Полковник Амансіо попрощався:

— На все добре, сеньйори.

Вони пішли вулицею полковника Адамі: будинок Амансіо стояв біля майдану, де була початкова школа. Найцікавіші перехожі зупинялися, щоб поглянути, як вони ідуть вулицею, мовчазні і серйозні, немов супроводжують релігійну процесію або покійника.

— Хоче найняти Маурісіо для захисту.

— Правильно зробить, не схибить. На суді буде репрезентовано і Старий і Новий завіт.

— Воно-то так... Але ж Жезуїньйо не потребує адвоката. Все одно його виправдають.

Капітан обернувся, тримаючи в руках кості, і сказав:

— Цей Маурісіо — брехун і лицемір... Розпусний вдівець.

— Кажуть, що одна негритяночка не витримала, потрапивши до його рук.

— Я теж чув про це...

— А втім, одна бігає до нього аж з пагорба Уньан щоночі.

На порозі кінотеатру знову з'явились принц і Анабела, а позад них Діоженес, як завжди, з невдоволеним виразом на обличчі. Жінка тримала в руках книжку.

— Ідуть сюди...— пробурмотів полковник Рібейріньйо.

Вони підвелись при наближенні Анабели і запропонували їй стілець. Книга виявилась альбомом у шкіряній оправі, і пішла по руках. В альбомі були зібрані газетні вирізки і рукописні відгуки про мистецтво танцівниці.

— Після дебюту я хочу мати відгук всіх сеньйорів.— Анабела не захотіла сісти («Ми поспішаємо до готелю!..») і стояла, обпершись ліктями на стілець полковника Рібейріньйо.

Вона мала дебютувати в кабаре того ж вечора, а наступного дня — в кінотеатрі разом з принцом, котрий був мастаком-фокусником. Він гіпнотизував і був надзвичайно обізнаним у телепатії. Вони щойно закінчили пробну демонстрацію для Діоженеса, і власник кінотеатру визнав, що ніколи нічого подібного бачити йому не доводилось. На паперті собору старі діви, розтривожені убивством Сіньязіньї і Осмундо, стежили тепер за Анабелою та чоловіками і бурмотіли:

— Ну, тепер ще одна почне зводити їх з розуму...

Анабела запитала своїм м'яким голосом:

— Я чула, що сьогодні в Ільєусі трапилося вбивство?

— Так. Один фазендейро убив дружину з коханцем.

— Бідолашна...— зворушено сказала Анабела, і це було єдине слово співчуття до трагічної долі Сіньязіньї, промовлене за цілий день.

— Феодальні звичаї...— мовив Тоніко Бастос, звертаючись до танцівниці.— Ми тут живемо у минулому віці.

Принц зневажливо усміхнувся, кивнув головою і випив нахильці склянку чистої кашаси — він недолюблював суміші. Жоан Фулженсіо, прочитавши похвали мистецтву Анабели, повернув їй альбом. Подружжя пішло. Вони хотіли відпочити перед дебютом.

— Сьогодні я чекаю на всіх вас у «Батаклані».

— Неодмінно прийдемо.

Старі діви стовпилися на паперті собору, вони були шоковані і тільки те й робили, що хрестилися. «Пропащий край, цей Ільєус...» Біля воріт будинку полковника Мелка Тавареса вчитель Жозуе розмовляв з Малвіною. Самотня Глорія зітхала біля свого вікна. Сутінки окутували Ільєус. Бар поступово порожнів. Полковник Рібейріньйо рушив слідом за акторами.

До стойки бару підійшов Тоніко Бастос і зіперся на прилавок біля каси. Насіб одягнув піджака, віддав наказ Шіко Молезі і Біко Фіно. Тоніко, заглиблений у власні роздуми, уважно вивчав дно порожньої чарки.

— Мрієте про танцівницю? Це дорога штучка, на неї доведеться чимало витратити... Та ще вважайте, що й конкуренція буде чимала. Рібейріньйо вже накинув оком.

— Я думав про Сіньязінью. Який жах, сеньйоре Насібе...

— Мені вже розповідали про неї і дантиста. Клянуся, я не повірив. Вона була така серйозна.

— Ви надто наївні.— Тоніко сам обслуговував себе на правах постійного відвідувача бару; він налив собі ще склянку вин і звелів записати на його рахунок; розплачувався він завжди в кінці місяця.— Але могло ж бути ще гірше, набагато гірше.

Насіб, насупившись, понизив голос:

— І ви плавали в цих водах?

Тоніко багатозначно помовчав, для нього важливим було викликати сумнів або посіяти зерно підозри. Рукою ж він зробив невизначений рух.

