— Завтра мені назад, до Штатів.

На клаптику паперу надряпав свою електронну адресу, і, зворушливо зазирнувши дівчині у вічі, кілька разів повторив:

— Будь ласка, пиши мені. Добре? Навіть українською. Не забувай мене, Дорі.

— Напишу, обіцяю, що напишу, — печально відповідала Даруся, бо не хотіла розставитися з цим милим американцем.

У холі готелю він знову поцілував їй руку і подарував чарівну листівку, придбану, вочевидь, разом із розмовником. На поштівці плюшевий ведмедик простягав глядачеві букет ромашок, а внизу було щось написано французькою. Даруся дуже зраділа з цього милого подарунка:

— А може ти колись приїдеш в Україну, до мене? — з надією в голосі запитала вона Марка.

Тепер прийшла його черга кивати головою:

— Приїду, обов’язково приїду.

Та Дарина не вірила. Знала наскільки дорого коштує така поїзда.

— Приїзди будь-коли, — мовила вона, занотовуючи свою адресу в Марковому записничку. — Можеш навіть зупинитися у мене, якщо готель для тебе задорогий. Хоча наші готелі набагато дешевші, ніж тутешні. Навіть ті, які у нас вважаються дорогими.

— Коли ти летиш, — перепитав Дарину Марк.

— Також завтра, але по обіді. Я тебе пам’ятатиму, — несподівано сказала Даруся дивлячись в очі Маркові. — І Париж для мене тепер назавжди буде казкою, що справдилася. А ще найпрекраснішим у світі містом. І місцем, де я зустріла тебе.

Ставши навшпиньки, Дарина легенько чмокнула Марка в щоку, і, не озираючись, побігла сходами на другий поверх. Вона не хотіла, щоб він бачив її сльози.

Рідне місто зустріло її звичним дощем.

Додому Даруся добралася десь біля десятої вечора і заснула, ледь голова торкнулася ліжка. Понеділок у неї ще був вільним, а у вівторок вже мусила починати звичну роботу.

Дарину здивувало те, що біль від зради коханого був не таким сильним, як перед від’їздом. Мабуть, це все подорож. Париж трохи затягнув цю рану. Стільки всього трапилося. Думати про прикре часу не було. Та, на жаль, Даруся знала й інше — біль ще повернеться. Від цього нікуди не дітися. Їй доведеться зустрічатися з Ігорем на роботі, спілкуватися з ним. Доведеться слухати, як пліткують дівчата про нього. І, як не крути, а доведеться поговорити з Надійкою про все, що тоді сталося між нею та Ігорем. Усе-таки її найкраща та єдина подруга. Це не варто відкладати у довгий ящик.

Дарина подзвонила Наді у понеділок зранку. Не зважаючи на те, що подруга лише годину тому повернулася з нічного чергування, вона негайно примчала у гості до Дарки, тримаючи у руках тацю із власноруч спеченим напередодні тортиком:

— З Днем народженням тебе, рідненька!

Надійка вручила їй тортик і вони міцно обнялися.

Дівчата пили чай, і Дарина розповідала про Париж. Про Ігоря їй говорити не довелося. Надійка вже все знала.

— Ти собі не уявляєш, у якому шоці я була! Це сюрприз для всієї клініки, Люсик такий потайний, завжди був таким, бісова душа. Але уся клініка не знала, що він з тобою зустрічається. А я знала! Я навіть спитала у нього, як він міг!

— Нащо? — Даруся пополотніла. Надя це помітила.

— Тю, чого ти, дурна? Що він тобі зробить? Може, вижене і сам піде підлоги мити? На те, люба, щоби він знав, що я у курсі справи.

— Якої справи?

— Ну, що він — падлюка.

Проти волі Дарина засміялася. Сердитись на Надійку було просто неможливо.

— Ну і що ж він тобі відповів?

— Що це все плітки, і мене вони не обходять!

— Отже, усе це плітки. Усе, що між нами було. Що ж, цього й слід було чекати. Я така дурепа. — Вилаяла саму себе Дарина. — А ти чого мовчиш? — звернулася вона із запитанням до подруги.

— Про що саме? — невинно закліпала очима Надя.

— Що я сама, сама собі винна.

— Та ніколи. Де вже мені тебе винуватити. Та любов — страшна річ, їй-бо. Краще розкажи мені про свого Марка. Він красивий?

Пояснювати Надійці, що Марк не її, не було жодного сенсу. У спілкуванні з подругою — і Даруся це знала на зубок — краще чітко відповідати на запитання.

