Ленґдон швидко знайшов сторінку з описом цієї роботи. Ледь побачивши ескіз, він несподівано відчув надію. На малюнку свя-і;і Тереза справді мліла від насолоди, але в композиції була ще одна фігура, про яку Ленґдон зовсім забув.

Янгол.

І тоді він згадав легенду…

Свята Тереза була черницею, яку канонізували після того, як попа заявила, що уві сні до неї навідався янгол. Пізніше критики дійшли висновку, що цей візит був не так духовний, як еротичний. Знизу на сторінці Ленґдон прочитав знайому цитату. Слова і.імої святої не залишали місця для сумніву:… його великий золотий спис… сповнив мене вогнем… пронизав кілька разів… сягнув нутрощів… це була така блаженна насолода, що я хотіла, щоб вона ніколи не припинялась.

Ленґдон усміхнувся. Якщо тут не йдеться про серйозний секс, то я вже й не знаю, що ще це може означати. Усміхнутися Ленґдона змусив ще й опис скульптури. Хоч він був італійською мовою, слово fuoco траплялося в ньому щонайменше п’ять разів:

…спис янгола з вогненним наконечником…

.. голова янгола випромінює вогонь…

… жінка, охоплена вогнем пристрасті…

Ленґдон таки остаточно не впевнився, доки не подивився на ескіз іще раз. Вогненний спис янгола стримів, як дороговказ. Хай янголи у пошуку ведуть! Навіть тип янгола, що його зобразим Берніні, здавався не випадковим. Це ж серафим, збагнув Ленґдон. Дослівно серафим означає «вогненний».

Роберт Ленґдон був не з тих, хто чекає знаків згори, але про читавши назву церкви, де тепер перебувала статуя, подумав, що ладен повірити у вищу силу.

Санта-Марія делла Вітторія.

Вітторія, подумав він, широко усміхаючись. Чудово.

Підвівшись, Ленґдон похитнувся. У голові паморочилось. Він глянув угору на драбину й застановився, чи варто поставити каталог на місце. Чорт з ним, подумав. Нехай про це потурбується отець Жакі. Він згорнув книжку й акуратно поклав біля нижньої полиці.

Йдучи до виходу зі сховища, Ленґдон дихав коротко й часто. Однак успіх його окрилив, і він почувався сповненим енергії.

Але фортуна відвернулась від нього, ще допоки він дійшоп до дверей.

Без жодного попередження сховище видало дивний звук. Світ ло згасло, кнопка біля дверей-вертушки також. За мить весь архін ний комплекс занурився у пітьму. Хтось відімкнув електрику.

Священні ватиканські гроти розташовані під собором Святого І Іетра. Там ховають померлих Пап.

Вітторія сягнула останньої сходинки спіральних сходів й увійшла в грот. Темний тунель нагадав їй великий адронний ко-лайдер у ЦЕРНі. Тут було так само темно й холодно. У тьмяному світлі ліхтарів, що їх несли швейцарські гвардійці, тунель (давався химерним. З обох боків у стінах зяяли ніші. У глибині них, скільки сягало світло, виднілися чорні тіні від масивних саркофагів.

У Вітторії пішов мороз по шкірі. Це від холоду, казала вона собі, знаючи, що в цьому є тільки частка правди. У неї було відчуття, наче за ними хтось стежить, — але не істота з плоті й крові, а привиди, що причаїлися в темряві. На кожному гробі лежала скульптурна подоба покійного Папи в натуральну величину — це були статуї в папських шатах зі схрещеними на грудях руками. Здавалося, що ці розпростерті тіла постали з могил, підваживши мармурові кришки саркофагів, ніби у намаганні вирватися зі смертних пут. Процесія з ліхтарями просувалася далі, і вздовж стін з’являлися нові й нові силуети давно померлих Пап; вони розтягувалися й зникали в моторошному танці тіней.

Усі мовчали, і Вітторія не могла б сказати напевно, чим це спричинено — повагою до мертвих чи страхом. Сама вона відчувала й те, й інше. Камерарій ішов із заплющеними очима, так начебто. знав напам’ять кожний крок. Вітторія підозрювала, що від часу смерті Папи він неодноразово ходив цим страхітливим маршрутом… Можливо, щоб помолитися на могилі й попросити покійного наставити його на правильний шлях.

