Для Сильвії Церква завжди була чимось абсолютно невинним… місцем єднання й самопізнання… іноді просто місцем, де: можна голосно співати і ніхто на тебе не витріщається. Із Церк-пою були пов'язані всі важливі віхи її життя — похорони, весілля, хрещення, свята — і Церква нічого не вимагала взамін. Навіть пожертви були добровільні. Її діти завжди поверталися з недільної школи піднесені, сповнені ідей, як допомагати іншим і бути добрішими. Що в цьому могло бути поганого?

Її завжди дивувало те, що так багато «блискучих голів» ЦЕРНу не здатні були збагнути значення Церкви. Невже вони справді вірять, що пересічну людину можуть надихати кварки й мезони? Чи що рівняння можуть замінити комусь віру в божественну сутність всього?

Приголомшена, Сильвія пішла далі по коридору повз інші кімнати для відпочинку. В усіх було повно людей. Вона згадала про телефонний дзвінок Колерові з Ватикану. Простий збіг? Можливо. Ватикан час до часу телефонував до ЦЕРНу — начебто з ввічливості, перед тим, як черговий раз публічно засудити наукові програми ЦЕРНу. Останній раз критика Ватикану стосувалась досягнень ЦЕРНу у нанотехнологіях. Церква не схвалювала цих досліджень, бо вони могли пришвидшити розвиток генної інженерії. ЦЕРНові було байдуже. Щоразу після істерики Натикану телефон Колера розривався від дзвінків директорів компаній, охочих купити патент на нову технологію.

— Поганої реклами не буває, — любив казати Колер.

Сильвія подумала, що, може, варто послати Колерові — хоч би де він зараз був — повідомлення на пейджер і порадити подивити-і я новини. Чи йому це важливо? А може, він уже все знає? Звичайно, знає. У цей момент він, мабуть, записує весь репортаж на свою чудернацьку мініатюрну відеокамеру і вперше за рік усміхається.

Сильвія йшла далі і нарешті натрапила на кімнату, де настрій у і ірисутніх був стриманий… майже пригнічений. Тут біля телевізора зібралися найстарші й найшанованіші працівники ЦЕРНу. Вони навіть не глянули на Сильвію, коли та тихенько увійшла н опустилася в крісло.

На іншому краю ЦЕРНу в замороженому помешканні Леонардо Не гри Максиміліан Колер щойно дочитав знайдений у тумбочці біля ліжка щоденник у шкіряній палітурці. Тепер він дивився по телевізору новини. Через кілька хвилин Колер поклав щоденник на місце, вимкнув телевізор і залишив помешкання.

А у Ватикані кардинал Мортаті поніс до каміна в Сікстинській капелі наступну тацю з бюлетенями, підпалив їх — і з димаря m даху пішов чорний дим.

Два голосування. Папи не обрали.

83

Ручні ліхтарі аж ніяк не могли змагатися з величною темрявою собору Святого Петра. Чорна безодня над головою гнітила, як ніч без зірок. Вітторії здавалося, що з усіх боків її обступила порожнеча, як величезний безлюдний океан. Вона намагалася не відставати від камерарія і швейцарських гвардійців. Десь під куполом затуркотів голуб і, залопотівши крильми, полетів геть.

Немов відчувши її тривогу, камерарій затримався й поклав руку дівчині на плече. Через його дотик у неї влилася сила, немовби цей чоловік якимось дивом вселив спокій, що був їй по трібний, аби зробити те, по що вони сюди прийшли.

І по що ж ми прийшли? думала вона. Це божевілля!

Однак Вітторія знала: хоч би якою жахливою й неблаговид ною здавалася їхня місія — вона була неминуча. Непросте рі шення, яке мусив прийняти камерарій, вимагало інформації… інформації, що крилася в одному із саркофагів у підземеллі Ватикану. Цікаво, що вони там знайдуть? Невже ілюмінати справді отруїли Папу? Невже їхня влада простягається аж тик далеко? Невже я й справді стану очевидицею першої в історії автопсії Папи?

Вітторія з подивом усвідомила, що в цьому темному храмі воі м почувається гірше, ніж у нічному океані поряд із морськими чу довиськами. Природа була її стихією. Природу вона розуміли

Л от проблеми людської душі були для неї загадкою. Журналісти, що чатували під мурами Ватикану, нагадували їй риб-хижаків, що кружляють у темряві навколо жертви. Кадри з тілами вбитих кардиналів знову нагадали їй батька… і різкий, моторошний смішок убивці. Цей покидьок бродить десь неподалік. Вітторія відчула, як гнів витісняє з її серця страх.