— А вона ж здавалася такою святою та божою...— Голос Насіба став єхидним.— Виявляється ж, що всі ці зовнішні ознаки були... Отож, значить, і ви!

— Не розпускайте пліток, арабе. Залиште покійницю в спокої.

Насіб розтулив рота, хотів щось сказати, але промовчав і лише зітхнув. Отже, дантист був не одиноким... Цей пройдисвіт Тоніко зі своїми сивинами, бабій, яких треба ще пошукати, мабуть, також обнімав її і володів нею. Скільки раз він, Насіб, дивився на Сіньязінью поглядом, сповненим бажання і водночас поваги, коли вона проходила повз бар до церкви.

— Ось чому я не одружуюсь і не тягаюся за одруженими жінками.

— І я також...— сказав Тоніко.

— Цинік...

Насіб рушив до виходу:

— Сходжу погляну і спробую знайти куховарку. Прийшли біженці із сертану, можливо, серед них є жінка, яка згодиться працювати в мене.

Стоячи під вікном у Глорії, негреня Туїска розповідало їй нові подробиці вбивства, які йому вдалося почути в барі. Вдячна мулатка гладила жорсткий кучерявий чуб хлопчати, поплескувала його по щоці. Капітан, вигравши партію, спостерігав за цією сценкою.

— Бач, повезло негреняті! 

Про сумний присмерковий час 

В цей сумний присмерковий час Насіб, в капелюсі з розлогими крисами і з револьвером за поясом, прямував до залізниці і згадував Сіньязінью. З будинків долинав шум, сміх, розмови. Всі обідали і, поза всяким сумнівом, розмовляли про Сіньязінью і Осмундо. З ніжністю згадував про неї і Насіб, десь глибоко в душі бажаючи, щоб цього Жезуїньйо Мендонсу, пихатого і неприємного типа, неодмінно покарало правосуддя. Звичайно, на це годі було сподіватися, але він цілком заслуговував бути покараним. Жорстокі звичаї в Ільєусі...

Всі хвалькуваті розповіді Насіба, його жахливі історії про Сірію, про жінку, яку шматують ножем, про коханця, якого каструють бритвою, були справжнісінькою вигадкою. Як він міг стверджувати, що молода вродлива жінка заслуговує на смерть лише тому, що обдурила старого, нетесаного чоловіка, який навіть не підозрював про існуванні на світі ласки і ніжних слів. Цей край, тепер уже його край, був ще далекий від справжньої цивілізації. Точилося безліч розмов про прогрес, зростав достаток, какао проторювало нові шляхи і дороги, воно споруджувало селища, змінювало обличчя міст, але старі, варварські звичаї залишилися. У Насіба не вистачало мужності сказати про все це вголос — мабуть, тільки єдиний Мундіньйо Фалкан міг наважитись на таке зухвальство. В цей сумний час, коли густішали сутінки, Насіб ішов, занурившись у невеселі роздуми, він відчував утому.

Через ці та й через інші причини він і не одружувався: щоб не бути ошуканим, щоб не довелося убивати, проливати кров, вганяти кулі в жіночі груди. А йому б дуже хотілося одружитись... Йому бракувало ласки, ніжності, родинного затишку, квартири, де відчувалась би присутність жінки, що чекає на нього пізно вночі після закриття бару. Думка про одруження приходила до нього не раз, як ось і зараз, під час подорожі до невільницького ринку. Але він був не таким, щоб шукати собі наречену, йому бракувало часу для цього, адже бар забирав не лише робочий день, а й увесь вільний час. Насіб мав більш-менш тривалі інтрижки з дівчатами з кабаре і жінками, які належали всім,— мимолітні пригоди без кохання. Коли він був ще молодшим, у нього було кілька захоплень. Але тоді він і не думав про одруження, тому справа не пішла далі розмов, записочок, в яких призначалися побачення в кіно, і цнотливих поцілунків на молодіжних ранках.

Зараз у нього не лишалося часу навіть для флірту, він проводив у барі увесь день. Він намагався побільше заробити, щоб купити, нарешті, землю для плантації. Як усі ільєусці, Насіб марив какао, землею, де ростуть дерева з жовтими, немов золото, плодами, за які платять золотом. Можливо, тоді вже подумає і про одруження. Тепер же він задовольнявся тим, що задивлявся на вродливих сеньйор, які прогулювались майданом, на неприступну Глорію у вікні її особняка і, коли знаходив свіженьких дівчат, на зразок Різолети, лягав з ними.