— Ввімкнути світло? — спитав я.

Вона похитала головою:

— Хай ще трошки так побуде…

Я сів біля неї:

— Хочеш сигарету?

— Ні, Роббі. Лише трішечки отак посидіти.

Я встав і підійшов до вікна. На вулиці під дощем неспокійно блимали ліхтарі. Вітер куйовдив дерева. Внизу повільно пройшла Роза. Її високі чобітки блищали. Вона несла під рукою пакунок і прямувала до кафе «Інтернаціональ». Мабуть, то було її в'язання, — вона готувала вовняні речі своєму маляті. За нею йшли Фріці і Маріон, обидві в нових білих дощовиках, які чітко окреслювали їх жіночі фігури, а трохи оддалік за ними плелася Мімі, обшарпана й стомлена.

Я відвернувся од вікна. В кімнаті стало так темно, що Пат уже не видно було. Лише чулося її дихання. За деревами цвинтаря повільно й похмуро почали дертися вгору вогні світлових реклам. Над дахами будинків, ніби орденська стрічка, простяглися червоні літери, що рекламували сигарети; почали іскритися блакитні і смарагдовозелені кола винних фірм; спалахнули яскраві контури реклами білизни, їхнє світло кидало матове, розпливчате сяйво крізь вікна на стіни і на стелю. Воно блукало взад і вперед, і, здавалося, кімната раптом перетворилася на забутий на дні моря невеличкий водолазний дзвін, навколо якого шуміли дощові потоки, і з далеких далей долинав слабий відблиск строкатого світу.

О восьмій годині вечора з вулиці почувся звук сирени.

— Це Готфрід на таксі, — сказав я. — Він заїхав за нами, щоб разом повечеряти.

Я встав, підійшов до вікна і гукнув униз, що ми йдемо. Потім ввімкнув маленьку настільну лампу і вийшов до своєї кімнати. Вона здалася мені такою чужою, що аж моторошно стало. Я дістав пляшку з ромом і поспіх випив чарку. Потім сів у крісло і втупився очима в шпалери. Через кілька секунд знову встав і підійшов до умивальника, щоб щіткою пригладити волосся. Та, побачивши в дзеркалі своє обличчя, забув про все. З холодною цікавістю я розглядав своє відображення. Потім вимушено посміхнувся до нього. Воно відповіло мені напруженою блідою посмішкою.

— Ти… — беззвучно мовив я і пішов знову до Пат.

— Ну що, підемо, друже мій? — запитав я.

— Так… — сказала вона. — Але я хочу ще раз зайти до твоєї кімнати.

«Чого?… — хотів заперечити я. — Та стара комірчина…»

— Побудь тут, — сказала вона. — Я зараз повернуся.

Я трохи почекав, потім теж пішов туди. Пат стояла посеред кімнати і, помітивши мене, здригнулась. Такою я її ще ніколи не бачив. Вона ніби зів'яла. Але це тривало якусь мить, потім вона посміхнулась.

— Ходімо, — сказала вона. — Тепер ходімо.

Біля кухні нас чекала пані Залевська. Її сиві локони тремтіли. На чорному платті висіла брошка з фотокарткою покійного Залевського.

— Тримайся! — шепнув я Пат. — Зараз вона буде обіймати тебе.

Ще мить — і Пат уже потонула в широких грудях. Над нею здригалося повне обличчя господині. Ще б кілька секунд, і Пат була б з голови до ніг залита сльозами; коли матуся Залевська плакала, в її очах був такий тиск, як у сифона з зельтерською водою.

— Пробачте, — рішуче втрутився я, — нам треба поспішати! А то ще запізнимось!

— Запізнитесь? — Пані Залевська зміряла мене нищівним поглядом. — Поїзд відходить лише через дві години! А ви, певно, за цей час хочете бідну дівчинку ще й напоїти!

Пат пирснула зо сміху:

— Та ні, пані Залевська. Ми ще хочемо попрощатися з друзями.

Матуся Залевська недовірливо похитала головою:

— Фройляйн Гольман, ви дивитесь на цього молодика, як на золоту вазу, а він — щонайбільше — позолочена пляшка з-під горілки.

— Образно сказано, — зауважив я.

— Дитино моя… — пані Залевська знову розчулилась. — Повертайтеся скоріше назад! Ваша кімната завжди за вами. Хай навіть сам кайзер жив би в ній, і його виселю, коли ви приїдете.

— Щиро дякую, пані Залевська, — сказала Пат. — Велике спасибі за все. І за те, що ворожили на картах. Я все запам'ятала.

