Сучасній людині, у чиїй свідомості смерть є фактом суто медичним і «всередині себе» на «бажану» й «небажану» не диференціюється (всяка смерть небажана!), вже маловрозумлива ця жорстка мотиваційна шкала, котрій завжди підпорядковане шляхетне «життя, обернене в дисципліну» (X. Ортега-і-Гасет), — ціною як завгодно надлюдських зусиль втекти від загрози «ганебної» смерти й домогтися «славної», на полі бою/дії (а в ідеалі, в ліміті функції, ще й «потерпіти всякі муки» за свою «віру» — до речі тут згадати, що «віра» в українських козаків була синонімом присяги[517]). Нам чужа сама ідея, що може бути смерть, на яку треба заслужити, як на найвищу й безсумнівну нагороду, вінець своєму життю (що коли, наприклад, Кассандра каже Сінонові «Ти словами сими / на смерть почесну в Трої заслужив», то це в її устах не погроза, а комплімент чужинцеві). Тому за нечисленними «безславними», «невольничими», як Оксанина, смертями Українчиних героїв для нас губиться й головний цих смертей «месідж» — до нас не долинає той метафізичний жах, який свище крізь них, мов крізь відкриті фістули, пробиті «діри» у вселенській ієрархії земних і небесних воїнств: раз лицар «не доробився» до «чесної смерти», це означає, що він виявився  д е з е р т и р о м  с в я щ е н н о ї  м і с і ї.

Непояснимо гнітючий осад, який залишає «Бояриня» навіть у читача, абсолютно несвідомого її історичних підтекстів, є далеким відлунням цього жаху, його проекцією, хай якою глухою й сплощеною, на наш сучасний безрелігійний світогляд. Таких творів у Лесі Українки обмаль (хіба що ще «У пущі») — вона все-таки поет не поразки, а опору. Навіть «Адвокат Мартіан» (1911), ще одна «трагедія вірности» par excellence, де герой приносить у жертву своєму обов'язку перед церквою, вже скам'янілою в інститут влади-поневолення (час дії — III ст. н. е.), всі свої людські зв'язки, наповнені живою любов'ю (тут знову вічний конфлікт гностичного міфа — «Христос проти Діоніса», проти катарсько-дантівського Amor), — батьківство, дружбу, опікунство, навіть, рикошетом, життя близьких (небоги Люцілли, товаришевого сина Ардента), таким чином на очах у читача за один вечір, у класичному хронотопі «трьох єдностей», місця, часу і дії, здійснюючи нещадну й страшну вівісекцію власної душі, показове «духовбивство», — то все-таки, в остаточному висліді, та «апологія лицарства», котра не «прибиває», а парадоксальним чином «підносить» на духові, задаючи взірець до наслідування (NB: момент, вельми істотний для Українчиної власної системи вартостей, адже, як пише Й. Гейзінга, саме «життя лицаря є наслідування. Чи то лицарям Круглого Столу, чи античним героям — це нестак-то й важливо»[518]). Хай Мартіан, подібно до Степана, і «помилений» вірний, але поставу лицаря «без страху й догани», мученика-страстотерпця (NB: як твердить неортодоксальна теологія, «у диявола також є свої мученики»[519]!) він зберігає з тою надлюдською, Командорською «камінною» несхитністю, якою сама авторка в ньому неприховано захоплюється (тоді як Степана тільки «жаліє», разом зі своєю Оксаною): «Патроне! пробі!/ та ти ж зовсім посивів!» — жахається після всіх трагічних перипетій минулого дня Мартіанів секретар. — «Се не важно», — відказує Мартіан і, позаяк схвильований секретар «не може», бере від нього стило й починає записувати свою завтрашню судову промову сам — «помалу, але твердою рукою».

