— Папу лікували гепарином? — Вітторія була приголомшенії

— У нього був тромбофлебіт, — пояснив камерарій. — Щодня йому робили одну ін’єкцію.

— Але ж гепарин — це не отрута. — мовив Рошер спантели чено. — Чому ілюмінати заявляють…

— У великих дозах гепарин небезпечний, — сказала Віт торія. — Це потужний засіб проти зсідання крові. Надмірнії доза може спричинити сильну внутрішню кровотечу і кровови лив у мозок.

Оліветті подивився на неї підозріло.

— Звідки ви це знаєте?

— Гідробіологи дають цей препарат морським ссавцям, яких тримають у полоні, щоб запобігти утворенню в них тромбім від недостатньої активності. Бували випадки, коли тварини вмирали від передозування. — Вона помовчала. — У людини надмірна доза-гепарину спричинила б симптоми, які легко можна прийняти за інсульт… Особливо, якщо не вдаватися до розтину.

Камерарій був дуже занепокоєний.

— Сеньйоре, — звернувся до нього Оліветті, — хіба не очевидно, що все це — просто черговий рекламний трюк ілюмі натів? Неможливо припустити, щоб хтось передозував Пані ліки. Ніхто ж не мав до нього доступу. Але навіть якби ми клю нули на цю приманку і захотіли спростувати їхню заяву, то як ми б це зробили? Закони Ватикану забороняють розтин. Та на ні іь якби ми наважилися зробити розтин, то й тоді нічого б не виявили. Ми побачили б у тілі лише сліди гепарину від щоденних ін’єкцій.

— Це правда. — Голос камерарія зазвучав-різкіше. — Однак мене турбує дещо інше. Ніхто поза межами Ватикану не знав, що І Іого Святість приймає ці ліки.

На це ніхто нічого не відповів.

— Якщо він помер від передозування гепарину, — нарешті мовила Вітторія, — то в тілі мають бути відповідні ознаки цього.

Оліветті різко повернувся до неї.

— Міс Ветро, ви не чули, що я казав? Закони Ватикану забороняють автопсію Папи. Ми не осквернятимемо тіло Його Святості лише тому, що ворог зробив провокаційну заяву!

— Я не мала на увазі… — знітилась Вітторія. Вона зовсім не хотіла виявити неповагу до Папи. — Я в жодному разі не пропоную, щоб ви ексгумували тіло… — Вона змовкла. Раптом їй пригадалося щось, що Роберт казав у каплиці Кіджі. Він тоді мимохідь зауважив, що саркофаг з останками Папи завжди залишають на поверхні землі і ніколи не цементують. Цей звичай походить іще з часів фараонів, коли вважалося, що закопування труни в землю навічно ув’язнює душу померлого. Цемент змінило тяжіння — кришки саркофагів нерідко важили сотні фунтів. Отже, подумала вона, з практичного погляду, було б нсскладно…

— Що це за ознаки? — несподівано запитав камерарій.

Вітторія відчула, як її серце підскочило від страху.

— Передозування може спричинити кровотечу слизової оболонки рота.

— Що це означає?

— У жертви кровоточать ясна. Після смерті кров запікається і ротова порожнина чорніє. — Вітторія якось бачила фотографію, іроблену в одному з акваріумів у Лондоні, де дресирувальник помилково дав двом дельфінам-косаткам завелику дозу гепарину. Ьездиханні тіла тварин плавали по поверхні басейну, у відкритих пащах виднілися чорні як сажа язики.

Камерарій нічого не відповів. Він відвернувся й подивився у вікно.

— Сеньйоре, якщо ця заява про отруєння — правда… — почини Рошер. У його голосі вже не чулося оптимізму.

— Це не може бути правдою, — відрізав Оліветті. — Ніхто:іі сторонніх не мав доступу до Папи.

— Якщо це правда, — повторив Рошер, — і нашого святого отця отруїли, то це докорінно змінює ситуацію з пошуком анти матерії. Убивство Папи означає, що ворог проник у Ватикан знач но глибше, нім ми припускали. У такому разі навряд чи розумію обмежувати пошук тільки білими зонами. Якщо нашу систему безпеки скомпрометовано аж настільки, то ми можемо й не знай ти контейнера з антиматерією вчасно.

Оліветті зміряв капітана холодним поглядом.

— Капітане, я вам скажу, що ми робитимемо.

