Камерарій заглянув до труни і здригнувся. Його плечі опустилися, як під величезною вагою. Він довго так стояв, тоді відвернувся.

Вітторія боялась, що щелепи в покійного можуть бути міцно стиснуті від rigor mortis і, щоб побачити язик, їх доведеться ламати. Тепер вона побачили, що в цьому немає потреби. Щоки в покійного запали, а рот був широко роззявлений.

Його язик був чорний як смерть.

86

Суцільна темрява. Ні звуку.

Таємні архіви поглинула пітьма.

Ленґдон раптом подумав, що страх — це потужний стимулятор. Задихаючись, він пішов навпомацки до дверей-вертушки. Знайшов кнопку на стіні і щосили натиснув на неї всією долонею. Нічого. Він натиснув іще раз. Двері не реагували.

У розпачі Ленґдон закричав, але в скляному боксі голос прозвучав глухо. Раптом він гостро відчув увесь жах свого становища. Від адреналіну серце забилося вдвічі швидше, легені відчайдушно жадали кисню. Він почувався так, наче дістав удар під дих.

Ленґдон кинувся на двері всім тілом, і на мить йому здалося, що вони почали обертатися. Штовхнув їх іще раз. В очах засвітилися свічки. Тоді він зрозумів, що це не двері крутяться, а вся кімната йде обертом. Заточуючись, він зробив кілька кроків назад і, перечепившись через драбину, незграбно упав на підлогу і забив коліно об край стелажа. Вилаявшись, він підвівся і почав навпомацки шукати ту саму драбину.

Він знайшов її доволі швидко. Сподівався, що це буде важке дерево або залізо, а вона виявилась алюмінієвою. Ленґдон схопив драбину і, піднявши обома руками над головою, кинувся з нею її суцільному мороці на скляну стіну. Стіна виявилася ближче, ніж він думав. Драбина глухо вдарилася об скло й відскочила. Зі звуку зіткнення Ленґдон зрозумів, що для цієї стіни треба щось значно, значно важче, ніж алюмінієва драбина.

Тут він згадав про пістолет, і в ньому спалахнула надія. Але нона швидко згасла. Пістолета в нього більше не було. У кабінеті І Іапи Оліветті відібрав його, пояснивши, що не личить у присутності камерарія носити заряджену зброю. Тоді це прозвучало переконливо.

Ленґдон крикнув знову, але цього разу звук був навіть іще тихіший, аніж раніше.

Тоді він згадав про рацію, яку гвардієць залишив на столі ззовні сховища. Якого дідька я не взяв її всередину! Перед очима в Ленґдона затанцювали пурпурові вогні, і він спробував змусити себе думати. Ти ж не вперше потрапляєш у пастку, казав він собі. Ти переживав і гірше. Ти був іще дитиною, і то не розгубився. Чорна пітьма огортала його зусібіч. Думай!

Ленґдон опустився на підлогу. Ліг на спину й витягнув руки пздовж тіла. Передусім треба було опанувати себе.

Розслабся. Побережи сили.

Не маючи більше потреби долати тяжіння, щоб перекачувати кров, серце Ленґдона забилося повільніше. До такого трюку вдаються плавці, щоб наситити кров киснем між двома запливами поспіль.

Тут достатньо повітря, переконував він себе. Цілком достатньо. Тепер думай. Він зачекав кілька секунд, почасти сподіваючись, що світло от-от з’явиться знову. Але воно не з’являлося. Лежачи дихати було трохи легше, і Ленґдон відчув якесь дивне упокорення. Його огорнув спокій. Він вирішив не піддаватися.

Треба щось робити, чорт забирай! Але що?..

Міккі-маус на зап’ястку безтурботно світився, немов радіючи темряві: 21:33. До Вогню залишилося півгодини. Ленґдонові здавалося, що в цьому скляному кубі він провів цілу вічність. Його розум, замість того щоб шукати виходу зі скрутного становища, раптом зажадав пояснення. Хто відімкнув електрику? Може, це Рошер розширив територію пошуків? Невже Оліветті його не попередив, що я тут? Утім, Ленґдон знав, що зараз це не має значення.

Широко розтуливши рот і закинувши голову назад, Ленґдон вдихав повітря так глибоко, як тільки міг. Із кожним вдихом у легенях пекло трохи менше. У голові прояснювалося. Він зібрався з думками й почав шукати виходу.

Стіни зі скла, казав він собі. Але з якого грубого скла!