На щó б не була спрямована така несвітська сила волі, не вклонитися їй неможливо: це демонстрація настільки «хімічно чистого», «гербового» духовного аристократизму («Ти можеш працювати? — Я повинен», курсив мій. — О. З. — обмін репліками, за яким стоїть кількасотлітня геральдична гра словами «devoir» і «pouvoir»[520]: «повинен» для аристократа апріорі значить «можу», це і є noblesse oblige!), демонстрація тої самої ортегівської «шляхетної неволі» «життя, оберненого в дисципліну», — чи, за улюбленим образом Лесі Українки, «стиснутого залізним панцирем»[521], — що принаймні на внесення до Українчиного лицарського пантеону, «на смерть почесну» її духовний самовбивця Мартіан таки, поза сумнівом, «заслужив». Натомість «лицарі провалених місій», «дурні Парсіфалі», що, збившися з шляху, застрягають на півдорозі у свинській багнюці («Осіння казка») й гинуть «ганебною» смертю, — це, строго кажучи, «не Лесина», не магістральна для неї тема, в архітектоніці її міфа вона виконує роль не опори, а радше «комплектувальної деталі», потрібної для відтворення всієї повноти й багатовимірности міфологічної світобудови. Вже тільки з цієї причини включення «Боярині» до шкільних програм слід вважати виплодом того самого культурного непорозуміння, яке переслідувало письменницю й за життя: рідна література вперто допоминалася від неї «українськости» букви («костюма»), а не духу, якого за «неукраїнським» убором вже елементарно не вміла розпізнати (достоту, за словами Степанової матері в «Боярині», як «мала дитина, / що інако вберись, то й не пізнає»!), — вже натоді, в кінці XIX ст., у нашій культурі повним ходом ішло «розшляхетнення», заникання якщо не «логосу» (ідеології), то, значно важливіше, «еросу» і «етосу» (чуттєвости) козацької шляхти (Є. Маланюк описував його як «параліч відчуття Шевченка», «як  з а н и к а н н я  в нашім суспільстві шевченківських емоцій»[522]).

Звісно, ніхто не стане заперечувати, що «Бояриня» — драма вельми важлива, і нам неабияк пощастило, що вона таки була написана, а не розділила долю «Бондарівни», — але важлива, смію стверджувати, не тим, що вона «українська» і, відповідно, «антимосковська» (т а к  представлена Леся Українка за культурним масштабом мало чим різнитиметься від тої-таки Л. Старицької-Черняхівської з її «Гетьманом Дорошенком»!), — а тим, що єдина з цілого доробку письменниці здатна забезпечити сучасному інтеліґентові «плебейської нації», вихованому вже поспіль на «козаках-мужиках», прямий ключ до нашої затраченої європейської культурної ідентичности. От тільки школярам тут робити нічого, — реставраційні роботи над цією «Українчиною Україною» належиться провадити фахівцям, і на це піде не одне покоління.

Виконуючи, за шевельовським заповітом, роль «археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані»[523], для більшої переконливости вкажу тут майбутнім реставраторам на ту «розмітку на місцевості», яку зробила сама Леся Українка — у листі до А. Кримського від 6.06.1912 р. Тепер, коли для нас ясніше окреслився «український профіль» її гностично-лицарського міфа, ця розмітка чудесним чином набирає системного характеру — і з випадкового, «через кому», переліку на наших очах стягується докупи, дозволяючи розгледіти єдиний план-макет так і «не добудованого» міста. Ось як виглядала, висловлюючись сучасним журналістським дискурсом, «Україна крізь віки» у візії Лесі Українки:

«Роїться мені в думці кілька тем — і з боротьби християнства з „релігією предків моїх“, і з часів татарських наскоків (баладний мотив про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до нього)… Багато чого такого (не з політичної історії, а з культурної), і нічого того я не пишу „единственно от необразования“» [12, 395].

Маємо, отже, крім написаної вже натоді «Боярині» — про крах лицарського ідеалу в умовах православної монархії, — ще принаймні чотири запроектовані «українські» теми (NB: не «сюжети»! — зайвий доказ, що мислила Леся Українка не як белетрист, а таки як міфотворець, смисловими «блоками»). Пригляньмося цьому «спискові» пильніше — він зовсім не такий довільно-хаотичний, як видається на позір.