4

Повернувшись, граф Войцицький розповів дружині про те, що сталося з ним на прогулянці, під час якої графиня ледве не збожеволіла — її страх дужчав із кожною хвилиною самотности. Вона металася кімнатами і залами, починала кричати на прислугу, вибігала надвір, кликала Кшишка, наказувала йому привести графа, а потім сама й зупиняла його. Згодом вона впала на своє ліжко і заридала, та, почувши голосок доньки, встала і витерла сльози. Ядзю зустріла, вимучено усміхаючись. Разом із донькою і Пелагеєю, яка прийшла до своєї підопічної, вона дочекалася графа.

Отож, як розповів граф, він вийшов із садиби, пройшов через поле й опинився у лісі. Не знав, навіщо і куди йде, але все-таки йшов, поки й збагнув, що прямує до тієї лісової дороги, якою вони поверталися з Луцька, точніше, з балу в князя Любославського. Дорога виходила до лісу з іншого краю села, але йому чомусь не хотілося йти селом. Втім, Войцицький знав чому — відчував свою провину за нічну пожежу, за все, що сталося із селянами, його слугами, які загинули, зі всіма цими людьми, які народилися і виросли в селі, що належало йому, графові Войцицькому. А він звик відповідати і за себе, і за своїх підданих. Десь за годину-півтори він вийшов на те місце, де їх обстріляли. Стояв, прислухаючись до тиші пізньої осені. Прилетіла й сіла на березу біля дороги сорока. Сумно дивилася на самотню людину, яка хтозна-чого прийшла до лісу. Войцицькому раптом захотілося, щоб сорока заговорила, запитала його про щось.

Він зрозумів: прийшов не лише зустрітися з невидимим противником, а й попрощатися з лісом, який був частинкою його життя. Колись він уперше привіз сюди Ядвігу. Вони їхали на гарних, доглянутих конях, молоді й щасливі. Тоді він не знав, що Костюшко вже закликає співвітчизників під свої прапори.

Граф повернувся, щоб іти назад, до села, і почув виразний кінський тупіт. Зовсім поряд. Незабаром побачив і вершника. Це був чорнобородий чоловік, соратник (напевне, найближчий) бандита в помаранчевій масці.

— А ви, виявляється, сміливий, пане граф, — сказав чорнобородий, коли опинився поруч.

— Ви й раніше могли переконатися в цьому, — сказав граф якомога сухіше.

— Та вже ж, — гмукнув розбійник. — Либонь, і зброї не взяли?

— Не взяв, — відповів граф.

— А якщо я вас ось так одразу й коцну?

— Навряд, — сказав Войцицький. — Я вам потрібен для чогось іншого.

— Хе, а в проникливості вам не відмовиш, — засміявся чорнобородий. — Тоді навіщо ви прийшли?

— Щоб обговорити умови здачі. Адже ваш господар хоче, щоб я йому саме здався. Я готовий.

— А ви знаєте, що на вас очікує?

— Я готовий до всього, — сказав граф, не виказавши ані страху, ані щонайменшого хвилювання.

— А раптом ми вас підсмажимо над якимось вогником? Або заховаємо у підземелля?

— Я готовий. Якщо тільки ваш господар гарантує, що він дасть спокій моїй родині.

— Дасть, дасть, — засміявся посланець людини в помаранчевій масці. — Ваша сім’я нам не потрібна. А втім, якби ви там, на балу, не дозволили собі цієї зухвалости…

— Де ми зустрінемося остаточно? — перервав його тираду Войцицький.

— Остаточно — це ви добре зволили примітити, — сказав, знущальницьки посміхаючись, чорнобородий. — Якщо ви не проти — післязавтра в цьому лісі. Там ось, — він показав убік, — є, сподіваюся, ви пам’ятаєте, невелика галявина. То будьте там опівдні. Самі розумієте — жодних фокусів зі зброєю, гайдуками чи там чимось іще. Тоді справді вашій доньці і дружиноньці доведеться побувати в наших руках.

— Я прийду, — рвучко кинув граф і, відвернувшись, став дивитися на дерево, де кілька хвилин тому сиділа сорока.

— Тоді до зустрічі, — чорнобородий торкнув коня і неквапом розтав у лісі.

