Він усміхнувся, пригадавши вчорашню трохи косооку дівчинку із Серпіже, її витонченість в коханні. Провідати її сьогодні ввечері чи не варто? Вона неодмінно чекатиме на нього в кабаре, але Насіб почував себе стомленим, на душі було невесело, він знову подумав про Сіньязінью: безліч разів він стояв перед баром, спостерігаючи, як вона переходила майдан, як заходила до церкви. В його очах відбивалось пристрасне бажання заволодіти власністю фазендейро, заплямувати його честь хоча б у думках, коли вже не було змоги заплямувати діями і божевільними вчинками. Але він не знав слів, чудових, як вірші, у нього не було кучерявого чуба, і він не танцював аргентинського танго в клубі «Прогрес». Коли б то Насіб був схожим на Осмундо, то, можливо, саме він би лежав зараз у калюжі крові, з порешеченими кулями грудьми, поряд з голою жінкою в чорних панчохах.
Насіб ішов у сутінках, час від часу відповідаючи на привітання, але думки його ширяли далеко. Груди коханця, пробиті кулями, білі перса коханки, пронизані пострілами наскрізь,— ця сцена стояла перед очима: два голих трупи, що лежать поруч у калюжі крові, вона в чорних панчохах з підв'язками, а може, й без підв'язок. Без підв'язок, йому здавалося, елегантніше, тонкі панчохи тримаються на білих ногах без будь-якої допомоги. Гарно! Гарно й сумно. Насіб зітхнув, він уже бачив не дантиста Осмундо поряд із Сіньязіньєю. Він бачив себе: трохи худорлявішого і з меншим, аніж насправді, черевцем, він лежить мертвий поруч з жінкою. Картина! Його груди пробито кулями. Він знову зітхнув. Насіб мав романтичну вдачу, і жахливі історії, які він розповідав, нічогісінько не означали. Так само як револьвер, заткнутий за ремінь,— звичний атрибут мешканців Ільєуса тих часів. Цього вимагали звичаї краю... Він любив смачно поїсти, обожнював добряче приперчені страви, любив випити холодного пива, зіграти партію в шашки, до ранку посидіти за покером, ніколи, між іншим, багато не програючи, бо знав ціну грошам, які потрібні були йому для купівлі землі. Він замінював етикетки на пляшках з вином, щоб більше заробити, і обережно приписував по кілька рейсів до рахунків тих, хто платив щомісячно. Йому подобалося разом з друзями відвідувати кабаре і завершувати ніч у обіймах якої-небудь Різолети. Все це, як і засмаглі мулатки, було йому до смаку. Любив він також погомоніти, посміятись.
Як Насіб найняв куховарку, або про незвідані шляхи кохання
Насіб проминув базар, де вже розбирали намети і вивозили товари, і пройшов поміж станційними будовами. Біля підніжжя пагорба Конкіста розкинувся невільничий ринок. У свій час хтось дав цьому місцю таку назву, бо тут біженці ставали табором і чекали, доки їх наймуть на роботу. Назва прижилася, і тепер ніхто не називав цього району інакше. Тут збиралися люди, що втекли від посухи, найбідніші з тих, що залишили свої домівки і землі, відгукнувшись на заклик какао.
Фазендейро оглядали свіже поповнення, поляскуючи нагайкою по халявах чобіт. Сертанежо мали славу справних робітників.
Схудлі і зголоднілі чоловіки і жінки чекали. Зовсім поряд вони бачили базар, де продавали все, чого душі забажається, і надія гріла їхні серця. Вони зуміли подолати дороги, каатингу, побороли голод, зміїв, епідемії, втому. Вони досягли землі обітованої, їм здавалось, що злидням настав кінець. їм доводилося колись чути про вбивства і насильства, але вони знали і про те, що ціни на какао зростають, що люди, прибулі, як і вони, із сертану виснаженими до останнього ступеня, тепер ходять в лакованих чоботях, тримаючи в руках нагаї із срібними держаками,— господарі плантацій какао.
Раптом на базарі виникла бійка, з'юрмився народ, в призахідному сонячному промінні блискавкою сяйнув ніж, крики долинули і до невільничого ринку. Базар завжди завершувався п'яною бійкою. Звідти, де стояли сертанежо, почулися мелодійні звуки гармошки, жіночий голос заспівав.
Полковник Мелк Таварес зробив знак гармоністу, той перестав грати.
— Одружений?
