— Поки не знаю, — я був майже чесний. — Може, ти і правий. Краще, аби тебе ніхто ні в чому не запідозрив. У мене становище набагато гірше, ніж можна уявити. Навіть якщо за мною немає «хвоста», все одно я небезпечний співбесідник. Тому просто дай відповідь на кілька запитань, і лети в свій Крим.

— Якщо зможу.

— Зможеш. Ти зняв Сонцевій три кліпи, правильно?

— Правильно, — Роман навіть не спитав, до чого тут Сонцева.

— Значить, ти мав справу з Бобровим як продюсером?

— Ага! — Тепер Барабаш пожвавився. — Бобер від наркоти загнувся, правильно? Ти цю історію копаєш, когось зачепив, і тепер у тебе неприємності? Тому окремих спільних знайомих, твоїх і Боброва, розводять у часі та просторі? — Плечі його розпрямилися. — Тепер ясно, звідки можуть в цій історії ноги рости! Ха! Усе це складно, коли чесно сказати, але цілком можливо. Я вгадав?

— Правда, Романе, ще сам нічого не знаю, — тут я трошки збрехав, зате брехав упевнено. — Давай не гадати на кавовій гущі, просто я запитую — ти відповідаєш. Годиться?

— Поїхали! — махнув рукою режисер.

Нічого не змінилося, просто він вирішив, що зрозумів ситуацію, а значить, може певним чином контролювати її. Зникла невизначеність. А значить — зникла і напруга.

— На Сонцеву працювала постійна команда?

— Я сказав би — не на Анжелу як людину, а на весь проект Боброва. «Анжела Сонцева» — це бізнес-проект.

— Наталка Зима була в цій команді?

— Зима? — Барабаш відсьорбнув кави, шморгнув носом, додав цукру. — Це така, з носом?

— Не знаю, яка вона. Але про її легендарний ніс уже начуваний. Справді все так запущено?

— Ніс як ніс. Дві дірки, — знизав плечима Барабаш. — Тільки для молодої дівчини справді задовгий. Якщо напружитися і уявити собі її личко з іншим носом, не таким буратінистим, то вона ще так і нічого. А в неї на додачу до носяри ще якась хрінь на обличчі… — Перехопивши мій запитальний погляд, режисер пояснив: — Знаєш, є такі люди, з цяточками по щоках? Не прищі, якась така давня шкірна хвороба. Це лікується, тільки за гроші.

— Усе за гроші лікується. Навіть, — я витримав паузу, — сексуальна орієнтація.

— Ти он про що? Ага, ходили про Зиму такі розмови. Тільки мені, знаєш, якось чужа орієнтація фіолетово. До того ж мужики, сам розумієш, на тьолу з такими особливими прикметами не особливо і клювали.

— А жінки?

— Кажу ж тобі — мені бім-бом! — Роман знову відсьорбнув кави. — Для чого тобі це треба?

— Так, просто. — Від прямої відповіді я вирішив ухилитися — дізнавшись про зникнення Наталі Зими, ще однієї людини, причетної до команди вбитого Боброва і потерпілої Сонцевої, Барабаш може зробити неадекватні висновки. — У мене з нею зустріч, хочу знати, як себе з нею поводити. Я ж у вашому шоу-бізнесі ні чорта не рубаю…

— До речі, про шоу-біз: якраз Зима просікала абсолютно всі потрібні фішки та вигадувала нові. Звідки це в неї — не знаю, тільки Бобров Наталку цінував. Хоча я із Зимою мало спілкувався. З нею, власне, майже ніхто не спілкувався особливо. Вона постійно при Сонцевій була, на людях більше мовчала. Але, думаю, кермувала проектом майже на рівні з таким досвідченим зубром, як Бобрик.

— Була постійно при Сонцевій — це як?

— Поняття не маю! — розвів руками Барабаш. — Ось ти натякнув, наче Зима — лесбійка… У Анжелку вона таки була закохана. Можна сказати — факт. Сонечко, правда, не по цих ділах. Навпаки — на мужиків слабка. Сам не бачив, знову ж таки, але чутки про її інтимні пригоди в певних колах ходять і досі. Чого ти так дивишся?

— Нічого. — Мені чомусь пригадався відбиток губ на дзеркалі у ванній. — Значить, Зима в свою подругу була безнадійно закоханою?

