Вони тихенько під’їхали до кузні. За годину кайдани були розковані. На прощання Слєпньов тицьнув ковалеві десятирубльову купюру (дворічну оплату його праці у ті часи) і звелів мовчати, якщо хоче жити.

— Та що там, можете бути певні, — сказав коваль.

Тепер вони їхали вже веселіше. На краю села зупинилися.

— Попрощаємось, — сказав стиха Слєпньов.

Прокіп мовчки обняв Василя Петровича. Вони тернулися на якусь мить щока об щоку. Колишній Єзерський міцно потис Слєпньову руку на прощання.

— Графиня Ядвіга народила вам дочку, — були останні слова Слєпньова, сказані Прокопу.

— Дякую, — почув він у відповідь. — І прощавайте. Може, і побачимось. Хоча навряд.

Слєпньов відвернувся і майже одразу пустив коня чвалом. Слухняний кінь добре відчував вершника і ніс його все швидше і швидше. «Здається, я втікаю від свого минулого і від самого себе», — подумав Слєпньов. Світало: Коли він проїхав ще кілька верст, нарешті пішов перший сніг — тихий, великий, схожий на клапті вати. Слєпньов ловив долонею сніжинки і на скаку вмивався, тому що після безсонної ночі почали злипатися повіки.

Він благополучно добрався до Санкт-Петербурга, на цілих два дні раніше, ніж збезчещений ним конвой. Першого ж дня після приїзду постарався потрапити на очі колезі з таємного відділу, а згодом і самому князю Куракіну.

Потім повернувся з ганьбою Аверинцев. Його за кілька місяців засудили і винесли вирок — двадцять років каторги. Покарані шпіцрутенами і відправлені на кордон із Туреччиною солдати. Ніхто не посмів підозрювати основного героя розслідування — Слєпньова. На початку зими він таки отримав обіцяне капітанське звання.

ЕПІЛОГ

Найостанніший слід

Мав рацію великий Вільям Шекспір, котрий вустами свого героя якось сказав: «Ваш ворог, панство, час, а не король». Справді, королі, царі, імператори приходять і відходять. Їх можна усунути, перемогти, але воювати з невблаганним ворогом — часом — неможливо. Час — найкращий союзник забуття.

На те, що час, а також брак будь-яких письмових свідчень зроблять свою справу і зітруть ім’я начебто безіменної людини в помаранчевій масці з пам’яти всіх, хто знав щось про нього, і сподівалися російські власті. Після втечі Прокопа Марушка влада якийсь час ще побоювалася, що він десь знову виникне, випливе з небуття. Були вжиті додаткові заходи безпеки. Сам князь Іван Куракін розробив систему охорони зібрань осіб вищого світу від можливих пограбувань. У цій системі враховувались і методи, до яких вдавався невловимий «помаранчевий грабіжник». Про його втечу поінформували баварську, прусську, пфальцську й австрійську поліцію. Куракінський відділ проаналізував усі факти з’яви невідомих осіб на службі у відомих і багатих дворян, а також купців і більш-менш багатих міщан. Нікого схожого на Прокопа Марушка не знайшли. Правда, протягом кількох років вдалося затримати чотирьох колишніх членів його банди. Їх негайно ж, згідно з особливою інструкцією, розстріляли.

Новий грабіжник (чи старий у новій личині) також ніде не з’являвся. Не з’явився він ані за рік, ані за два, ні через три, і п’ять, і десять. Поступово про нього справді почали забувати. Лише одного разу про нього ледве не дізналася російська громадськість. І сталося це ось як. Незабаром після описаних подій Василь Слєпньов вийшов у відставку за власним бажанням. Йому було даровано маєток в його рідних місцях, правда, не на Полтавщині, а в херсонських степах. Там він одружився з доволі юною дочкою свого сусіда-поміщика. Дружина народила йому двох синів і дочку, але померла при четвертих пологах. Синів своїх, користуючись давніми зв’язками, влаштував у Петербурзі, доньку видав заміж за місцевого поміщика. А сам на схилку літ помандрував до столиці, де довго уже не був, та в дорозі застудився і помер. Сталося це 1832-го року, тобто у віці доволі поважному.