— Ні, — несподівано повернувшись, сказав камерарій. — І Іс я скажу вам, що ми робитимемо. — Він подивився Оліветті прос то у вічі. — Усе це зайшло надто далеко. За двадцять хвилин j я прийму рішення, чи слід переривати конклав і евакуювати Ва | тикан. Моє рішення буде остаточним. Зрозуміло? j

Оліветті не відреагував. Камерарій заговорив з притиском, | наче відкрив у собі якесь приховане джерело енергії:

— Капітане Рошер, закінчуйте обшук білих зон. Про результат рапортуйте мені особисто.

Рошер кивнув, ніяково глянувши на Оліветті.

Тоді камерарій підкликав двох гвардійців.

— Я хочу якнайшвидше зустрітися з репортером Бі-бі-сі Ґюп тером Ґліком. Якщо ілюмінати йому дзвонили, то він може нам допомогти. Знайдіть його й приведіть сюди. -

Двоє солдатів зникли за дверима.

Після цього камерарій звернувся до решти гвардійців.

— Панове, я не можу допустити нових жертв. До десятої і<> дини ви мусите знайти двох інших кардиналів і схопити виродка, винного в цих убивствах. Вам усе зрозуміло?

— Але, сеньйоре, — спробував сперечатися Оліветті, — ми не маємо поняття, де…

— Містер Ленґдон над цим працює. Я вірю, що він нам допоможе.

Із цими словами камерарій рішуче покрокував до дверей. І Іе зупиняючись, він показав на трьох гвардійців.

— А ви троє — ходімо зі мною.

Гвардійці скорилися. У дверях камерарій затримався і звернувся до Вітторії:

— Міс Ветро, ви теж. Прошу, ходімо зі мною.

— Куди ми йдемо? — Вітторія завагалась.

Він вийшов за двері.

— Навідати одного старого друга.

82

(’.екретарка директора ЦЕРНу Сильвія Боделок зголодніла й дуже хотіла додому. На її прикрість, Колер, схоже, швидко оговтався після візиту до лікарні; він подзвонив і зажадав — не попросив, і саме зажадав, — щоб Сильвія сьогодні затрималась довше. Жодних пояснень.

Сильвія вже давно навчилася не звертати уваги на несподівані иі-репади настрою шефа та його різні дивацтва — гнітюче мов-ч.іпня, прикру звичку потайки записувати зустрічі на портативну відеокамеру, прикріплену до інвалідного крісла. Потайки і Іильвія сподівалась, що одного дня Колер застрелиться на спор-і ивному стрільбищі ЦЕРНу, яке він відвідував щотижня; але вочевидь, шеф був до біса добрим стрільцем.

І тепер, сидячи самотньо за робочим столом, Сильвія прислухалась, як бурчить у неї в животі. Колер іще не повернувся. Якоїсь додаткової роботи на вечір він їй теж не дав. К бісу, подумала попа. Не збираюся тут нудитися і вмирати з голоду. Вона залишила шефові записку й рішуче попрямувала до їдальні, аби щось і нашвидку перехопити.

Вона туди таїк і не дійшла.

Проходячи повз suites de loisir — низку кімнат для відпочинку, з м’якими кріслами й телевізорами, — Сильвія зауважила, що в них зібралося повно працівників: вони, очевидно, пожертву- J вали вечерею заради того, щоб подивився новини. Відбувалося щось серйозне. Вона зайшла до першої-ліпшої кімнати. У ній були j переважно байт-хеди — молоді завзяті програмісти. Побачивши на екрані телевізора заголовок, вона охнула.

ТЕРОР У ВАТИКАНІ

Сильвія слухала репортаж і не вірила власним вухам. Якесь давнє братство вбиває кардиналів? Що вони намагаються цим довести? Свою ненависть? Свою владу? Своє невігластво?

Проте, хоч як це не дивно, настрій у кімнаті був аж ніяк не траурний.

Двоє молодиків збуджено розмахували футболками з фотографією Біла Гейтса і написом: ІХАКЕР УСПАДКУЄ СВІТ!

— Ілюмінати! — крикнув хтось. — Казав я тобі, що це не вигадка!

— Неймовірно! Я думав, це лише гра!

— Вони вбили Папу! Чуєш? Папу Римського!

— ІДе ж треба! Цікаво, скільки за це дають балів?

Зі сміхом вони вибігли з кімнати.

Сильвія дивилась на ці веселощі з німим подивом. Ревна ка- j толичка, працюючи серед науковців, вона час до часу мусили] терпіти антирелігійні висловлювання, але те, що влаштували ці і хлопчаки, було поза межами її розуміння. Вони бурхливо раділи ^ непоправному нещастю Церкви. Як можна бути такими безсердечними? Звідки ця ненависть?