— Хтозна, — Роман допив рештки кави. — Те, що часом Сонцевою керувала Наталка, — факт. Як офіційно її посада називалася, теж не задумувався. Боброва такий розклад більш ніж влаштовував: через Зиму узгоджувалися всі концертні графіки, вона фільтрувала пресу, сиділа з Анжелою в гримерці. Фактично більшість сторонніх спілкувалися з Сонцевою тільки через Зиму. Усі зовнішні контакти вона замкнула на собі. Крім особистих, звичайно, — Роман криво посміхнувся. — Тут на Анжелку ніхто не впливав. Казали, поки вона не почала ставати чимось типу «зірки», з подібними речами було простіше. А як підкосила Сонечко «звіздянка» — все, звиздець, туши світло… Ось ти запитуєш, а я тепер починаю розуміти: Анжела Сонцева реально була особистим життям Наталки Зими. І зробив з дівчинки перспективну «зірку» не тільки Бобров — Зима як подруга теж чимало здоров’я в цю справу вклала.

— Здоров’я?

— Ну, це, канєшно, в смислі переносном, як класик писав…[17] Знаєш, чому Брайан Епштейн свого часу успішно розкрутив Бітлів? Бо був педиком і безнадійно закохався в Джона Леннона. Ось і доклав максимуму зусиль, аби зробити з нього мегазірку на всі часи.

— Думаєш, Зима і Сонцева — такий самий випадок?

— Порівняння не дуже доречні, правда. Але аналогію провести можна. І взагалі, суть одна — кохання творить чудеса. Фраза закоцана, але правдива, нічого не скажеш. До речі, про кохання: у Наталки все ж таки була одна подружка. Тепер ось подумав — справді, для інтиму. Рая Лисиця, часто на майданчику в мене тусувалася. Не тільки коли кліпи Сонцевої знімали, взагалі — вона про шоу-біз для різних гламурних видань пише. Щось мене в ній завжди насторожувало, а коли вона вичисляла Сонцеву і наткнулася, як водиться, на церберу Наталку — все, наче щось перемкнуло. Кіно наше з тобою знімали, між іншим — на всіх епізодах, де потрібна була Сонцева і де за кадром завжди маячила Зима як персональний зброєносець, там же крутилася і Лисиця.

— Це ні про що не говорить.

— Так я ні про що і не говорю! Просто Рая Лисиця, так я собі думаю, знає про Наталку Зиму більше, ніж я. І якщо тебе цікавить особистість Зими, шерше ля фам, жінку шукай. У мене навіть десь її телефон у мобілці забитий…

Поки Барабаш шукав потрібний номер, я допив коньяк, запив його захололою кавою і про всяк випадок роззирнувся. Нічого, наша парочка не привертає зайвої уваги.

— Так, записуй, — режисер продиктував мені номер глянцевої журналістки на прізвище Лисиця, потім діловито промовив: — Якщо ти про все запитав, мені правда треба тікати. Хто б там не замовив для мене літак і чим би там не довелося займатися — без грошей у Криму точно не кинуть. Часи тепер не ті. А ще років п’ятнадцять тому, пам’ятаю, коли братки бабло відмивали…

— Ти знаєш про Анжелину заморочку? — перебив я Барабаша.

— Заморочку? — не зрозумів той.

— Вона відмовлялася співати на приватних вечірках. І навіть дуже закритих. А за це, як я знаю, платять на кілька порядків більше. Чому вона відмовлялася? Гроші не потрібні? Зима не радила? Голос боялася посадити чи зірвати, берегла його таким чином?

— Голос? — Роман реготнув, і тепер його реакція здалася справді щирою. — Вараво, ти дорослий мужик, а таке теля Боже! Який голос?

— Свій, — тепер я нічого не розумів. — Щось не так?

— Якраз усе так! Анжела Сонцева, чувак, ніде ніколи не співала наживо. Концерти — це все фанера, фонограма, хіба не знаєш? Америку відкрив?

Звичайно, я чув, що поп-співаки переважно співають під фонограму. Рокери навіть акції протесту влаштовують типу: «Живим звуком по фанері!» чи щось подібне. Газети про це пишуть, телевізор про це говорить, усі про це знають, ніхто нікого за руку не ловить, усіх це влаштовує. Але, але, але…

— Що значить — ніде і ніколи? Хто ж тоді співає?

— Ой, Вараво, пояснюю популярно і один раз. Є студії звукозапису. Співак зачиняється там і без зайвих вух записує пісню чи цілий альбом. Потім така фонограма здебільшого використовується під час концертів. Сам подумай: Сонцева в часи, коли в артистів починаються якраз жнива — курортний сезон там, вибори, збірні концерти, Новий рік, корпоративи, — виходить на сцену по кілька разів на день чи взагалі — за вечір чи ніч. Нехай один вихід вона ще відспіває вживу. Згоден — нехай два. Але так вона ризикує посадити голос. А голос цей, як ти сам чув, у дівчини достойний. Дає ж Господь таке одній людині: порцеляна замість голови, у цій порцеляні — дещиця мізків на кіло тирси, скажений передок і класнючий голос. Прямо джазовий, я б сказав. Не для попси — це вже мені повір. Правда, на джазі хрін заробиш, а на попсі піднімаються…