Але, як виявилося, Слєпньов залишив нотатки, і з них вийшов доволі об’ємний рукопис. Ці «Записки Василя Слєпньова» і вирішив через майже три десятиліття після смерті батька видати його син Олександр, дрібний службовець одного зі столичних департаментів, а до того — ротмістр імператорської армії (у всякому разі він так називав себе у передмові до батькових нотаток). У передмові до книжки Олександр стисло розповідав про батька, який виконував у другій половині вісімнадцятого — на початку дев’ятнадцятого століття таємні доручення особливої служби канцелярії їхніх імператорських величностей Катерини Другої, Павла Першого й Олександра Першого. Книжка вийшла у приватному санкт-петербурзькому видавництві Листвицького, але до читачів так і не потрапила. Уже за тиждень після того, як Олександр Слєпньов особисто доставив її до двох столичних книгарень, спеціальним таємним розпорядженням канцелярії горезвісного III відділення весь наклад «Записок» наказувалося знищити, бо ця книга містить дані, які не можна розголошувати. Всього ж із книжкових яток, що належали якимось Ротцвелеру і Краєвичу, вилучили майже п’ять тисяч примірників забороненої до продажу книжки. Наступного дня їх спалили. Імперія добре оберігала свої таємниці.

Я розповідав про візит до мене таємничого відвідувача. Колись йому довелося тримати в руках один з уцілілих примірників «Записок Василя Слєпньова». Але чи зберігся хоч би один примірник досі, він не знав. Усі мої спроби натрапити на подальші сліди Прокопа Марушка також нічого не дали. Спробував було вивчати родоводи шляхетських родів, до яких так чи так доторкався невловимий Прокіп, зокрема Румовських, Моджиєвських, Зайончковських, Румов’яків, Войчин. Нічогісінько, жодної згадки…

Хіба що вдалося встановити, що насправді рід Кульчинських, до якого пристав Прокіп Марушко, не походив із п’ястівської, корінної Польщі, як це описувала уже згадана книжка, присвячена шляхетським родам Волинського і Брацлавського воєводств Речі Посполитої. Походив він із Західної Волині, де предки Кульчинських служили колись ще князям волинсько-галицьким. Цікаво, скільки заплатив Прокіп авторам книжки за цю фальсифікацію, яка підносила його в очах варшавської аристократії?

Нічого не дала і спроба простежити генеалогію роду Войцицьких. Вона, власне, не мала прямого розвитку. Юзеф Войцицький виявився останнім представником волинської гілки роду. Його дочки, — рідна Ядвіга і формальна Пауліна, — вийшовши заміж, змінили прізвища.

Ядвіга Войцицька-старша залишила після себе мемуари та багату епістолярну спадщину. Але ні в спогадах, ні в листах немає жодного натяку на подальшу долю людини в помаранчевій масці, Мечислава Кульчинського чи Прокопа Марушка.

Листів до молодшої дочки графиня Ядвіга не писала, а втім, у цьому й не було потреби. Адже Пауліна, вийшовши заміж, жила неподалік від матері, під Луцьком. Вони досить часто бачились, хоча, судячи з деяких мемуарних рядків графині Ядвіги, донька не дуже тепло ставилася до матері. Можливо, щось знала або підозрювала і не могла пробачити матері її гріха і свого справжнього походження. Але, дорікаючи дочці у черствости, графиня ніде не згадувала про її справжнього батька, хіба що лише у минулому часі як про безіменного злочинця, людину в помаранчевій масці. І все-таки щось, як та скіпка, непокоїло мене. «Хоч би ще одна зачіпка, важко уявити, щоб така людина ось так просто канула у небуття», — не раз думав я. Інтуїція мене, на щастя, не підвела. По якомусь часі після завершення роботи над рукописом я все-таки натрапив на останній слід Прокопа Марушка.

Його розшукав один мій добрий знайомий, який побував у Польщі і, знаючи про мої пошуки, завітав до нащадків польської гілки роду Войцицьких. От там, у їхньому родинному архіві, він і побачив цей лист. Казимира Войцицька, далека вже родичка волинських Войцицьких, сказала, що цього листа її покійна бабуся веліла нікому не віддавати ні за які гроші. Це, мовляв, їхня сімейна таємниця. Мій знайомий все-таки упрохав бодай глянути на лист. Пані Казимира дозволила, але тільки поглянути. Вона не знала, що мій знайомий має добру, майже фотографічну пам’ять.