— Це добре. Відпочиньте як слід і — видужуйте!

— Добре, — відповіла Пат, — я постараюсь. До побачення, пані Залевська. До побачення, Фрідо.

Ми вийшли. Коридорні двері захлопнулись за нами. У клітці сходів було напівтемне; електричні лампи перегоріли. Повільно м'якими кроками спускаючись по сходах, Пат мовчала. У мене було таке відчуття, ніби ми після закінчення відпустки вдосвіта йдемо на вокзал, щоб знову відправитися на фронт.

Ленц відчинив дверцята таксі.

— Обережно! — попередив він.

У машині було повно троянд. Два велетенських букети червоних і білих квітів лежали на задніх сидіннях. Я одразу розпізнав, якого вони походження: з церковного саду.

— Останні, — самовдоволено пояснив Готфрід. — Нелегко дісталися. Довелося довгенько-таки подискутувати з одним попиком.

— Це не з тим, що з ясними, голубими, як у дитини, очима? — поцікавився я.

— Ага, так то був ти, братіку мій! — відповів Готфрід. — Це, значить, він мені про тебе розповів. Божий чоловік несказанно розчарувався, помітивши, якої шкоди ти завдав садові. А він було вже подумав, що побожність чоловічого населення знову почала зростати.

— І він так тебе й відпустив з квітами? — поцікавився я.

— Довелося душевно поговорити з ним. Скінчилося тим, що він навіть допоміг мені рвати квіти.

Пат засміялась:

— Правда?

Готфрід усміхнувся:

— Авжеж правда. Ви б подивилися, як той духовний отець у сутінках підстрибував, щоб дістатися до найвищих гілок, його захопив прямо-таки спортивний азарт. Розповідав мені, що колись, ще в гімназії, був непоганим футболістом. Хавбеком, чи що.

— Ти спокусив пастора до крадіжки, — закинув я йому. — Це коштуватиме тобі років двісті пекла. А де ж Отто?

— Він уже в Альфонса. Ми ж поїдемо вечеряти до Альфонса?

— Звичайно, до нього, — сказала Пат.

— Тоді — вперед.

Альфонс почастував нас нашпигованим зайцем з брюссельською капустою і тушкованими яблуками. Потім, на заключення, він завів грамофон, і ми прослухали хор донських козаків. Це була дуже тиха пісня — сам хор співав приглушено, мов десь далеко грав орган, а над ним витав самотній, чистий голос. У мене було таке відчуття, що ось зараз беззвучно відчиняться двері, до зали ввійде старий, стомлений чоловік, мовчки сяде до столу і буде слухати пісню своєї юності.

— Діти мої, — сказав Альфонс після того, як хор, поступово стихаючи, нарешті завмер, як зітхання. — Діти, знаєте, що мені завжди нагадує ця пісня? Іпр 1917 року. Готфріде, пам'ятаєш той березневий вечір з Бертельсманом?…

— Так, — відповів Ленц, — пам'ятаю, Альфонсе. Це вечір, коли зацвіли вишні…

Альфонс кивнув головою.

Кестер підвівся.

— Здається, пора, — він глянув на годинник. — Так, треба вирушати.

— Ще по стопочці коньячку, — запропонував Альфонс. — Справжній «Наполеон». Я ж його спеціально для вас припас.

Ми випили коньяку і встали з-за столу.

— До побачення, Альфонсе, — сказала Пат. — Мені завжди так приємно було у вас. — Вона подала йому руку.

Альфонс почервонів. Він міцно тримав її руку в своїх лапах.

— Отже, якщо коли буде потреба — лише дайте знать. — Зніяковівши, він розгублено дивився на неї. — Адже ви тепер належите до нашого товариства. Ніколи не думав, щоб колись яка-небудь жінка стала…

— Дякую, — сказала Пат, — дякую. Альфонсе. Нічого приємнішого ви не могли б мені сказати. До побачення, всього вам найкращого.

— До побачення! До скорого!…

Кестер і Ленц проводжали нас на вокзал. Перед нашим будинком ми зупинились, і я збігав узяти собачку. Чемодани Юпп уже раніше одвіз на вокзал.

Ми приїхали саме вчас. Тільки-но зайшли у вагон, як поїзд рушив. Коли паровоз уже набирав швидкість, Готфрід сунув руку в кишеню й подав мені загорнуту в папір пляшку:

— Візьми ось, Роббі. Така річ завжди може знадобитися в дорозі.

— Дякую, — сказав я, — випийте, хлопці, її самі сьогодні ввечері. Я вже дещо припас собі.