— Я розумію, — сказала графиня. — До ваших послуг.

Вони зручно розмістилися у м’яких фотелях. Перша бесіда тривала близько п’яти годин. Вони розпитували і розпитували.

Потім ще двічі зустрічалися по кілька годин. Познайомився Слєпньов і з маленькою Ядзею. Дівчинка дивилася серйозно, на кілька запитань відповіла на диво по-дорослому. По кілька годин вони говорили з Пелагеєю і двома графськими гайдуками, які минулої осені охороняли графський палац.

їх справді цікавило геть усе. Як поводилися бандити на тому балу — весь час впевнено чи все-таки було в їхній поведінці щось таке особливе. Щось таке, за що можна зачепитися. Ні, нічого такого графиня не спостерегла. Всі стояли заціпенівши, а бандити, навпаки, орудували нахабно і зухвало. Невеличка затримка сталася лише тоді, коли її чоловік зірвав маску з їхнього ватажка. Але тоді злочинець у помаранчевій масці стояв спиною до зали. Потім вони вийшли і немов розчинилися у повітрі. До тої зустрічі, до нападу на дорозі, жодних ознак їхньої присутности не було.

І все-таки наприкінці першої ж бесіди у Слєпньова з’явилася малесенька, але зачіпка.

— Розумієте, пане поручику, — сказала графиня трохи збентежено. — Якось раз, коли я розмовляла з чоловіком, мені здалося…

Слєпньову довелося витримати довгу-довгу паузу. Якесь шосте відчуття підказало йому, що підганяти не варто, що запитання може злякати якусь думку співрозмовниці, яка, видно, давно непокоїла її. І він не помилився. Нарешті озвавшись, графиня повідомила — якось, одного разу, їй здалося, що її чоловік знає людину в помаранчевій масці або десь її, зрештою, вже зустрічав.

— Тоді чому він не сказав вам про це? — спитав Слєпньов. — Він вам не довіряв?

— Ні. Але, пане поручику… Я сама не розумію, чому ця думка раніше не прийшла мені до голови, — графиня Войцицька ще дужче збентежилась. — Він якось так дивно сказав: «Я б тобі довірив страшну таємницю, якби не боявся помилитися».

— А чи не хотів він сказати, що тим розбійником був хтось із гостей князя Любославського? — ризикнув висловити здогад Слєпньов.

— Що ви, пане поручик, там усі були достойні люди, — вона вимовила це з непідробним жахом.

Але з виразу її обличчя Слєпньов зрозумів — саме так подумала і графиня. Зрозумів він і таке — граф, не маючи доказів, не наважився на скандал у маєтку князя. Адже якщо він впізнав когось із високопоставлених гостей, то, назвавши його ім’я, ризикував видатися не лише обмовником, який кидає ганебну тінь на уродзоного шляхтича, але й несповна розуму. О, Слєпньов добре знав закони шляхетської честі. Пізніше граф, можливо, і пожалкував про це, та було вже пізно. Все переважила небезпека, яка нависла над життям дочки. Це пояснювало, чому Юзеф Войцицький так безстрашно поїхав назустріч своєму ворогові.

Можна було передбачити — граф сподівався якось домовитися з ним, покладаючись на його вельможне походження.

А втім, це була всього-навсього версія, яку ввечері Слєпньов обговорив удвох із Рибалком, але версія доволі спокуслива. Вона уможливила певну схему дій.

— Отже, уявімо, — роздумував Рибалко. — Уявімо собі, що один із гостей заздалегідь приїжджає до маєтку князя. З ним челядь і охорона. Він поселяється в палаці. Разом з усіма веселиться, бенкетує. Або, сказати точніше, вдає, що бенкетує. Водночас уважно роздивляється…

— Якщо він раніше там не був, — уточнив Слєпньов.

— Так, ти маєш рацію, — схвалив Рибалко. — Якщо тільки він не вивчив обстановку раніше, підлий пес. Адже, щоб потрапити на бал, треба було бути не просто багатим і родовитим, а й належати до певного кола. Отож коло…

— Так, — Слєпньов трохи поморщився. — Але хто це міг бути?

— Саме про це я й хотів запитати, — лукаво сказав Рибалко. Та, побачивши, що його соратник-підлеглий хтозна-як збентежений, змилостивився:

— Давай кумекати разом.

