Україні, мабуть, можна дорікати у незнанні дечого, але у незнанні Росії нас не запідозриш.
Обсяг накопиченої недоброзичливості — проблема всього пострадянського простору. Пам’ятаю, кілька років тому один литовський експерт змалював настрої деяких політиків своєї країни так: «У многих из них есть вполне определенное представление о границах Европы. Они имеют в виду восточную границу Прибалтики и считают, что дезинтеграция России была бы наилучшим виходом, поскольку оправдывала бы изоляцию России от Европы». Дві втіхи в одному флаконі: дезінтеграція та ізоляція. У мене подібні мрії викликають жаль до мрійників. Дуже схожими мареннями, тільки стосовно до нас, тішать себе і деякі наші російські «доброзичливці», які пишуть статті про неминучі потрясіння, що чекають Україну.
Як бути з усім цим? У демократичних держав немає важелів проти своїх «відморожених», поки ті не порушили закон, але підкресленою дружелюбністю до сусідів керівники цих держав можуть і повинні подавати приклад своїм громадянам. Це, нехай і не в одну мить, але за вельми нетривалий час (зважаючи на Польщу) передається також і громадській думці, і засобам масової інформації.
Борис Миколайович Єльцин зробив кілька заяв у цьому дусі («Проснулся утром, подумай, — что ты можешь сделать для Украины?»), і навіть якось визнав, що Росія провадила «не самую правильную политику» за ставленням до України, але, як людина імпульсивна, був на своєму посту не завжди послідовним. До того ж його вплив на громадську думку Росії був останнім часом зовсім невеликим.
Психологи переконують, що мешканцям країн, розташованих між Росією та Західною Європою, притаманна особлива психологічна риса — так званий «екзистенційний страх» перед реальною або уявною погрозою загибелі своєї нації. Загибель може наступити внаслідок позбавлення її державної самостійності, асимиляції, депортації або геноциду. Угорський історик Іштван Бібо пише, що дана психологічна риса впливала та впливає на долю та політику східноєвропейських держав. Їхній «екзистенційний страх» історично пов’язаний з Туреччиною, Кримським ханством, у українців, білорусів та литовців такий самий страх — страх за своє існування як нації, пов’язаний з Польщею. Пізніше його породжували Австрія, Німеччина, Російська імперія та СРСР. Німеччину перестали сприймати як загрозу після Другої світової війни.
Це ставлення, виховане тисячоліттями бідування, слідом за крахом Німеччини зосередилося на СРСР, а після 1991 року, на подив нової Росії, виявилось перенесеним на неї. Таке сприйняття Росії викликає у неї роздратування, образу і навіть гірше — Росія не розуміє ані нашого, ані іще чийогось «екзистенційного страху», адже перед росіянами ніколи не майоріла погроза виявитись етнічною жертвою, бути перетвореними у неросіян. Якщо росіяни і відчували себе жертвами утисків, то в межах своєї держави і більш за все — з боку самої держави, і не через етнічні причини. Західноєвропейцям даний феномен так само психологічно далекий і тому малозрозумілий. Виходить, його взагалі важко пояснити за межами свого кола.
Якби росіяни добре розуміли страхи своїх сусідів, то це допомогло б покращити політичний клімат у нашій частині світу. Наші побоювання за саме своє національне існування пояснили б росіянам багато чого, зокрема наполегливе бажання ряду посткомуністичних країн потрапити під крило НАТО (і Україна уже офіційно цього прагне). Ця підозрілість не навіки. Чим більше людяності, терпіння, розуміння і навіть м’якості до того, що на її думку, є помилковим, виявить Росія, тим швидше ця підозрілість пройде, тим швидше затихнуть також і екзальтовані антиросійські настрої. Таку політику сьогодні проводить Путін.
