Ідіоматичний вираз «лицар без страху й догани» — це не просто риторична фігура мови. За цим стоїть абсолютно чітко прописаний, зокрема й у правових актах, поведінковий норматив, і в Україні, котра таки ж «до XVIII ст. <…> йшла разом із Західною Європою в суспільному й культурному процесі»[507], цей норматив нічим не різнився від західноєвропейського: лицарська/шляхетська «честь», цінність безумовно пріоритетна, вища од життя (життя «без чести» позбавляється сенсу, перетворюючись на безглуздий і непотрібний тягар), вимірювалася, як продемонструвала нещодавно і Н. Яковенко на судових матеріалах тої доби, двома рівновартісними, хоч і взаємопов'язаними показниками: 1) «відвагою» («без страху»!) і 2) «вірністю»[508] — тій вищій (імпліцитно сакральній) інстанції, якій лицар зобов'язався служити: ось це й значить — «без догани». Цьому другому критерію Степан, погодьмося, відповідає ідеально — від першого свого монологу у Перебійних («Не зраджував України мій батько!») він цілий час залишається таки непохитно, «без догани» вірний — як своїй духовній місії «кроткого воїтеля», котрій його «учено» в Академії (саме цим пояснюється його відраза до автономістської виправи Дорошенка: «ся війна найпаче братовбійна, / що Дорошенко зняв на Україні, — / тож він татар на поміч приєднав / і платить їм ясирем християнським»), так і, нікуди не дінешся, юридичному цієї місії еквівалентові, тобто складеній православному монархові-«замирителю» присязі («присяга таки велика річ», «присяга <…> велике діло», — повторює раз у раз, окреслюючи для себе непереступну межу: коли Оксана пропонує рятуватися втечею «в Польщу чи на Волощину», він висуває їй найпершим контрарґументом те, що нову «сусідську ласку» доведеться заслужити «зрадою проти Москви», зламанням присяги, — а то таки для «рицера» найтяжча нечесть і неслава, рівна духовному самогубству[509], і Оксана це, на відміну від наших критиків народницької школи, розуміє без зайвих слів: «…Не говорімо більше / про се ніколи», — розуміє, що єдиним виходом із цієї екзистенційної пастки для неї, так само «без догани» вірної лицареси, залишається фізична смерть).

Без тіні іронії можна сказати: ця трагічна парочка дійсно «варті одно одного», — вони обоє жертви добровільно завданого на себе і скріпленого священною присягою обов'язку, вірність якому зберігають до кінця. І не їхня вина, що шляхетномисний духовний воїтель «Богохранимого града» в остаточному підсумку закінчує свою  «місію» в православного монарха — бенкетним блазнем, «холопом  Стьопкою»: що «перо та щире слово» не мають і не можуть мати жодної ваги там, де сам концепт лицарського служіння замінено рабським  підданством[510], а відтак нічиє «слово», крім монаршого, у правових  термінах нечинне, не конвертується (NB: до надзвичайно важливої  в структурі Українчиного лицарського міфа теми «слова чести» ми ще повернемося згодом), — і, відповідно, єдину реальну владу мають гроші, «побрязкачі» (епізод із врятуванням невинно оклепаного Чорненка); не їхня вина, що жертва виявилась марною — складеною не Святому Духу, а таки «Царю Земному» (в прямому й переносному сенсі!). У контексті авторчиних генеалогічних «порахунків з минулим» найголовніше те, що з точки зору лицарського кодексу чести не тільки Оксані, а й Степанові нема чим дорікнути: «збій» дала виключно «ідеологічна» матриця, похибка була закладена «в теорії», котра й завела вкраїнського лицаря в глухий кут, де він мусив вибирати уже  м і ж  «вірністю» і «відвагою», — вибір, із засади абсурдний: куди не кинь, всюди клин (або, як каже Оксана, «татари там… татари й тут»), — поступившись відвагою, Степан утратив дух лицарства, поступившись вірністю, він утратив би його форму, але в обох випадках лицарем бути б перестав.