Але, як виявилося, «кумекати» було доволі важко. Обоє знали весь тодішній цвіт аристократії Волині, Поділля і Київщини, тобто майже всієї України, яка до 1793–1795 років перебувала під владою Польщі. Перед їхніми очима подумки проходили князі, графи, барони і просто багаті шляхтичі. Так, вони були горді, свавільні, могли напасти на сусіда, який чимось не догодив, надто ж якщо сусід був дрібнішим шляхтичем, вони нерідко гризлися один з одним на сеймі і місцевих сеймиках. Але уявити когось із них у ролі бандита в помаранчевій масці було важко, майже неможливо.

— Що ж, братику мій, доведеться тобі рушати в далеку путь із тим, що є, — сказав врешті-решт Рибалко. — Не зітхай так. Нічого не вдієш, така монарша воля. Виходитимеш із конкретних обставин. Там у тебе повнісінько знайомих. А до властей місцевих я тобі дам листа. Можливо, за підписом самого государя. Або князя Чорторийського, що, може, не менш важливо для тих панів.

Та перед тим, як Слєпньов ступив на той небезпечний шлях, сталася подія, яка потрясла Ядвігу Войцицьку. Десь за три дні після останньої бесіди з графинею Василя Петровича терміново викликав Рибалко. Той і повідомив йому, що минулої ночі отруїлася Пелагея.

— Треба негайно їхати туди, — сказав Рибалко. — Може бути несподіваний поворот. А втім, їдемо разом.

Коли вони прибули до заміської резиденції Чорторийського, то застали графиню в стані, близькому до божевілля. Цього разу розпатлана, почорніла з лиця, вона істерично комусь заперечувала: «Не вірю, не може бути, цього не може бути ніколи». Рибалко і Слєпньов ледве втихомирили її. Коли вона змогла говорити, то розповіла, що Пелагею знайшли вранці мертвою в її кімнаті. Поряд лежала записка: «Простіть, я служила злочинцю». Домашній лікар Чорторийських констатував отруєння миш’яком, якого Пелагея ввечері насипала у свій чай.

Звичайно, графині було чого журитися і впадати в істерику. Пелагея стільки років служила їй вірою і правдою. Незважаючи на різницю в суспільному становищі, вони стали майже подругами. Ні з ким не була графиня такою відвертою, нікому так не довіряла. Більше того, вона не раз вручала селянським міцним рукам служниці долю маленької Ядзі. І ось Пелагея, яка здавалася їй втіленням добра і відданости, відплатила їй чорною невдячністю. Але чому, чому?

— Але чому, чому? — запитала графиня, широко розплющивши заплакані, у перлах сліз іще красивіші очі. — Як вона могла? Чому не довірилася мені?

— Щось же її до цього спонукало, — пробурмотів Рибалко. — Щось підштовхнуло. Але що?

— Ви мене питаєте? — Ядвіга Войцицька знову почала схлипувати.

— Так, — збентежився Рибалко. — Але заспокойтеся, ваша ясновельможність…

Врешті-решт заспокоївшись, Ядвіга Войцицька сказала, що нічого нового вона їм повідати не зможе. Так, між Пелагеєю і вбитим графським садівником був якийсь зв’язок. Але ж це вона, графиня, хотіла, щоб Пелагея нарешті влаштувала свою долю. А Пелагея відмовилася йти заміж за садівника. Та висувати якісь здогади, що саме він втягнув Пелагею у злочинну змову, на її погляд, не варто. Ні, це неможливо, це дурниця, але, ах, панове, я нічого не можу сказати…

Так нічого і не добившись, Рибалко і його підлеглий покинули палац. Лютнева негода пробирала до кісток. Над величезним парком, який підступав до палацу, кружляла величезна зграя гайвороння. Здавалося, птахи накаркують ще більшу біду.

Нарешті карета рушила. Поскрипували колеса, немов намотуючи на ободи велику таємницю.

— І що ти про все це думаєш? — першим озвався Рибалко.

— Пелагея, якщо вона в змові, багато разів могла віддати графську доньку до рук розбійників, — почав розмірковувати Слєпньов. — Проте вона не зробила цього. Чому?

— А тому, друже мій, — сказав із легкою погордою Рибалко, — що чоловікові в помаранчевій масці насправді потрібен був граф, а не його дочка. Тут є інше, набагато важливіше — як і чим змусив він цю Пелагею служити собі? Садівника, здається, усунули неспроста. Судячи з усього, він був готовий зізнатися, що допомагав бандитам. А вірну Пелагею не зачепили. Виходить, знали, що мовчатиме. Чому — ось де собака закопана.

— Справді — чому? — радше не Рибалка, а самого себе тихо спитав Василь Слєпньов.