Єдина донька вдови фазендейро, що наклав головою в боротьбі за землю, дона Олга була для Тоніко зовсім не підходящою дружиною. Він не успадкував батькової відваги, і багато кому доводилося спостерігати, як він мінився з лиця, розгублювався, коли потрапляв у скрутне становище через різних жінок, але навіть це не могло пояснити того страху, який він постійно відчував перед дружиною. Поза всяким сумнівом, головною причиною цього страху був можливий скандал, який пошкодив би авторитетові старого Раміро, що користувався загальною повагою. А дона Олга саме й погрожувала час від часу вчинити такий скандал. Вона постійно невдоволено буркотіла, бувши глибоко переконаною, що всі жінки міста не байдужі до її Тоніко. Сусіди щодня вислуховували погрози дебелої сеньйори, якими вона бомбардувала чоловіка:
— Не приведи Господь, щоб я довідалась про твої зв'язки з якою-небудь...
Хатні робітниці в її домі довго не затримувались: дона Олга не спускала з них очей і звільняла при найменшій підозрі — адже всі вони напевне прагнули спокусити її красеня Тоніко. З недовірою поглядала вона на дівчат з монастирської школи, на дам, що танцювали в клубі «Прогрес»; про її ревнощі, невихованість, погані манери, небачену нетактовність в Ільєусі розповідали анекдоти. Вона не знала нічого певного про пригоди Тоніко, і в неї не було підстав підозрювати його в тому, що він відвідує будинки розпусти, коли йде увечері, як він каже, «погомоніти про політику». Вона все поставила б догори ногами, якби лишень довідалася про щось подібне. Але Тоніко тримав язика за зубами і завжди знаходив можливість обдурити її приспати її ревнощі. З виглядом найвірнішого і найвідданішого чоловіка він прогулювався з дружиною по обіді набережною, частував її морозивом в барі «Везувій» або водив до кіно.
— Ви лишень поглянете, який він незворушний, коли прогулює свою слониху...— говорили перехожі, зустрічаючи Тоніко під час таких моціонів.
— Цікаво, чи лусне сьогодні на ній сукня, чи витримає,— кепкували дотепники.
А вже за кілька хвилин по тому, як він одводив дружину додому на вулицю Паралелепіпедів, де містилась його нотаріальна контора, і йшов «погомоніти з друзями про політику»,— Тоніко годі було впізнати. Він вечеряв у будинках розпусти, розважався і танцював у кабаре; Тоніко мав успіх, а тому через нього часто лаялись повії, інколи навіть рвали одна одній коси.
— Колись таки вдарить грім з ясного неба і прийде всім його походенькам кінець,— провіщали одні.— Дона Олга про все довідається, і не зберегти Тоніко голови.
Уже не раз стояв Тоніко на краю прірви. Але він обплутував дружину павутиною брехні, спритно розвіював її підозри. Не малою була ціна, яку він сплачував за славу невідпорного чоловіка, першого серцеїда міста.
— Ну, а ви якої думки про вбивство? — запитав його Ньо-Гало.
— Який жах! Подумати тільки...
Тоніко розповіли про чорні панчохи, він змовницьки підморгнув. Знову почали пригадувати подібні історії, наприклад, згадали, як полковник Фабрісіо заколов дружину і послав жагунсо застрелити коханця, коли той повертався із засідання масонської ложі. Жорстокі звичаї, що вимагають помсти і крові. Суворий закон зони какао.
Навіть араб Насіб, незважаючи на свої клопоти (солодощі і закуски сестер Дос Рейс зникли, мов їх і не було!), взяв участь у розмові. І, як завжди, лише для того, аби розповісти, що в Сірії, країні його предків, звичаї були ще страшнішими. Він зупинився біля столика, його могутня постать височіла над усіма присутніми. Тиша запанувала і біля решти столиків, всім хотілося послухати Насіба.
— На батьківщині мого батька все це виглядало ще суворіше... Там честь чоловіка свята, ніхто не сміє її заплямувати. Під загрозою...
— Чого?
Насіб повільно окинув поглядом слухачів — відвідувачів і друзів,— прибрав драматичної пози і похилив свою крупну голову.
— Гулящу дружину прирізають ножем, тіло її розтинають на шматки...
— На шматки? — прогугнявив Ньо-Гало.
Насіб наблизив до нього своє пухке обличчя з м'якими білими щоками, надав йому бандитського виразу і підкрутив кінчик вуса.
