— Авжеж, — відповіла Роза. — Ось Ліллі теж добре знає, що це значить.

— Ліллі? — Я лише тепер побачив, що вона сидить поруч з Розою. — Що ти тут робиш? Адже ти вийшла заміж і мала б сидіти вдома, в своїй монтажній конторі…

Ліллі нічого не відповіла.

— Монтажна контора! — саркастично сказала Роза. — Поки в неї були гроші, все йшло гаразд, Ліллі була гарна й мила, нікого не цікавило, що було раніше… Рівно півроку тривало це щастя! А коли той тип виманив у неї останній пфеніг і на її гроші став благородним паном, то раптом зрозумів, що повія не може бути його дружиною… — Роза задихалась від обурення. — Звичайно, раптом удав, ніби раніше не знав нічого! Був страшенно здивований і обурений її минулим! Так обурений, що минуле послужило причиною для розлучення. Ну, а грошей, звичайно, як не було.

— Скільки ж їх було? — запитав я.

— Чотири тисячі марок! Не якась там дрібниця! Як ти гадаєш, скільки мерзотників вона мусила обслужити за це!

— Чотири тисячі марок… — промовив я. — Знов чотири тисячі. Сьогодні вони ніби носяться в повітрі…

Роза, нічого не розуміючи, дивилась на мене.

— Заграй краще що-небудь… — сказала вона, — щоб хоч трохи на душі полегшало…

— Хай буде так, раз ми знову всі зібрались тут.

Я сів за піаніно і заграв кілька модних пісеньок.

Граючи, я думав, що у Пат вистачить грошей на санаторій, може, десь до кінця січня і що мені тепер треба заробляти більше, ніж досі. Мої пальці машинально бігали по клавішах; поруч на дивані сиділа Роза й захоплено слухала музику, а біля неї — бліде, скам'яніле від страшного розчарування обличчя Ліллі, холодніше й безживніше, ніж у мерця…

Раптовий крик розбудив мене від невеселих дум.

Це Роза прокинулась від своїх мрій. Вона стояла за столом з широко розкритими очима, капелюшок їй з'їхав набік, очі вилізли на лоба, з перекинутої чашки повільно стікала зі столу вниз кава, прямо в розкриту сумочку… та вона нічого не помічала.

— Артуре! — задихаючись, вигукнула вона. — Артуре, невже це ти?

Я припинив грати. До кафе розхлябаною ходою ввійшов сухорлявий чоловік у котелку, зсунутому аж на потилицю. Обличчя мав жовте, хоробливе, ніс — великий і незвичайно маленьку голову.

— Артуре, — все ще белькотіла Роза. — Ти?

— Ну, а хто ж? — буркнув Артур.

— Боже мій, звідки ти з'явився?

— А звідки ж мені з'являтися? З вулиці ось у ці двері.

Артур, хоч повернувся й після довгої розлуки, був не дуже-то люб'язний. Я з цікавістю розглядав його. Так ось той легендарний ідол Рози, батько її дитини. У нього був такий вигляд, наче він тільки-но вийшов з в'язниці. Я не побачив у нього нічого такого, за що могла Роза його так безтямно любити. Але це могла бути найсправжнісінька сліпа любов. Дивно, на що тільки не падали ці зачерствілі знавці чоловічих душ.

Нікого не питаючись, Артур схопив повний кухоль пива, що стояв на столі поблизу Рози, і випив його. При цьому кадик його тонкої, жилавої шиї то підіймався, як ліфт, то опускався вниз. Роза дивилась на нього променистими очима.

— Хочеш іще? — спитала вона.

— Авжеж, — бовкнув Артур. — Тільки побільше.

— Алоїс! — Щаслива Роза кивнула до кельнера. — Він ще хоче пива!

— Бачу, — холодно сказав Алоїс і пішов цідити пиво.

— А малятко! Артуре, та ти ж іще зовсім не бачив маленької Ельвіри!

— Ну, ти! — Артур вперше виявив здатність реагувати. Він, ніби захищаючись, підняв руку на рівень грудей: — До мене з цим не приставай! Це мене не обходить! Я ж хотів, щоб ти позбулася того байстряти. Так би й було, якби я не… — Він похмуро задумався. — А тепер воно, звичайно, ого скільки забирає грошей…

— Це не так уже й страшно, Артуре. А до того ж воно — дівча.

— Однак дорого обходиться, — сказав Артур і вилив за комір другий келих. — Хіба, може, знайдеться якась дурна, багата баба, яка вдочерить її. За пристойну винагороду, звичайно. Це був би єдиний вихід.

