Жафе сидів сам один у своєму великому кабінеті. Коли я зайшов, він підняв свою лису, блискучу голову і похмуро кивнув у бік великого вікна, в яке періщив дощ.

— Що ви скажете про цю кляту погоду?

Я здвигнув плечима:

— Будемо сподіватися, що скоро перестане…

— Тепер уже не перестане.

Він мовчки поглянув на мене. Потім узяв олівець, оглянув його знічев'я, постукав ним по столу і знову поклав на місце.

— Я здогадуюсь, навіщо ви покликали мене, — сказав я.

Жафе щось промурмотів.

Почекавши секунду, я знову сказав:

— Мабуть, Пат скоро повинна їхати?…

— Так…

Жафе роздратовано дивився поперед себе.

— Я розраховував на кінець жовтня. Але при такій погоді… — Він взяв у руки срібний олівець.

Під поривом вітру дощ зливою заперіщив у шибки. Це звучало так, ніби десь далеко стукотів кулемет.

— Коли, на вашу думку, їй треба вирушати? — запитав я.

Він раптом глянув знизу вверх прямо мені в очі і сказав:

— Завтра.

На якусь мить я ніби втратив грунт під ногами. Повітря, мов вата, прилипло до моїх легенів. Потім остовпіння пройшло, і я спитав якомога спокійніше, хоч мій голос ніби долинав здалеку, наче питав хтось інший:

— А що, так раптом ій значно погіршало?

Жафе енергійно похитав головою і встав.

— Якби це було так, вона взагалі не могла б виїхати, — люб'язно пояснив він. — Просто їй краще їхати

зараз. При такій погоді кожен день зволікання небезпечний. Простуда і таке інше…

Він взяв із стола кілька листів.

— Я вже все підготував. Вам лишається тільки їхати. Головного лікаря санаторію я знаю ще з студентських літ. Він дуже здібний лікар. Я його про все докладно поінформував.

Жафе передав мені листи. Я взяв їх, але не сховав до кишені. Він подивився на мене, потім зупинився передо мною і поклав руку мені на плече. Рука була легка, як пташине крило, я навіть не відчував її на собі.

— Важко, — тихо сказав він ніби не своїм голосом, — я знаю. Тому-то я й зволікав, поки можна було.

— Ні, неважко… — заперечив я.

Він підняв руку:

— Облиште…

— Ні, — сказав я, — я не про те. Я хочу знати лише одне: вона повернеться назад?

Жафе секунду мовчав. Його вузькі, темні очі поблискували в каламутному жовтому світлі.

— Чому ви хочете знати про це зараз? — запитав він через якийсь час.

— Бо інакше їй краще не їхати зовсім, — сказав я.

Він зміряв мене швидким поглядом:

— Що ви сказали?

— В противному разі їй краще лишитись тут.

Він подивився на мене великими очима.

— А знаєте ви, до чого б це неминуче привело? — знову спитав він мене тихо, але різко.

— Знаю, — відповів я. — Це значило б, що їй би не довелося вмирати самотній. А що це таке, я теж знаю.

Жафе підняв плечі так, ніби його морозило. Потім підійшов до вікна й почав дивитися крізь дощ. Коли він повернувся до мене, його обличчя було подібне до маски.

Він зупинився майже впритул передо мною.

— Скільки вам років? — раптом спитав мене.

— Тридцять, — відповів я, не розуміючи, що він хоче від мене.

— Тридцять… — повторив він якось дивно, ніби говорив сам до себе, не зрозумівши мене. — Тридцять… Боже мій! — Потім підійшов до письмового столу й зупинився; на фоні величезного, блискучого стола він здавався маленькою, випадковою тут людиною. — Мені ось скоро шістдесят, — сказав він, не дивлячись на мене, — але я б не міг… Я б іще і ще раз спробував усі можливості, знову і знову, навіть коли б напевно знав, що це безнадійно…

Я мовчав. Жафе все ще стояв, ніби забувши про все навколо. Потім поворухнувся, і його обличчя змінило свій вираз. Він усміхнувся.

— Яз певністю можу вам сказати, що там, у горах, вона добре перенесе зиму.

— Лише зиму? — спитав я.

— Я сподіваюся, що потім, весною, їй можна буде спуститися вниз.

— Сподіваєтесь… — сказав я. — А що таке сподівання?

— Це — все, — відповів Жафе. — Це завжди все. Більше я вам тепер не можу сказати. Все інше — різні можливості. Подивимось, як вона почуватиме себе там, у горах. Я напевно сподіваюсь, що весною вона зможе повернутися сюди.

