли б до нашої незалежності, і ми нині ставилися б один до одного з тією ж самою взаємною доброзичливістю, з якою сучасні шведи ставляться до норвежців та навпаки. Я не випадково навів для прикладу саме їх. По-перше, ці два народи споріднені приблизно так само, як українці та росіяни, а по-друге, Норвегія відокремилась від Швеції однобічним порядком у 1905 році, що не так вже й далеко від 1918-го. Шведи тоді ж ледве не пішли на норвежців війною «через величезне патріотичне почуття», але мудрість переважила, і нарізне життя двох країн сприймається людьми сьогоднішнього дня як щось саме собою зрозуміле.

З точки зору подальшої перспективи я дивлюсь на все це спокійно. Подібні ситуації не один раз повторювались в історії, і з часом все приходило до норми. Португалія двічі відокремлювалась від Іспанії, а здається, ніби вони завжди були кожна сама по собі.

Проте, слід враховувати все те, що є у нас сьогодні. Поки ще не пройшли десятиріччя взаємного призвичаєння до думки, що Україна та Росія — окремі країни; запалені ревнощі, недоброзичливість, ураженість залишаються прихованими факторами наших стосунків. Вони діють у зустрічних напрямках, і не можна їх не враховувати. Якщо хтось потай бажає твоїй культурі «загибелі та розвалу», він, тільки-но з’явиться така нагода, зробить що-небудь для її загибелі та розвалу, чи не так?

Стосовно ж антиросійських почуттів, на їхній розмах у колишньому СРСР мені вперше розкрив очі один наш письменник. Діло було десь у 1987 році, він повернувся з Сибіру, з якогось виїздного заходу Спілки письменників СРСР, після якого була влаштована екскурсія — ну, скажімо, по берегах Байкалу. Історія, яку він розповів, справила тоді на мене велике враження. У письменницькому автобусі було всього півтора десятки людей, а може й більше. Двоє чи троє були росіяни, москвичі, інші з різних організацій: молдавської, вірменської, таджицької. Перелічую умовно — ані імен, ані національностей з цієї розповіді я не запам’ятав. Люди були уже влітах, так що не всі виходили з автобуса, щоб роздивитись якусь ще одну варту уваги місцевість тощо. Якось половина екскурсантів вийшла, а половина залишилась, і один з двох українців, що залишились, сказав земляку, мовляв, можна на якийсь час розслабитись без «старшого брата». Це почув грузинський (припустимо) письменник та запитав: «А хіба ви не у всьому заодно з росіянами?» І тут, говорить українець, мене як прорвало, я їм усе виклав за декілька хвилин — про Андрусовський мир, про Мазепу, Грушевського, Скрипника, про терор проти інтелігенції, про русифікацію... Вони слухали, відкривши рота, поки не довелося змінити тему, оскільки люди почали повертатися до автобуса. Ввечері зібрались у чийомусь номері, і виявилося, що у кожного є власний рахунок до Росії та росіян. Але все одно, говорив оповідач, український рахунок був найбільш суворим. Всі були приголомшені, тому що до цього часу бачили в Україні продовження Росії. Розважив, каже, душу, хоча й боязко було, чи не «настукає» хтось, але нічого, обійшлося.

Така постановка питання була тоді для мене новою. Інженерно-наукове та конструкторське середовище «високої оборонки» — це особливий світ. В цьому світі на першому місці (та й на другому теж) зовсім не національна проблематика. Ми були поглинені протистоянням з Америкою і про протистояння з Росією не думали. Це не означає, що я був таким вже наївним і про всі українські біди чув вперше, але у агрегованому вигляді (завів мову про інженерів, то одразу й випливають інженерні слівця) мені їх раніше ніхто не викладав.

Пам’ятаю, я тоді зробив для себе деякі висновки. Те, що людей з різних республік раптом так прорвало, не могло бути випадковим. Отже (це був мій перший висновок), російська «длань» важка для всіх, це не вигадка і не колективний письменницький психоз. Люди розумової праці, для яких інтелектуальна свобода — головна умова існування, у ті часи вже сприймали життя в СРСР як все менш і менш прийнятне. Другий висновок напрошується такий: в очах інших народів СРСР ми, українці — ті ж самі росіяни. А по-третє, лицемірство принижує. Ось же повернулися московські колеги до автобусу, і довелося змінювати тему.

На щастя, уже настали нові часи, поступово будь-які теми почали обговорюватись відкрито, а це, як мені здавалося спочатку, служило запорукою, що обговорення не вийде за межі пристойності.

Отут я дуже помилявся. Ні в якому разі не забуваючи про величезний внесок журналістів у розвиток демократичних процесів, не можу не сказати ось про що: на всьому просторі СРСР (незабаром він став «колишнім СРСР») почались друковані та ефірні перестрілки щодо національної тематики. Захоплення можливістю говорити вільно та безкарно надихнуло безліч бажаючих говорити без затримки та безвідповідально. Ми не один раз чули фразу: «Не журналісти починають війни». Ті, хто пам’ятає, як розпалювалися вірмено-азербайджанський, молдавсько-придністровський та й інші конфлікти, не поставлять свій підпис під такою заявою. Журналісти, публіцисти, письменники винні у їх розпаленні не менше, ніж політики. Вони порпалися у кровавих сторінках минулого, вони малювали образ націй-виродків, вони зробили все, щоб залунали перші постріли. Те саме було і в Югославії. Спалаху воєнних дій там передувала різка полеміка засобів масової інформації Сербії, Хорватії, Словенії та Боснії. Саме ЗМІ провели емоційну артпідготовку, накручуючи людей до краю. Вони зняли у них той психологічний бар’єр, який не дозволяв навіть уявити собі, що серби, хорвати та боснійці розпочнуть стріляти один в одного.

Гадаю, що ніколи це не робилося з первісним злим наміром. У тих людей, які пишуть, жива уява. Події трьохсотрічної давнини вони сприймають як те, що сталося годину тому. Без довгих роздумів вони обвалювали на голови малопідготовленого читача та глядача найстрашніші відкриття. Виявляється, що сусід, якого він вважав цілком порядною людиною, уже сімсот (або триста, або тисячу) років п’є його кров, він підступний, підлий та невиправний. Якщо ж хтось намагався — після того, як справа доходила до великої крові — навіть не призвати до відповіді, а просто докорити таким авторам, завжди можна було почути горду відповідь: «Ми несли своєму народу історичну правду». Україну з Росією Бог уберіг від подібного розвитку подій, але отруєних стріл було випущено чимало. Мені, природно, частіше траплялися на очі стріли з українського боку. Хтось змальовував Росію широкими мазками: «Величезна тюрма, одвічний безмежний ГУЛАГ...», хтось запевняв, що Гітлер та Рем скопіювали своїх штурмовиків з опричників Івана Грозного, а вже анекдотів, а вже карикатур, що зображали ведмедя у личаках або общипаного двоглавого орла з балалайкою, було не злічити. Долітали стріли також і з російського боку, але на початку 90-х якось рідше, ніж з нашої — або мені так здавалося.

Була все ж одна суттєва різниця. Дурниці, які писали про Росію та росіян наші газети, залишалися повністю невідомими у Росії, а от не менш ідіотські жарти у російських ЗМІ про «сало у шоколаді» уражали в Україні багатьох. Це був перший наочний урок «інформаційної асиметрії». Ця асиметрія уявляє собою досить серйозну проблему.