Він раптом прокинувся від своїх міркувань:

— У тебе є щось із собою готівкою?

Роза послужливо дістала свою залиту кавою сумочку.

— Лише п'ять марок, Артуре, я ж не могла й подумати, що ти прийдеш, але вдома у мене є більше.

Артур жестом багатого паші сунув срібні монети в кишеньку жилета.

— Як будеш отут протирати задом диван, то не заробиш нічого, — похмуро закинув він.

— Та я зараз піду. Але в цю пору толку мало. Люди саме вечеряють.

— І дрібницею нехтувати не слід.

— Я вже йду.

— Ну… — Артур доторкнувся пальцем до котелка. — Я десь біля дванадцяти знову буду проходити тут. — Розхлябаною ходою він попрямував до виходу. Блаженно посміхаючись, Роза дивилася йому вслід. Він не оглядаючись вийшов, навіть не зачинив за собою дверей.

— От дурило! — вилаявся Алоїс, зачинивши двері.

Роза гордовито оглянула нас:

— Скажете, не чудовий хлопець? Голими руками не візьмеш такого. І де він весь час міг пропадати?

— Хіба не видно по пиці, — відповіла Валлі. — Під надійним замком був. Гидота в лавровому вінку!…

— Ти не знаєш його…

— Бачила досить таких, — відповіла Валлі.

— Ти не розумієш цього… — Роза встала. — Він справжній мужчина. Не якийсь там слизняк. Ну, то я

пішла. Будьте здорові, дітки.

Помолоділа й ніби окрилена, вона, погойдуючись, вийшла на вулицю. Тепер у неї знов був чоловік, якому вона могла здавати гроші, щоб він пропивав їх і потім лупцював її. Роза була щаслива.

За півгодини пішли і всі інші. Тільки Ліллі з обличчям мерця лишилась на місці. Я ще трохи побринькав на піаніно, потім з'їв бутерброд і теж вийшов. Наодинці з Ліллі не можна було витримати довше.

Я побрів мокрими, темними вулицями. На цвинтар саме вийшов цілий загін «армії спасіння». Вони з тромбонами і сурмами прославляли божественний Єрусалим. Я зупинився. Раптом мене охопило таке відчуття, що мені несила витримати оцю самоту, без Пат. Втупивши очі на могильні плити, що блідо маячили на цвинтарі, я говорив собі, що рік тому я був ще одинокішим, що тоді я зовсім не знав Пат, а тепер вона є в мене, хоч і не зі мною зараз… Проте ніщо не допомагало-я раптом вибився з колії і не знав, що мені робити. Кінець кінцем піднявся нагору до своєї кімнати, щоб подивитись, чи немає часом від неї листа. Це було зовсім безглуздо, бо від неї не могло бути нічого, і таки нічого не було, але я все ж пішов нагору.

Коли я знову виходив з пансіону, то біля дверей зустрів Орлова. Під розстебнутим пальтом на ньому виднівся смокінг. Він ішов у готель, де служив платним танцюристом. Я спитав його, чи не чув він чогось про пані Гассе.

— Ні, — відповів той. — Вона ще досі не показувалась тут. І до поліції не приходила. Та це й краще, що вона не приходить…

Ми разом пішли вздовж вулиці. На розі стояла вантажна машина з вугіллям у мішках. Шофер саме відкрив капот і копирсався в моторі. Потім він виліз на своє сидіння. Саме коли ми проходили мимо, він запустив мотор і дав повний газ вхолосту. Орлов здригнувся. Я глянув на нього. Він був білий, як сніг.

— Ви нездужаєте? — спитав я.

Він посміхнувся блідими губами й похитав головою.

— Ні… але мене іноді лякає, коли почую отаке зненацька. Коли мого батька розстрілювали в Росії, теж отак запускали мотор вантажної машини, щоб ми не чули пострілів. А все ж ми почули… — Він знову посміхнувся так, ніби перепрошував за щось. — 3 моєю матір'ю так не церемонились, її розстріляли удосвіта в підвалі. Мені з братом удалося втекти вночі. У нас тоді ще лишилися брильянти. Але брат замерз по дорозі.

— За що ж постріляли ваших батьків? — спитав я.

— Мій батько до війни був командиром козацького полку, який брав участь у придушенні повстання. Батько знав, що колись з ним так і буде. Вважав, як то кажуть, що так і годиться. Але мати — ні.

— А ви?

Він зробив стомлений жест, ніби хотів стерти якусь пляму.

— З того часу стільки води втекло…

— Так, — погодився я, — це правда. Пережито стільки, що людській голові й не переварити.