— Напевно?

— Так. — Він обійшов навколо столу і пнув ногою відкриту шухляду так, що в ній забряжчали склянки. — Та зрозумійте ж, молодий чоловіче:, мені самому боляче від того, що вона має їхати звідси! — пробурмотів він.

Ввійшла сестра. Жафе показав їй рукою, щоб вона вийшла. Проте сестра стояла — присадкувата, незграбна, з обличчям бульдога під сивим волоссям.

— Потім, — пробурчав Жафе, — зайдете потім!

Сестра сердито повернулась. Виходячи, вона вимкнула електричне світло. У велику кімнату раптом проникло сіромолочне світло дня. Обличчя Жафе одразу стало бляклим.

— Стара відьма, — сказав він. — Уже двадцять років збираюся вигнати її. Тільки що надто вже старанна. — Потім звернувся до мене: — Ну, то як?

— Ми поїдемо сьогодні ввечері, — сказав я.

— Сьогодні?

— Так. Якщо це вже неминуче, то краще сьогодні, ніж завтра. Я сам одвезу її туди. На кілька днів я вже зможу вирватися звідси.

Він кивнув і подав мені руку.

Я пішов. Шлях до дверей здався мені дуже довгим.

На вулиці я зупинився. Тільки тут звернув увагу на те, що й досі тримав листи в руці. Дощ періщив по паперу. Я обтер їх і поклав у нагрудну кишеню. Потім оглянувся довкола. Прямо перед клінікою зупинився автобус. Він був переповнений, з нього юрбою висипали люди. Кілька дівчат у чорних, блискучих дощовиках сміючись перекидалися словами з кондуктором. Він був молодий, білі зуби поблискували на його засмаглому обличчі.

«Ні, це не годиться, — подумав я, — це ж несправедливо! Навколо стільки життя, а Пат мусить піти з нього!…»

Автобус задзвенів і поїхав далі. З-під його коліс на тротуар снопом бризнула вода. Я пішов далі, щоб про все домовитися з Кестером і купити квитки на поїзд.

Опівдні я прийшов додому. Все було підготовано, навіть телеграму в санаторій послав.

— Пат, — сказав я прямо з дверей, — ти встигнеш спакувати свої речі до вечора?

— Я повинна їхати?

— Так, — сказав я. — Так, Пат.

— Сама?

— Ні. Поїдемо разом. Я відвезу тебе туди.

Її обличчя знову посвіжіло.

— А на коли я повинна бути готова? — запитала вона.

— Поїзд відходить сьогодні ввечері о десятій.

— А ти знову підеш кудись?

— Ні. Я лишусь тут, поки й поїдемо.

Вона глибоко зітхнула.

— Тоді це дуже просто, Роббі, — сказала вона. — Давай зразу почнемо?

— У нас іще досить часу.

— А я б хотіла зараз почати. Тоді зберемося ми вчасно.

— Гаразд.

Я швидко спакував ті кілька речей, що мав узяти з собою, і за півгодини вже був готовий. Потім зайшов до пані Залевської і попередив її, що ми ввечері від'їжджаємо. Я домовився з нею, що до першого листопада звільню кімнату, якщо вона не зможе раніше здати її кому-небудь. Пані Залевська була схильна розпочати довгу розмову, але я швиденько повернувся назад.

Пат стояла на колінах біля свого великого чемодана-гардероба, навколо висів її одяг, на ліжку лежала білизна, а вона саме укладала свої черевики. Я пригадав, що вона так само стояла на колінах, коли вселилася в цю кімнату і розпаковувала речі, і мені здавалося, ніби це було десь дуже давно і в той же час — ніби лише вчора… Вона підвела голову.

— Ти і своє срібне плаття візьмеш? — запитав я.

Вона кивнула.

— Що ж нам робити з усіма іншими речами, Роббі? З моїми меблями?

— Я вже переговорив з пані Залевською. Все, що вміститься, я візьму до себе в кімнату. Решту здамо в ломбард, на збереження. А коли ти повернешся, тоді знову заберемо до себе.

— Коли я повернуся… — сказала вона.

— Авжеж, — відповів я, — весною, коли ти, засмагла на сонці, повернешся додому.

Я допоміг їй скласти речі, і пополудні, коли надворі вже сутеніло, ми були готові. І дивно: всі меблі ще стояли на своєму місці, лише шафи й шухляди опустіли, а мені раптом уся кімната здалася пусткою. Пат сіла на своє ліжко. У неї був стомлений вигляд.