Так що «Бояриня» — не «маленька п'єса про зраду», куди більшою мірою вона — про  н е м о ж л и в і с т ь  л и ц а р с т в а  в  у м о в а х  н е с в о б о д и. Історія Степанового падіння — це той самий архетипальний Українчин сюжет «лицаря в темниці» (зрештою, не забуваймо, що Оксана, як і Мавка, і як усі головні героїні Лесі Українки, «іншого б не покохала»[511]!), який уперше з'являється в незакінченій «Осінній казці» і якому присвячено «Вілу-посестру» (вілин coup de grace, «удар милосердя» в серце юнакові, котрий за довгі роки в темниці занепав і тілом, і духом настільки, що вже і в сідлі «не сидить як лицар», а «тремтить» і «квилить» від страху, — це якраз досконалий взірець сповнення побратимського обов'язку: цим, на позір «віроломним», убивством віла дарує в'язневі те, на що він de facto вже не заслуговує — лицарську смерть від «почесної зброї», що дає змогу поховати його як полеглого «зі славою», в бою[512], — отже, сказати б, наново «висвячує його на лицарство», повертає йому втрачену лицарську честь). Відповідно коли Оксана у фінальній сцені визнає їхню з Степаном історичну поразку (рука, «від крови чиста», натомість вкрилась «іржею») і шкодує, що вона «не мала сили не жаліти» (як віла? — О. З.), то не треба аж надто напружувати історичний слух, аби розчути в її словах дещо непорівнянно вимовніше, ніж приписуваний їй кількома поколіннями критиків «заклик до революційної боротьби», — а саме, гнівний сором лицареси перед «безславним», негідним її стану загином (так в «Осінній казці» волає Принцеса: «На бога, / не дайте згинути в сьому болоті! / Така ганебна смерть…». — курсив мій. — О. З.; відповідно й за свідченням К. Квітки про те, що сама Леся «ніколи не боялася смерти, але боялася маразму»[513], можемо тепер упізнати той самий — питомий, родовий страх козацької праправнучки…), — перед тим «тихим» згасанням, при якому — «ні собі, ні людям» (характерна роздратована примовка як Оксани, так і Лесі Українки, часто вживана в її листах).

Беручи ширше, тут промовляє туга за «славною» смертю — почуття, що найперше і найнеомильніше десиґнує лицарський тип культури. При бажанні можна без труда простежити його збережену крізь віки психологічну неперервність в українській традиції Нового часу — і цим одним раз і назавжди зняти будь-які сумніви щодо історичної належности нашої культури до транс'європейського лицарського кола. Попри всі наші регулярні, великі й малі «руїни» та відповідні їм обриви інформаційної пам'яті, ця лінія вимальовується цілком чітко — від наведеної П. Кулішем в «Истории воссоединения Руси» формули козацьких походних вербувальників («Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти — приставай до нас!»[514] — курсив мій. — О. З.) і аж до пристрасної шевченківської молитви «Не дай спати ходячому…» («Минають дні…»), перейнятої тим самим страхом «безславного», «гнилого» кінця (коли «однаково, / Чи жив, чи загинув», — читай, «ні собі, ні людям»!) і обранням натомість, яко, по-гамлетівськи кажучи, «почеснішої для духа»[515] альтернативи, — «тотальної війни» проти цілого світу: «А коли ні… то проклинать / І світ запалити!». (Так і Міріам, така сама «проклинаюча» героїня «тотальної війни», розбивши голову слузі синедріону, втішено констатує: «Хоч одного, та все ж покарбувала!», а лірична героїня несамовитих «Ритмів» [«…Ні! Я покорити її не здолаю…»] прямо обіцяє світові своєю піснею-помстою безоглядне, космічне руйнування: увесь козацько-лицарський психокомплекс Леся Українка, серед чиїх предків, як-не-як, були лицарі не тільки «пера та щирого слова», а й «мушкета і шаблі»[516], успадкувала в повному обсязі.)