Графиня вислухала чоловіка, не зронивши й півслова…

Потім вони обговорили ще одну можливість — вивезти доньку до родичів, які тепер жили на території, що належала Прусії, або до Радзивіллів чи Браницьких, котрі мали значно укріпленіші палаци у Чорторийську і Любомлі. Вони вирішили, що вночі Пелагея зникне з палацу разом із маленькою Ядвігою, а перед цим іншим шляхом виїде обманний екіпаж із графом. План був ризикований, але на його здійсненні наполягала графиня. Їй здавалося, що коли Ядзя буде далеко, куди не дотягнуться руки злочинців, їм дадуть спокій.

До виконання плану мали приступити ввечері наступного дня. А вранці до палацу прийшов селянин Левко Радчук, який жив на околиці. Він розповів, що ні світ ні зоря до його хати під’їхав вершник. Постукавши у вікно, він розбудив господарів і вручив Левкові пакет, звелівши терміново доставити його пану графу. Пакет був із грубого коричневого паперу, запечатаний сургучем. Коли Войцицький відкрив його, то побачив загорнутий у поштовий папір людський язик, краї якого запеклися кров’ю. Графиня зойкнула і затулила обличчя долонями. Чоловік тільки мовчки скреготнув зубами — це був язик слуги, якого він послав у Млинів до Анджея Возняка.

5

Двічі проводжала графиня Ядвіга Войцицька чоловіка — вперше — воювати в армії Костюшка за польську ойчизну, вдруге — коли їхав до Луцька і, можливо, мав би потрапити на каторгу або до Сибіру. Двічі вона вірила, що чоловік обов’язково повернеться. І граф вертався до рідного порогу, вона зустрічала людину, котру після Ядзі любила над усе. А тепер їй здавалося, що навіть дужче за доню. Вона притулялася до його грудей і почувалася найщасливішою в цьому не завжди справедливому світі. А проте чи до сьогодні могла вона скаржитися на долю, яка дала їй чудових чоловіка і доньку, яка зробила її графинею. «Дякую тобі, Ісусе!» — не раз шепотіла вона вечорами, підсумовуючи щасливо прожитий день. Наприкінці ж останнього дня перед третьою розлукою з чоловіком графиня Ядвіга прийшла до каплички у дворі, довго стояла навколішки, благаючи Господа пощадити її, грішну, благаючи Матір Божу Мазовецьку, іконку з образом якої носила на грудях, бути милостивою до її коханого Юзефа і до неї самої, яку чоловік доручає свавільній долі.

У Лісогощі храм був греко-католицьким, уніатським. Ходили чутки, що нові власті збираються знову перетворити всі церкви на Волині на православні, хоч поки що все лишалося, як було. Церква східного обряду, хоч і підлягала Папі Римському, — за католицькими догматами, живому наміснику Бога на землі, — була їй, завзятій католичці, чужою. Тому на великі свята вони їздили до Чорторийська або Голоб, де були костели. Якщо ж лишалися вдома, то з Голоб запрошували ксьондза Лешика, який і правив службу Божу в капличці. У них навіть була домовленість із молодим, але дуже ревним у вірі ксьондзом, що, якщо вони не приїжджають молитися, то ксьондз після відправи в себе повинен приїхати до них. Два тижні тому на велике католицьке свято Всіх святих він уперше не приїхав. Послали по нього кучера, той повернувся і сказав, що за селом його зупинили якісь озброєні люди, попередивши, що далі їхати не можна, позаяк у Голобах і довколишніх селах холерний карантин. У карантин ні вона, ні граф не повірили. А ось чому за цей час жодного разу не приїхав ксьондз, вони не знали. Хоча дещо й підозрювали.

Тепер же, помолившись, вона покликала чоловіка. Світло від свічок падало на його обличчя, вигравало полисками, і все довкола здавалося графині нереальним. Ця вечірня молитва у порожній капличці, місяць, котрий помирав десь там за порогом, і суворий погляд Божої Матері з ікони, яка немов запитувала, чому вона, раба Божа Ядвіга, не хоче зізнаватися у тільки їм обом відомому страшному гріху. «Якому?!» — безмовно підносила погляд до ікони графиня, але їй ніхто не відповідав.

Лише під ранок графиня забулася в тривожному напівсні. Пізніше вона опише стан своєї душі у листі-сповіді дорослій дочці: «Мені здавалося, що ця ніч виходить із моєї душі, вилітає великим чорним птахом, імени якого я не знаю, і цей птах укриває крильми палац, ліс, дедалі більший і більший простір, він уже обіймає всю видиму землю до обрію. Він готовий понести і мене, і весь світ у невідому, страхітливу чорноту, яка не має меж…»