Я багато років працював під опікою кардинала, казав камерарій. Він був мені як батько. Вітторія пригадала, що ці слова і тосувалися кардинала, який «порятував» його від війська. Аж тепер вона збагнула, яким було продовження цієї історії. Очевидно, той самий кардинал, що взяв юнака під своє крильце, пізніше став Папою і зробив молодого протеже камерарієм.

Тепер усе зрозуміло, думала Вітторія. Вона завжди дуже тонко відчувала душевний стан інших людей, і щось у поведінці камерарія не давало їй спокою весь день. Від першої миті знайомства з ним їй здалося, що цей чоловік терпить якесь особисте горе, зумовлене не лише теперішньою кризою. За зовнішнім спокоєм вона розгледіла людину, чию душу терзають демони. Тепер вона пересвідчилась, що не помилилась. Камерарій не тільки зіткнувся з найбільшою загрозою за всю історію Ватикану— він мусив протистояти їй сам-один… залишившись без наставника й друга.

Гвардійці сповільнили крок, наче не могли зорієнтуватися в темряві, де саме похований останній Папа. Камерарій упевнено йшов далі і нарешті зупинився перед мармуровим гробом, що виблискував сильніше від інших. Зверху була статуя покійного Папи. Коли Вітторія впізнала обличчя, яке бачила по телевізору, її пронизав страх. Що ми. робимо?

— Я знаю, що часу в нас небагато, — сказав камерарій, — і все ж прошу всіх помолитися.

Швейцарські гвардійці, не зрушивши з місця, посхиляли голови. Вітторія зробила те саме, відчуваючи в тиші, як сильно калатає її серце. Камерарій опустився перед гробом навколішки і молився італійською. Прислухаючись до його слів, Вітторія раптом відчула глибоке горе… по обличчю потекли сльози… вона оплакувала власного наставника… свого святого батька. Слова камерарія. здавалися такими ж відповідними для нього, як і для Папи.

— Отче, пораднику й друже. — Голос камерарія глухо відлунював у тунелі. — Коли я був ще зовсім юним, ти сказав мені, що голос, який звучить у моєму серці, — це голос Бога. Ти сказав, щоб я слухався його, хоч би яких страждань мені це коштувало. Зараз я теж чую цей голос. Він хоче від мене неможливого. Дай мені силу й даруй прощення. Усе, що я роблю… я роблю во ім’я всього, у що ти вірив. Амінь.

— Амінь, — прошепотіли гвардійці.

Амінь, батьку. — Вітторія витерла очі.

Камерарій повільно підвівся і відступив від саркофага.

— Відсуньте кришку.

Гвардійці завагалися.

— Сеньйоре, — сказав один, — за законом, ми мусимо вико нувати ваші накази. — Він помовчав. — Ми зробимо те, що ви кажете… '

Камерарій, схоже, прочитав його думки.

— Прийде день, і я попрошу у вас пробачення за те, що поставив у таке становище. Сьогодні ж прошу вас підкоритися. Закони Ватикану існують, щоб захищати цю Церкву. Власне, з таких міркувань я наказую вам зараз їх порушити.

На якусь мить запала тиша, а тоді старший серед гвардійців віддав наказ. Усі троє поставили ліхтарі на землю, і їхні тіні перескочили на стелю. Освітлені знизу гвардійці рушили до гроба. Обхопивши руками мармурову кришку з боку голови і міцно впершись ногами в землю, вони приготувалися її штовхнути. За сигналом усі троє налягли на важезний камінь. Але він не зрушив з місця, і Вітторія мимоволі відчула полегшення. Вона вже сподівалась на те, що кришка виявиться занадто важкою, їй раптом стало страшно від того, що вони могли побачити всередині.

Гвардійці налягли ще раз, але камінь не піддавався.

— Апсога, — сказав камерарій, закочуючи рукави сутани, приготувавшись штовхати з ними. — Oral — Усі разом штовхнули ще раз.

Вітторія уже збиралася прийти їм на допомогу, але якраз у цю мить кришка піддалася. Чоловіки налягли ще раз, і важкий камінь

із якимось первісним скрипом повернувся й ліг під кутом до саркофага. Мармурова голова Папи заїхала в глиб ніші, а ноги висунулися в коридор.

Усі відступили назад.

Один із гвардійців схилився і взяв із землі ліхтар. Тоді нерішуче спрямував його всередину кам’яної труни. Спочатку промінь тремтів, але вже за мить гвардієць опанував себе, і світло полилося рівно. Інші гвардійці, один за одним, і собі підійшли до гробу. Навіть у темряві Вітторія відчула, як їм це огидно. По черзі вони перехрестилися.