— Симпатичний, я б сказала. Дуже милий. Він машинами торгує. Знаєш, як у кіно показують. Бігає, певно, за клієнтами, доки котрогось не зажене.

— Скільки йому років?

— На вигляд — тридцять п’ять.

— А за паспортом? — безпристрасно випитувалася подруга.

Дарина таки не втрималась.

— А за паспортом він мусульманин. У нього три дружини і семеро дітей. Годі тобі, Надю. Що я, поліція, аби у нього папери перевіряти? Ми були просто… ми просто гуляли…

Надійка розуміюче примружилась.

— Так, звичайно. І він просто поїв тебе «Вдовою Кліко», бо він такий добрий.

— Уяви собі! Принаймні, сексуальних послуг за це він від мене не вимагав. І весь час поводився, як справжній джентельмен. Мацати мене за груди він не намагався, руки під спідницю не пхав, і взагалі…

— Усе ясно, — зробила висновок подружка. — Він тебе поважає, або імпотент… чи голубий.

— Якщо він зрозумів той десяток слів ламаною англійською, що я зуміла вичавити з себе за два дні знайомства, і на цьому ґрунті заповажав мій лінгвістичний ідіотизм, ну тоді так, напевне. Інших підстав для поваги… Хоча ні, стривай. Я сказала йому, що я — медсестра.

— От і добре, — зраділа Надя. — Я десь читала, що в Америці кваліфіковані медсестри дуже добре заробляють і користуються величезною повагою у суспільстві.

— Я не думаю, що те саме стосується санітарок.

— Ой, яка ти прикра, Дарусю. Вічно у тебе ці муки. Жила б ти у середньовіччі, то точно сама б себе батожила привселюдно на площі Ринок. Ну чого ти так себе не цінуєш? Молода, розумна, гарна, чуйна…

— І безнадійно закохана.

— У Люсика? — Надя аж руками сплеснула, від обурення підстрибнувши на стільці. — Твій лінгвістичний ідіотизм ніщо у порівнянні з ідіотизмом побутовим.

— Дякую, моя дорога, — з любов’ю, але іронічно мовила Дарина.

— Я тобі правду кажу. Можу навіть ляпнути, що ти сама винна і що я тебе попереджала, хоча й не збиралася цього робити. Він тебе принижував. Використовував тебе… А що дістала ти, крім болю і змарнованих трьох років життя?! А нічогісінько ти не отримала! Від людей тебе ховав, наче зачумлену! Та пусте. Марк не такий, я впевнена, він у тебе закохався, і приїде за тобою сюди. А потім ви…

— Не знущайся, — втомлено мовила Дарина. — За бідними санітарками не приїздять гарні чоловіки зі Штатів… Та й нізвідки не приїздять. Ліпше цінуй те, що маєш, і шануйся, бо не дістанеш подарунка, що я тобі купила.

— Якщо ти про Іванка, то я його ціную. І дуже горда з того, що я його дружина. Але й про тебе мушу дбати. То де мій подарунок?

Даруся засміялася і подала Наді картину, загорнуту в білий папір із сердечками. Подруга хутко розкрила подарунка.

— Ой, яка краса! Це Собор Паризької Богоматері на першому плані, так?

— Так, це він. Нотр Дам де Парі. Мені, до слова, ще пощастило. Це справжня акварель.

— А вони бувають несправжніми? — здивувалася Надійка.

— Так. Мабуть, того художника-серба розчулив мій божевільний вигляд.

— Або зачарували твої ніжки, — спробувала підлизатися подруга.

— Бо зазвичай вони беруть ксерокопію і розфарбовують її, як ми колись робили із малюночками у дитячому садку. А потім продають це за добрі гроші. Я це у газеті прочитала. Але у тебе оригінал, — продовжувала Дарина, не надто звертаючи увагу на Надійчині коментарі.

— Ну то й файно. Дякую. А тепер скажи мені, що ти робитимеш, як побачиш Люсика?

— Ну… — Даруся вдала, що замислилась, — мабуть, витягну з-за пазухи ніж і з криком «Так не діставайся ж ти нікому!» пошматую йому все лице. Якщо він не зможе зробити сам собі пластичну операцію, так і залишиться потворою.

— Ет, — Надю ця відповідь не задовольнила, — усе тобі смішки з попової кішки. Я серйозно питаю. Маю виразне відчуття, що ти дурниць наробиш. Коли він запропонує тобі поновити ваші таємні зустрічі, а він запропонує, або я не Надія Павлюк, у тебе ще стане розуму погодитися!