З другого ж боку, «нова» українська інтеліґенція отримала в російському народництві собі до диспозиції готову й потужну ідеологію масової людини. Весь пафос звідусіль обволікаючого її російського революційного руху спрямовувався на «народну користь» (негайне ущасливлення маси «Фєдьок»), а це було надзвичайно привабливо насамперед тим, що забезпечувало куди чіткіші, безпосередніші, і водночас простіші й приступніші їй — під кожним оглядом менш вимагаючі, — ціннісні орієнтири, ніж лицарська націєтворчість «інтеліґенції традиції» з її релігійно-кастовим етосом (показово, як по-різному був сприйнятий Винниченків демарш із «переходом у російську літературу» Лесею Українкою і С. Єфремовим: Винниченкові виправдання матеріальною нуждою, просто-таки голосом Килини: «А що ж ми мали тута — голод їсти?», — байдуже, щирі чи ні[842], у косачівській етиці служіння жодним арґументом бути, ясна річ, не могли, і Леся Українка, як видно з розкиданих згадок у її листах, ледве стримує холодне презирство, а дізнавшись, що Винниченко входить до редколеґії «Дзвона», з яким рвати, хоч їй і дуже хочеться, вже пізно, бо пообіцяла їм «ще одну річ», — слово чести чинне, кому б не було дане! — пише «Оргію», даючи Винниченкові «добрий приклад»[843], як треба вмирати, коли твоя культура тебе не годує [sic!], — а от у С. Єфремова, народника школи Михайловського, така «рабська» мотивація знаходить повне співчуття, — винен не індивід, що, «як мертва глина» [«Оргія»], улягає гнітові обставин[844], а «поганий» соціум, у дусі класичного російського «среда заела»: «…Кращі наші люди  м у с я т ь  іноді йти до чужого письменства, щоб тяжкою панщиною на чужому полі відробляти за ту ганебну байдужість <…>, якою обкутує своє письменство рідна обивательщина»[845], — це вже, вважати, готове психологічне підложжя і для майбутньої  у к р а ї н с ь к о ї  р а д я н с ь к о ї  к о л а б о р а ц і ї,  в основі якої — глибоке й по-«мужицькому» тривке переконання «народного інтеліґента», що за його «панщину на рідному полі», «каторгу на творчих галерах» [О. Гончар], «рідне поле» «мусить» йому віддячити, заплатити — достатком, шаною й особистим благополуччям).

Уточню, щоб у читача не склалося враження, ніби всю відповідальність за український, мовляв Хвильовий, «масовізм» я складаю, як ото Єфремов, на «поганий вплив іззовні» — російський. Боже мене борони. Ясно, що й без росіян свою «леґітимізуючу» ідеологію — яку-небудь власну комбінацію соціалізму з націоналізмом — українська «масова людина» все одно була б із часом виробила, цей процес був історично неминучий і відбувався в усіх європейських країнах (і в більшості закінчився коли не фашистськими диктатурами, то принаймні «поміркованим» авторитаризмом, потверджуючи застереження А. Токвіля, що «для збереження свободи в демократичному суспільстві потрібно, аби в людей було почуття свободи й смак до неї»[846]). Але в тім-то й річ, що «своєї» ідеології українській «масовій людині» виробляти не треба було, бо російське народництво дало їй уже готову, заощадивши зусиль, — їй залишалося тільки «перебрати Фєдьку в вишиванку» (в «національну форму», за пізнішим радянським дискурсом). Така підтримка дуже прискорила український «бунт мас», обмеживши й нейтралізувавши можливий «антихамський» вплив «старої» інтеліґенції. Так що у війні «української Гори» з «українською Жірондою» російська «хамократія» зіграла роль не тільки «накривки», а й безпосереднього союзника одної із сторін.