Вони обійшли колону — Вітторії вона здалася ширшою за і іайтовстішу секвою — і попереду з’явилося якесь жовтаве світін-ия. Здавалося, воно виходить з-під підлоги у центрі базиліки. Коли вони підійшли ближче, Вітторія зрозуміла, що це таке. І Іопереду було знамените святилище під головним вівтарем — розкішна підземна камера, у якій зберігається найсвятіша реліквія Натикану. Коли вони опинилися над самим отвором у підлозі, Вітторія подивилася вниз і побачила золоту скриньку, оточену оезліччю лампад.

— Мощі Святого Петра? — запитала вона, наперед знаючи, що так воно і є. Усяк, хто приходив до собору Святого Петра, шав, що саме зберігається в золотій скриньці.

— Взагалі-то, ні, — відповів камерарій. — Це типова помилка. Мощей тут немає. Насправді у цій скриньці зберігаються так івані палії— плетені паски, які Папа вручає новообраним кардиналам.

— Ая думала…

— Усі так думають. У путівниках це місце називають могилою і вятого Петра, але насправді Святий Петро покоїться на два поверхи нижче, у землі. У сорокових роках Ватикан розкопав його могилу. Туди нікого не пускають.

Вітторія була вражена. Острівець світла залишився позаду, і вони знову занурилися в пітьму, а Вітторія тим часом згадувала розповіді про паломників, які долали тисячі миль, аби тільки побачити цю золоту скриньку. Вони були впевнені, що побували в товаристві Святого Петра.

— А може, Ватиканові варто розповісти людям правду?

— Дотик до божественного всім нам іде на користь… навіть КОЛИ він тільки уявний.

Як науковець, Вітторія не могла заперечувати цієї логіки. Вона читала безліч історій про так званий ефект плацебо — коли звичайний аспірин виліковував раку людей, які вірили, що вживають чудодійні ліки. Зрештою, що таке віра?

— Зміни, — знову заговорив камерарій, — у Ватикані відбуваються дуже важко. Визнання минулих помилок, модернізація — усього цього ми традиційно уникаємо. Його Святість намагався щось із цим зробити. — Він помовчав. — Покійний Папа хотів налагодити- контакт із сучасним світом. І шукав нових шляхів до Бога.

Вітторія кивнула в темряві.

— Таких як наука?

— Щиро кажучи, наука тут недоречна.

— Недоречна? — Вітторія знала чимало епітетів, які пасували до такого поняття, як «наука», однак у сучасному світі слова «недоречна» серед них бути аж ніяк не могло.

— Наука може як зціляти, так і вбивати. Усе залежить від душі людини, що займається наукою. Власне, душа мене й цікавить.

— Коли ви почули своє покликання?

— Ще до народження.

Вітторія подивилась на нього здивовано.

— Пробачте, але мені це питання завжди здається дивним.; Я хочу сказати: я завжди знав, що служитиму Богові. Відколи себе. j пам’ятаю. Однак по-справжньому я зрозумів своє призначення і аж у війську.

— Ви були у війську? — здивувалась Вітторія.

— Два роки. Я відмовився стріляти, тож мене змусили літи > ти. На санітарних гелікоптерах. Щиро кажучи, я й досі час до часу літаю.

Вітторія спробувала уявити цього молодого священика у кабі і її гелікоптера. Як не дивно, їй це вдалося без зусиль. Камерарій Вентреска мав силу волі, яка не тільки не затьмарювала його віри, а навіть ще більше її підкреслювала.

— Ви колись були пілотом для Папи?

— Боронь Боже! Цей дорогоцінний вантаж ми довіряли тільки фахівцям. Його Святість інколи дозволяв мені брати гелікоптер у Ґондольфо, до його літньої резиденції. — Він замовк і уважно подивився на неї. — Міс Ветро, я вдячний вам за допомогу. І щиро вам співчуваю, через втрату батька. Справді.

— Дякую.

— Я ніколи не знав свого батька. Він помер іще до мого народження. А мати загинула, коли мені було десять років.

Вітторія підвіла голову.