— Ваше превосходительство, Василь Петрович, — доскочив до мого слуху звідкись здалеку його торохкий огидний голос. — Ви можете сердитися, але пан…

Далі голос почав знову зникати, перетворюючись на суцільне нерозбірливе гудіння. Впевнений, що разом із голосом пропав і сам предмет, з якого вилітали такі немилозвучні рулади, я якомога глибше уткнувся носом в подушку, водночас натягаючи на голову перину.

Але Петрусь, якого у дитинстві і зрілому віці малувато пороли різками та іншими атрибутами слухняности, як натуральний вияв розбещености і гнилої суті модного нині лібералізму, який не дозволяє шмагати слуг, як Сидорових кіз, вирішив мене остаточно добити і найогиднішим чином знову перервав сон, бо я знову відчув на плечі його, напевне, немиту лапу, а просто над собою — його гниле дихання. Тим часом перина поповзла кудись униз, від чого мені здавалося, що з мене здирають шкіру.

— Василю Петровичу, не гнівайтеся, не гнівайтеся, — гундосив він при цьому. — Тільки вас неодмінно вимагають до себе його сіятельство пан Рибалко. Там, на кухні, їхній слуга стоїть, каже, щоб ви негайно з’явилися перед їхні очі. Зараз же.

— Щоб твого Рибалка тричі підкинули і один раз спіймали, — пробурмотів я, та все-таки підвів голову.

Голова моя розламувалася, як гора під час землетрусу в Альпах, звідки я повернувся два роки тому, приставлений з особливим дорученням до штабу його сіятельної світлості генералісимуса Суворова, князя Задунайського і Римницького. „До біса, та не все так п-погано, якщо я ще пам’ятаю титули покійного генералісимуса“, — подумав я. Спробував усміхнутися, але усмішка, напевне, вийшла схожою на вищир загнаного мисливського пса, який вилізає без здобичі з лисячої або борсучої нори. Петрусь колихався перед моїми очима, наче зелений ліхтар, в якому гасла свічка, такими останнім часом почали прикрашати Невський проспект. Кімната кудись пливла, і я подумав, що зараз не в Альпах землетрус, а в Петербурзі.

— Щ-що йому треба, барбосу? — ледь повертаючи язиком, запитав я.

— Не повідомляли-с, — удав освіченого Петрусь, скорчивши при цьому свою мавп’ячу подобину. — А втім, ви можете самі побесідувати з ним…

— Що? — заревів я і кинув у Петруся подушкою. — Ти хочеш, негіднику, щоб я перед його слугою з’явився у такому вигляді?

Петрусь подушку зловив і акуратно поклав, але не мені під голову, а чомусь у ноги. Тут я позіхнув і остаточно зрозумів, що хоч як крутись, а вставати доведеться».

Так колись опише у своїх мемуарах початок цього певною мірою історичного дня сам Василь Слєпньов. Поки що ж, нарешті вставши, одягнувшись і взявши з рук вірного Петруся порцію розсолу, Василь Слєпньов, який мав до того часу звання поручика і посаду чиновника з особливих доручень канцелярії Його Імператорської Величності, поїхав до свого безпосереднього начальника Антона Рибалка. Відділ, в якому служив Слєпньов, наче не існував. На відміну від своїх колег-чиновників, Слєпньов не ходив на службу, але будь-коли мав бути готовим виконати доручення начальника. У них склалися доволі близькі, майже товариські стосунки, хоч Рибалко не раз давав відчути різницю у їхній соціальній ієрархії. Зближувало їх те, що обидва були з України. Прадід Василя — сотник Федір Сліпень — на початку XVIII століття опинився в числі тих козаків, які стали на бік гетьмана Івана Мазепи, котрий уклав союз із Карлом XII, шведським королем, і після Полтавської битви змушений був шукати пристановища в Туреччині. Там Федір Сліпень і лишився, одружився з донькою свого старшого товариша — також сотника — Рябошапки, там, у селищі на березі річки Прут, і народився дід Василя — Панасій. У рідні полтавські краї Федір Сліпень повернувся лише через двадцять років, після того, як старий гетьман Данило Апостол виклопотав прощення для козаків, які пішли з Мазепою. У роду Сліпнів вчинок їхнього предка-мазепинця зустрів, як тепер сказали б, неоднозначну реакцію, і потім про нього намагалися не згадувати. Онук же Федора, а батько Василя — Петро Сліпень, який сотникував уже за останнього гетьмана Кирила Розумовського — після ліквідації Гетьманщини вирішив змінити прізвище на «благозвучніше». Слєпєнь замість Сліпень видалося не зовсім підходящим. Допоміг випадок. Сотник Петро Сліпень потрапив на чергову російсько-турецьку війну, відзначився там і попросив у жалуваній грамоті записати його «по-благородному» Слєпньовим.