За цією новою, перейнятою від росіян оцінковою шкалою вже можна було переоцінювати вартості, не озираючись більше ні на яке «старе луб'я», — можна було й самим цілком авторитетно судити про те, щó «нашому народові» зараз «треба», а «чого не треба» (і це останнє оголошувати даремною «розтратою <…> сил», що є «вже не просто легкомисність і нерозважність, а злочин перед рідним краєм і народом»[847] — sic!), і відкладати набік україномовного «Гамлета», бо це твір, селянам (=«народові»), на відміну від Вальтера Скотта й Г. Бічер-Стоу, незрозумілий, а значить, наразі, «поки що» (поки селяни не візьмуть «штурмом» небо, і Бовкало не вивчиться на Байрона!), не такий уже й потрібний[848] (NB: у 1930-ті так само вирішить Сталін — і на довгі  роки «Гамлет» в СРСР щезне з театрального репертуару!), і пребезтурботно, жодної «розтрати сил» у тім не бачачи, радіти, що «такий писатель, як Франко», працює газетярем, бо, як пояснювали Лесі Українці, на її жах і розпач, Труш і Ганкевич, «для нашої суспільності, для нашої епохи, може, власне описи господарських вистав далеко потрібніші, корисніші і цікавіші», ніж «Зів'яле листя» того ж автора [12, 15], і т. д. Цей культ «нашої епохи» (згодом пишним цвітом розквітлий у добу комунізму), психологічне «вимикання» історичної ретроспективи й «затуманення» перспективи яким-небудь «простим» гаслом («світле майбутнє»!) є взагалі індикаторним для масової культури: дневі починала «довліти «злоба його», на передній план владно висувався прагматизм, принципова небезкорисливість ідей і вчинків (за Шпенґлером, «уява, скерована тільки на практичне»[849]), — і на підсвідомому рівні української культури йшло стрімке відмирання цілих пластів «старої» лицарської чуттєвости, чуттєве «розшляхетнення» — перша (історично зіжмакана й обтята революцією) фаза наступного більшовицького «розінтеліґенчення».

На місце «Христового воїна» заступав енергійний і самовдоволений «найманий працівник» («робітник на народній ниві»), той специфічно російський тип інтеліґента як громадського діяча, про чию небезпечно розрослу суспільно-політичну роль в Україні писав потім В. Липинський. Шевченко був для цєї «нової» інтеліґенції вже мало не таким самим «співцем селянської недолі», як Павло Грабовський[850], а Леся Українка, котра на «співачку селянської недолі», як не крути, ні з якого боку не надавалася і мала б бути списаною по тому самому відомству, що й «непотрібний» «Гамлет», уже потай дратувала своїм, за точною характеристикою Труша й Ганкевича, «літератським аристократизмом» (і, додам від себе, не тільки «літератським»!), — у перекладі «монтаньярською», «великопанськими мріями».

Цю генетичну чужорідність Лесі Українки дедалі прибутній, витісняючій її з-поміж себе — самою масою, кількісним натиском — еґалітарній «культурі низів», з її чіпким практичним умислом і повністю вивітреним інстинктом духовної «вертикалі» («тип сильних духом, але цілковито неметафізичних людей»[851]), першим відзначив М. Зеров, накресливши при тому й вельми промовистий портрет «нового» українського інтеліґента-народника: «Призвичаєний до трактування в літературі передовсім — побуту, а потім — вузьких, але невідкладних, «самим життям», мовляв, поставлених тем (от, скажімо, «інтеліґент на селі» — народний учитель, агроном, Марко Кравченко, Мирон Серпокрил…), утилітарист у мистецтві (sic! — курсив мій. — О. З.) і аматор пристарілої трохи манери, — в Лесі Українці, в її темах і образах він побачив лише літературщину, відходження від сучасности, одривання від ґрунту. Він схилявся перед «ерудицією» (тоді він ще шанував ерудицію) і, сам здебільшого ні одної чужої мови не знаючи, віддавав належну шану поетці, що, крім кількох слов'янських і чотирьох романо-ґерманських («європейських»), могла читати ще й на двох давніх мовах, — але при тому був в глибині переконаний, що ерудиція мистецтву шкодить і що в творі мистецтва єдино важливе — не «искус строгий», а «нутро», і в такій хорошій певності строчив сам оповідання і особливо „вірші“»[852]. У цьому описі можна вже без особливих зусиль розгледіти прямого предтечу української радянської інтеліґенції[853], — зайвий доказ, наскільки мав рацію Ю. Шевельов, твердячи ще в 1950-ті, що «народницький комплекс у російській революції й совєтській системі» — «це — один з головних ключів до їх зрозуміння, тоді як фасада марксистської фразеології — тільки фарба на стінах споруди»[854].