Він застановився, чи бува не зберігаються тут якісь книжки у важких, вогнестійких металевих шафах. В інших архівах Ленґдон іноді бачив такі шафи, але тут їх, схоже, не було. Утім, навіть якби вони й були, то розшукати таку шафу в суцільній темряві було б непросто. Та й невідомо, чи подужав би він її підняти, особливо в його теперішньому стані.

А може, стіл? Ленґдон знав, що в центрі цього сховища, як і в усіх інших, стоїть стіл для роботи з документами. То й що з того? Він знав, що однаково його не підніме. І навіть якби можна було тягнути його по підлозі, то все одно він далеко б із ним не заїхав. Стелажі стоять дуже щільно, проходи між ними надто вузькі.-

Проходи надто вузькі….

І раптом Ленґдон зрозумів, що треба робити.

Підбадьорений, він скочив на ноги — аж занадто швидко. У голові запаморочилось, і він пошукав у темряві, на що спертися. Рука налапала стелаж. Він постояв хвильку i-змусив себе мобілізуватися. Аби здійснити те, що він задумав, йому будуть потрібні всі сили.

Міцно впершись ногами в підлогу, він різко навалився всім тілом на стелаж із книжками. Якби мені вдалося його повали ти… Але стелаж тільки ледь-ледь похитнувся. Ленґдон штовхнув його ще раз. Ноги сковзнули назад. Стелаж заскрипів, але не ворухнувся.

Потрібний важіль.

Ленґдон знову налапав у темряві скляну стіну і, не відриваючи руки, пішов у дальній кінець сховища. Стіна закінчилася так несподівано, що він налетів на неї, боляче вдарившись плечем. Лаючись, Ленґдон обійшов стелаж і вчепився за нього приблизно на рівні очей. Тоді вперся однією ногою в скляну стіну, другою в нижню полицю і поліз угору. Книжки, шелестячи сторінками, падали на підлогу. Він не зважав. Інстинкт вижимання вже давно переважив повагу до правил. Ленґдон відчув, що темрява вибиває його з рівноваги, і заплющив очі, щоб повністю абстрагуватись від зорових сигналів. І поліз швидше. Чим вище він видерався, тим гіршим ставало повітря. Наступаючи на книжки, він ліз до верхніх полиць, щоб зайняти якнайвигід-пішу позицію. Тоді, почуваючись альпіністом, що підкоряє неприступну вершину, Ленґдон вхопився за верхню полицю і, упершись ногами у скло, він опинився у майже горизонтальному положенні.

Зараз або ніколи, Роберте, казав внутрішній голос. Уяви, що ти на тренажері в Гарварді.

Напружившись так, що аж запаморочилось у голові, він уперся грудьми у стелаж, ногами — в скляну стіну і щосили відштовхнувся. Нічого.

Хапаючи ротом повітря, він відштовхнувся ще раз. Стелаж ледь-ледь хитнувся. Він спробував іще раз, і стелаж нахилився приблизно на дюйм, а тоді знову став вертикально. Вдихаючи повітря, у якому майже не залишилося кисню, Ленґдон штовхав стелаж знову й знову. З кожним новим поштовхом той нахилявся більше.

Це як. гойдалка, казав він собі. Підтримуй ритм. Ще трохи.

Ленґдон розхитував стелаж, витягуючи ноги щораз більше. М’язи плечей боліли несамовито, але він терпів. Маятник гойдався. Ще три рази, заспокоював він себе.

Виявилося, що достатньо двох.

На мить Ленґдон завис у невагомості. Тоді, почувши, як з полиць полетіли книжки, він зі стелажем повалився вперед.

На півшляху до підлоги його стелаж уперся в сусідній. Ленґдон навалився всією вагою вперед, намагаючись пхнути його так, щоб він теж перекинувся. Якусь мить той тримався, і Ленґдон уже мало не запанікував, але тоді скрипнув під вагою і теж почан хилитися. Ленґдон знову падав.

Стелажі, як величезні плитки доміно, посунулися один за одним. Метал скреготів об метал, грубі'книжки гучно падали на підлогу. Ленґдон міцно тримався за стелаж, а той хилився дедалі нижче. Цікаво, скільки всього стелажів у цьому сховищі? думав він. І скільки вони разом важать? Адже скло там у кінці доволі грубе…

Стелаж, на якому висів Ленґдон, упав майже горизонтально, коли почувся звук, якого він так чекав — звук, що знаменував інше зіткнення. Десь далеко. У кінці сховища. Різкий удар металу об скло. Скляні стіни затряслися, і Ленґдон зрозумів, що останній стелаж під вагою всіх інших повалився і з силою вдарився об стіну. А після цього настало те, чого Ленґдон боявся найбільше.