Син Петра Василь мав, як і його далекий предок, доволі авантюрний характер. Господарювати на четвертій частині хутора, що дісталася йому у спадок, його не влаштовувало, і він подався шукати щастя у далекій північній столиці, збудованій на кістках його предків-козаків. Після успішного освоєння десятка-другого столичних корчм, у результаті чого були пропиті останні батьківські грошенята, після кількох безуспішних спроб влаштуватися на службу доля звела його з іншим вихідцем з України — Антоном Рибалком.

Антон Рибалко, на відміну від Сліпня, був родом із Правобережної України, а точніше, з південної Волині, яка перебувала тоді у складі королівської Польщі. Він належав до одного з тих нечисленних українських шляхетських родів, який уперто тримався православної віри. За що не раз піддавався гонінням із боку властей і сусідів — ревних католиків. Один із таких сусідів, які здавна ворогували з Рибалками, шляхтич Мачинський, у 60-ті роки XVIII століття вступив до так званої Барської конфедерації, яка об’єднувала непокірних шляхтичів, котрі вимагали більших вольностей для себе і ненавиділи «бидло». Саме діяльність барських конфедератів, їхній розгнузданий терор, призвели до знаменитої Коліївщини. Та ще до повстання конфедерати в числі інших спалили й садибу Антона Рибалка. У вогні загинули його дружина і сестра, яка приїхала якраз на гостини. Антон, який дивом врятувався разом із сином і дочкою, поклявся помститися і спрямував свій погляд на Росію. Він прибув до Петербурга і добився прийому у князя Потьомкіна, почав доводити, що не лише Правобережну Україну, а й усю Польщу необхідно приєднати до імперії. Інтереси втікача з Речі Посполитої цілком збіглися з інтересами уряду Катерини II, яка до того часу провела разом із Пруссією й Австрією перший поділ Польщі. Ось чому Рибалко потрапив у поле зору тоді ще молодого князя Івана Куракіна, якому цариця і доручила вести таємну підготовку до наступних поділів Речі Посполитої.

Антона Рибалка зараховують на службу у таємний куракінський відділ, або, як на тоді, — приказ, і він повертається до Польщі. Точніше, на ті українські землі, які ще були під польською владою. Там він невтомно агітує проти слабкої королівської влади Станіслава Понятовського і вербує собі прихильників. Йому потрібні були помічники, і під час одного з наїздів у Петербург він познайомився з Василем Слєпньовим. У доволі авантюрному землякові він відчув не лише споріднену душу, а й досить здібного підлеглого і забрав його у Польщу. Там Василя спершу видають за родича Рибалка, а потім він непомітно розчиняється у численних містечках Волині і Поділля, вигулькуючи то дрібним шляхтичем Слєпньовським, то купцем із Білорусі. В нього несподівано виявляються здібності до мов. Він швидко знаходить спільну мову і з польським шляхтичем, якого образив сильніший сусід, і з євреєм-корчмарем, до якого сходилися всі міські новини. До того ж у його кишені завжди знаходилося з десяток-два злотих, або й старі золоті дукати спокусливо бряжчали.

Значною мірою саме завдяки Рибалку і Слєпньову (і таким, як вони) 1791 року була створена інша конфедерація — Тарговицька, члени якої орієнтувалися на Росію і навіть офіційно звернулися до імператриці Катерини з проханням про втручання у польські справи. Відомо, що й маніфест конфедерації писався не десь, а в Санкт-Петербурзі.

То було торжество справи, за яку так завзято боровся Антон Рибалко. Чи варто дивуватися, що він отримав російський орден і доволі чималий маєток на приєднаних землях. Не обійшли увагою і його підлеглого. Василь Слєпньов отримав чин поручика, йому пожалували невелике сільце у Білорусії. Правда, господаря з нього не вийшло. Незабаром він продав і свою невелику садибу разом із кріпаками, бо корчми у «північній Пальмірі» стриміли на кожному кроці, а душа Василева була широкою. Так із ним лишився тільки вірний і дуже необхідний йому Петрусь.