— Так, куме Ньо-Гало, там ніхто не задовольниться тим, щоб убити двома-трьома пострілами зрадницю і негідника, що її спокусив. Наш край — край мужніх людей, і з невірною дружиною чинять по-нашому: шматують її, зміюку, починаючи із сосків...
— Із сосків? Який вандалізм! — Навіть полковник Рібейріньйо здригнувся.
— Ніякого вандалізму! Дружина, що зрадила чоловіка, на інше й не заслуговує. Якби я був одружений і дружина подарувала мені роги — о-о! — я розрахувався б з нею за сірійським законом: пошаткував би її на капусту... На інше я не погодився б.
— А що роблять з коханцем? — зацікавився Маурісіо Каїрес, на якого слова Насіба справили величезне враження.
— З негідником, що заплямував честь чоловіка? — Він кинув насуплений погляд і, піднявши руку, коротко і глухо розсміявся.— Його хапають кілька дужих сірійців, спускають з нього штани, розсувають ноги... і чоловік, гарно вигостреною бритвою...— Насіб рвучко змахнув рукою, доповнюючи подальший хід подій виразним жестом.
— Невже? Не може бути!
— Саме так! Каструють, як кнура...
Жоан Фулженсіо провів рукою по шиї.
— Але ж це неймовірно, Насібе. Хоч, правда, кожна країна має свої звичаї...
— Чорт батька зна що,— сказав Капітан.— У вас, мабуть, половина чоловіків кастрати... коли взяти до уваги темперамент цих турків...
— А хто їх спонукує лізти в чужий дім і красти те, що їм не належить? — втрутився Маурісіо.— Та й потім, честь родини...
Араб Насіб тріумфував, усміхаючись і лагідно поглядаючи на відвідувачів. Йому подобалося бути господарем бару. Де точаться такі цікаві розмови і суперечки, де грають в кості, шашки, покер.
— Ходім зіграємо...— запропонував Капітан.
— Сьогодні не можу. Багато людей. Та ще незабаром треба знову іти шукати нову куховарку.
Доктор згодився на гру, і вони з Капітаном сіли за стіл. Ньо-Гало приєднався до них, він вирішив зіграти з переможцем. Поки перемішували кості, Доктор почав розповідати:
— Схожий випадок трапився з одним із Авілів... Він почав упадати біля дружини наглядача, але чоловік довідався...
— І кастрував вашого родича?
— Хто сказав, що кастрував? Чоловік вдерся зі зброєю в руках, але прадід встиг вистрілити раніше...
Компанія почала розходитись, наступала обідня година. Йдучи з готелю до кінотеатру, з'явився, як і вранці, Діоженес з подружжям акторів. Тоніко Бастос поцікавився:
— Вона лише для Мундіньйо?
Капітан, не відволікаючись від гри у кості, відповів, почуваючи, що тепер він певною мірою відповідальний за вчинки Мундіньйо:
— У них немає нічого спільного. Вона вільна, як пташка, і коли ваша ласка...
Тоніко свиснув від захоплення. Подружжя привіталось до них. Анабела усміхнулась.
— Піду-но і я привітаю їх від імені міста.
— Не вплутуйте місто у ваші темні справи, шелихвосте ви такий.
— Обережно: у чоловіка, мабуть, знайдеться бритва...— промовив полковник Рібейріньйо.
Але вони не встигли підійти до акторів: з'явився полковник Амансіо Леал, і цікавість взяла гору — всі знали, що після вбивства Жезуїньйо переховувався в його будинку. Вчинивши акт помсти, полковник спокійно вийшов з кімнати, щоб уникнути арешту на місці злочину. Він перетнув, не кваплячись, майже все місто, де, як і кожного базарного дня, панувало пожвавлення, з'явився у будинок свого соратника і друга з часів боротьби за землю і послав передати судді, що прийде до нього наступного дня. Він, поза всяким сумнівом, знав, що його негайно звільнять і суду він чекатиме на волі, як це вже не раз бувало у подібних випадках. Полковник Амансіо пошукав когось очима і підійшов до Маурісіо:
— Я можу з вами поговорити, сеньйоре?
Адвокат підвівся, і вони рушили обоє в глибину приміщення. Фазендейро щось сказав Маурісіо, той схвально кивнув головою і повернувся до столика по свій капелюх.
— З вашого дозволу я вас залишаю.