Перше ніж приглянутися Українчиній версії «грядущого хамства» («хамократії», за Пильчиковим), зверну увагу на ще один момент, із катастрофічною культурною глухотою пущений нами повз вуха. Десятиліттями (і досі!) покоління українських школярів мусять, за гріхи укладачів програм, завчати поетичний цикл «Пісні про волю», не маючи, як і самі укладачі, зеленого поняття, про щó насправді в ньому йдеться (підручник глибокодумно пояснює їм, що «про несумісність тиранії і свободи»[814] — sic!), і слихом не слихавши самих тих, давно забутих «пісень», які 1905-го так були обурили Лесю Українку у виконанні вуличної юрби: дві, російські (т. зв. «народовольський гімн», що починається словами «Смело, друзья!»[815], і легковажно-танцюриста «Нагаєчка», присвячена подіям «кривавої неділі»[816]), — емоційною неадекватністю пафосові революційного визволення, а одна — «Марсельєза» — краденістю, так би мовити, «з чужого бенкету»[817]. Це не просто Kulturkritik (хоча чисто естетично ця «пісенна полеміка» витримана бездоганно, але оцінити формальну віртуозність Українчиної інтертекстуальної гри неможливо, не знаючи слів і музики прототекстів!), — ідеться про речі набагато серйозніші. На самому порозі ґрандіозних соціальних катаклізмів XX ст. Леся Українка своїм «орфеївським» слухом відразу ж і з місця безпомильно вловила те, що довірливий А. Блок марно силкувався у 1918-му розчути крізь вереск «апостольських» частушок своїх заляпаних кров'ю Ваньок і Пєтрух — «музику революції», сиріч, уже без усякої «іронії» кажучи, абсолютну й засадничу цієї революції  н е м у з и к а л ь н і с т ь  — відсутність у неї власних «священних гімнів» (яких, до речі, так і не з'явилося: з усіх російських революційних пісень, хоч як вони в СРСР форсовано культивувалися, у пам'яті поколінь заціліла єдина «Варшав'янка» Свєнціцького, що насправді є маршем польських повстанців 1863 p.).

Ця неспроможність «собі пісню створити самим», відсутність у масовому рухові «діонісійського», творчого первня, є в дійсності вироком тому рухові куди грізнішим, аніж могли собі уявити радянські ідеологи (які взагалі не второпали «контрреволюційного» характеру Українчиної «музичної критики»!). Ми вже знаємо, щó означає в гностичному міфі людський голос, і без свого хоралу в Лесі Українки жодне людське об'єднання не є «освячене», не має на собі санкції Духа: співають коринтяни на таємних оргіях і пілігрими на кораблі, співають християни перед стратою в цирку і громадівські діти на замковому «вічі», — і це не просто поетична примха, коли згадати, що жоден визвольний рух в історії таки не обходився без «свого гімну»[818]! Тут знов-таки спрацьовує та сама закономірність: де нема духа творчости, там не може бути й «волі», — може бути тільки бунт «іліків», хаотичне збурення «темної матерії». Так що Леся Українка «продіагностувала» російську революцію, як Мавка Килину, ще до її появи, — тільки-но почувши «сміх її і голос»: голос був фальшивий. І, як і Мавці, їй було «сього доволі».

А тепер розгорнімо «Три хвилини» — і послухаймо справжньої «музики іліків», якою її розпізнала Леся Українка:

Так, з порога й без зайвих інтродукцій (на війні як на війні!), розпочинається цей драматичний діалог «двох сил» — «Жіронди» й «Гори» (la Montagne), «двох течій: одної — конституційної, ліберальної, децентралістської і другої — нейтралістської, нівеляторської, терористичної»[819], що їх у французькій революції історики довший час, до речі, не розрізняли: першим, хто провів демаркаційну  лінію, був А. де Токвіль, а за ним — Драгоманов, запеклий ненависник якобінської диктатури і взагалі невеликий симпатик демократії французького зразка, на яку тільки й орієнтувався російський демократичний рух[820]. Згрубша мовлячи, Гора — то «республіка меча», Жіронда — «республіка духа». На сторінках енциклопедії Брокгауза і Ефрона подібну альтернативу — не  стільки навіть політичну, скільки моральну — подав освіченій Росії інший український історик (теж приятель Драгоманова) — Максим Ковалевський[821], і взагалі нема сумніву, що «Жіронда» увійшла в російський інтеліґентський обіг завдяки демократам українським, — це був їхній ідеал і їхній «копірайт»: досить згадати, що «жірондистами», задовго до Ковалевського, звали себе й молоді «плеядівці» (схоже, київські домашні салони 1880—1890-х так і мислили себе — у форматі аналогічних паризьких, у яких століття перед тим, у 1789—1791 pp., формувалася майбутня Жіронда — так само, як і українська, з les gens des lettres, «людей пера»!). І тут саме впору пригадати, що в ужитку «нашої Лесі», крім «Українки», був і ще один псевдонім: криптонім Н. С. Ж., що, за дослідницьким консенсусом, розшифровується як «Наша Славна Жірондистка»[822]. Словом, «хто є хто» в цьому конфлікті, компетентному читачеві було зрозуміло з першого рядка.

Штука в тому, що на час написання «Трьох хвилин» серед української інтеліґенції вже з подостатком було й переконаних «монтаньярів» — соціалістів «загальноросійського напрямку»[823] й «романтиків якобінства» (з одним із яких — галичанином М. Ганкевичем — Леся Українка встигла раніше схрестити списи не тільки в достославній «сперечці» про інтеліґентський обов'язок «замітання плаців» [12, 14–15], а й на не менш принциповому ґрунті «політики и етики»[824] — sic!): «українство» рубежу століть більше не було «катакомбною церквою», лицарською «локальною спільнотою», — у нього влилася нова, куди потужніша ліком «краса і сила». І перше, що точно відчула Леся Українка — це, що ця сила «ненавидить» її — і «всі її великопанські мрії».

Це, може, одне з її найпроникливіших історіософських відкриттів, і його одного вистачило б, щоб назавжди вписати її ім'я серед чільних мислителів XX ст. Потім більшовики, як точно висловився Альоша у Підмогильного, «експропріюють» цю ненависть (токвілівську «демократичну заздрість»), возвівши її в поведінковий норматив під машкарою «класової», — і в буцімто «безкласовому» радянському суспільстві експлуатуватимуть її для маніпуляцій масовою свідомістю так само вміло, як це робитиме, під машкарою зовсім інших ідеологічних мотивацій, нацистський режим. Історія масових суспільств і до сьогодні є до великої міри саме історія ненависти, і під цим оглядом вона ще по-справжньому не написана. Те, що в самому зародку спостерегла Леся Українка і що потім тоталітаризм спробує інституціоналізувати (згадаймо «п'ятихвилинку ненависти» у Орвела!), виходить далеко за рамки давньої ворожости «мужика» до «пана» як до «чужого», — думати так було б або вульґарним спрощенням, або вмисним інтелектуальним шахрайством. Українська «Жіронда» зовсім не з самих «панів» складалася, як і «Гора» не з самих «мужиків», тут стикаються між собою не суспільні класи, а духовно-психологічні типи, і щоб усерйоз розібратися в цьому конфлікті міфологій, сягати належить не по Маркса — радше вже по Фромма з Юнґом. «Бунт мас» випустив на волю таких «демонів» колективного несвідомого, перед якими виявилась безпорадною не то російська, а й європейська думка, і в українській культурі цей бунт почався зовсім не з більшовицькою «культурною революцією», як це нам хибно бачиться тепер.