— Ні, сеньйоре.
— Хочеш разом з ними,— він показав на відібраних раніше,— працювати у мене? Гарний музикант ніколи не зашкодить на фазенді. З ним у свята веселіше...— Полковник самовпевнено засміявся; про нього йшла чутка, що ніхто так не вміє вибирати робітників, як він. Його фазенди були в Кашоейре-до-Сул, і зараз величезні човни чекали його на річці біля залізничного мосту.
— А хто вам потрібен? Агрегадо[51] чи емпрейтейро[52]?
— І ті, й інші. У мене є ліси, які треба корчувати, отже, потрібні й емпрейтейро.
Сертанежо віддавали перевагу роботі емпрейтейро на закладенні нових плантацій какао, бо це давало їм можливість заробляти гроші, яким вони самі були господарями.
— Гаразд, сеньйоре.
Побачивши Насіба, Мелк пожартував:
— Роздобули плантацію, Насібе, прийшли наймати робочу силу?
— Де вже мені, полковнику... Я шукаю куховарку, моя сьогодні покинула мене...
— А що ви скажете про пригоду?
— Все це трапилося так раптово...
— Я вже заходив до Амансіо, щоб обняти Жезуїньйо... Адже мені треба відвезти ще сьогодні на фазенду цих людей. Слава богу, тепер усталилась сонячна погода, урожай буде чудовий. Сертанежо справжні робітники, не рівня тутешнім. Грапіуна не любить важкої праці, йому більше до смаку тинятися по місту...
Ще якийсь фазендейро ходив серед біженців. Мелк провадив далі:
— Сертанежо не боїться роботи, він хоче заробити. О п'ятій ранку він уже на плантації, а кидає мотику лише пізно ввечері. Якщо в них є квасоля і сушене м'ясо, кава і горілка, вони задоволені. Як на мене, то немає робітника, що міг би потягатися із сертанежо,— закінчив він авторитетно.
Насіб оглянув людей, відібраних полковником, і схвалив його вибір. Фазендейро в чоботях, що теж наймав робітників на плантацію, позаздрив Мелку. Що ж до Насіба, то він шукав лише жінку, не дуже молоду, статечну, яка могла б доглядати його будинок на Ладейре-де-Сан-Себастьян, прати білизну, варити йому їсти, а також готувати закуски і солодощі для бару. На прибирання і кухню у неї, звичайно, ітиме цілий день.
— Куховарку тут знайти нелегко...— сказав Мелк.
Інстинктивно Насіб шукав серед сертанежо жінку, яка скидалась би на Філомену, була приблизно б такого віку і така ж буркотлива.
Полковник Мелк потиснув Насібу руку, навантажені човни чекали на нього.
— Жезуїньйо вчинив правильно. Він людина честі...
Насіб теж повідомив новину:
— Виявляється, приїздить інженер для обстеження бухти.
— Я вже про це чув. Але він тільки час згає. З цією мілиною нічого зробити не можна...
Насіб блукав серед сертанежо. Старі й молоді з надією поглядали на нього. Жінок було мало, і майже всі з дітьми, що міцно трималися за їхні спідниці. Нарешті він помітив жінку років п'ятдесяти, рослу, міцну:
— Чоловік залишився на дорозі, сеньйоре...
— Варити вмієш?
— Лише прості страви.
Боже мій, де ж знайти куховарку? Не може ж він і надалі платити сестрам Дос Рейс такі шалені гроші. А тут ще, немов на зло, у барі стільки відвідувачів: сьогодні вбивство, завтра похорон... На додачу до всього йому тепер доведеться снідати і обідати в готелі Коельйо, їсти несмачне вариво. Мабуть, слід буде виписати куховарку з Аракажа, оплативши їй проїзд. Насіб зупинився перед такою старою бабусею, що навряд чи вона б додибала до його будинку — вмерла б дорогою. Вона спиралася на костур; і як їй лише вдалося подолати відстань до Ільєуса? Вона дійшла, хоча вже нічого, окрім турбот, не може принести людям. Скільки лише того горя в світі!..
В цю мить з'явилася інша жінка, одягнена в жалюгідне лахміття, вкрита брудом настільки, що неможливо було роздивитись риси її обличчя і визначити вік. Коси від куряви у неї злиплися, ноги були босі. Вона принесла кухоль з водою і віддала у тремтячі руки старої. Та почала жадібно пити.
— Хай поможе тобі бог, дочко...