Свербіж боротьби
Якщо говорити про українців, то ми, як народ великодушний, здатні на дивовижну зміну сприйняття буквально за одне-два покоління. На це звернув увагу історик Микола Костомаров. Вивчаючи двадцятилітнє правління гетьмана Івана Мазепи, листи та документи тих часів, те, як відзивалися мандрівники і про що писали у своїх звітах чиновники, він прийшов до такого висновку: «Нельзя сказать, чтобы в те времена народ малороссийский питал какую-то привязанность к Русской державе и к соединению с “москалями”, напротив, ми на каждом шагу натыкаемся на факты взаимного недружелюбия и даже вражды между двумя русскими народностями...» При тому Гетьманщина залишилась у складі Росії. Чому? Костомаров пояснює: «Народ остался верен царю [после перехода Мазепы на сторону Карла XII] не из какой-либо привязанности, не из благоговейного чувства к монарху, а просто оттого, что из двух зол надобно было выбирать меньшее. Как бы ни тяжело ему было под гнетом московских властей, но он по опыту знал, что гнет польских панов стал бы для него тяжелее. Под русскою властью, по крайней мере, оставалось для него всегда духовное утешение — вера его отцов, которую никак уже не могли попирать “москали”, как бы ни относились они ко всем остальным народным правам». Тобто Костомаров констатує для періоду на межі XVII и XVIII століть, м’яко кажучи, не дуже добре ставлення простих людей Лівобережної України до Росії на основі досвіду перших десятиліть після Переяславської ради. Росія в той час для українців просто менше лихо, та й тільки.
Та ось Руїна, Полтава й інші потрясіння залишились позаду, два народи почали притиратися один до одного. Що ж підкреслює Костомаров? «Переберете все песни южнорусского народа [українців], все его предания, пословицы — нет тени недовольства слиянием с Московиею, нет зародыша стремления к отложению; несколько пословиц, изображающих невыгодный взгляд на москаля, относятся к значенню этого слова в смысле солдата и могут только служить доказательством тягости военного постоя для народа, но никак не вражды к великорусскому народу».
Якщо хтось не знає, Володимир Іванович Даль наводить прислів’я: «С москалем дружись, а за кол держись», «Кто идет? Чорт! Ладно, абы не москаль», «От москаля хоть полы отрежь, а уйди!».
Згідно Костомарова, прислів’я були про солдатів, що ставали на постій в українських місцевостях. З одного боку, «москаль» (солдат) не випадково став синонімом всього російського, а з іншого, як то кажуть, «стерпелось — слюбилось». Для зміни сприйняття вистачило одного-двох поколінь після Полтавської битви.
Стереотип поведінки будь-якого народу, а тим більше його цінності та устремління з віками змінюються, проте деякі риси характеру — такі, як відхідливість чи то навпаки, злопам’ятність, суворість або м’якість, як запевняють психологи, залишаються більш чи менш незмінними протягом багатьох століть. Гадаю, щодо цього сьогоднішні українці залишились майже такими, якими вони були у часи гетьмана Апостола та гетьмана Разумовського. Це означає, що вільній Росії гарантована повна дружелюбність з боку вільної України. Сподіваюсь, вона буде взаємною.
Але ми живемо у столітті сучасних комунікацій і повинні зважати на це. Сьогодні масова свідомість куди більш вразлива, ніж була при гетьманах та царях. Подобається нам це чи ні, вона стає все більш керованою. Всі ми бачили приклади того, як цілеспрямована та майстерно проведена кампанія переламувала настрої мільйонів. А до того ще й зовсім непомітно, щоб пропорційно зростало почуття відповідальності ЗМІ — як наших, так і російських.
Зі свободою преси пройшла вже чимала частина нашого життя. Цензура у СРСР була скасована, якщо мене не підводить пам’ять, весною або влітку 1988 року, але й приблизно півтора роки перед тим вона була досить м’якою. Загалом, як не рахуй, а вільній пресі уже чимало років. Ті, хто півтора десятиліття тому вперше прилучився до газет та телевізійних новин, сьогодні не просто виросли, але уже й самі стали батьками та матерями. Все їхнє свідоме життя пройшло в атмосфері, не скутій цензурою слова.
Наскільки я розумію, на початку журналістів подекуди брав страх. Тим більше, що постійно ходили чутки, що «цю лавочку» буквально днями причинять. І не так причинять, як пристукнуть. Проте журналісти одразу ж включилися у боротьбу. Спершу стали на захист пам’ятників культури. По-моєму, перший об’єкт, який відстояла громадськість Києва, був Голосіївський ліс. Здається, це було наприкінці 1987 року. Потім з’явилися сміливі статті на тему Чорнобиля. А коли цензура остаточно наказала довго жити, настала черга нашої замовчаної історії та духовного спадку.