Отак!

— А… гм… хто вона тоді?

— До вас там хіба не доходить? Галя її звати, Галя Чепелик. Анжела Сонцева — це такий красивий сценічний псевдонім. Ну, як Тіна Кароль, Ані Лорак, Валерія чи Мадонна. Так важко здогадатися?

Я спробував говорити так, ніби нічого сенсаційного щойно не почув. Хоча навряд чи наявність у артистки справжнього імені та сценічного псевдоніма можна сприймати як сенсацію. Просто у відкритих джерелах, доступних мені для збирання інформації про Сонцеву, жодних згадок про Галю Чепелик не зустрічалося.

Приховує чи не афішує?

— Коротше, співала наша Галя в ресторані, там стала Анжелою. Ну, погодься, старий, співачка Анжела звучить краще, ніж співачка Галя, — тим часом вів далі Насінчук. — Нічим особливим не була, для ресторану — нормально, для великої сцени — сумнівно… Ну, потім уже, десь через рік, випадково дізнаюся — шансонетку в Київ забрали, кують «зірку» шоу-бізнесу. Наші з відділу культури навіть статейку тиснули.

— Про Сонцеву?

— Про буковинців, які звучать. Сонцеву згадували в контексті.

— І що тоді писали?

— Кажу ж тобі — нічого особливого. Ось, мовляв, не так давно нова «зірка» засяяла на естрадному небосхилі України. З неї поки що цього досить. Не той рівень поки, коли чесно. Між іншим, — Насінчук ніби пожвавився, — з того часу, як Сонцева зазвучала, у Чернівцях з гастролями тільки раз і була. Дивно якось: кругом катається, а тут ніби уникає.

— Давно це було?

— Десь минулого літа, чи що… Наші ще робили з нею бліц-інтерв’ю. Окремого не давала, тільки прес-конференція. І тепер уже ніякої Галі Чепелик. Згадав, тоді якась дівчина з її свити наполегливо просила, аби в газетних публікаціях та на місцевих інтернет-сайтах «зірка» не згадувалася як Галя.

— Дівчина зі свити? Така… носата?

— Поняття не маю! Не дивлюся кобітам на носи, в них є місця більш сексуальні, ги-ги… Там на саму Анжелу-Галю приємніше дивитися, що мені її помічниці… Наступного дня після концерту вона в Кіцмань прокаталася, до батьків. Але приватним порядком. Наші, з місцевого телебачення, погнали за нею, так вона в батьківській хаті зачинилася і не виходила. Постояли хлопці, покурили — і назад. Приватне життя, розумієш, за сімома замками. Навіть у таких запісюх, прости Господи, — Насінчук зітхнув.

— Не дуже ви там її любите, як я розумію…

— Неправильно ти розумієш, Вараво. Хтось, може, її і любить — як кобіту чи як співачку. У нас тут таких фанатів вистачає. Просто я, братику, таку публіку не дуже люблю. Мої погляди ти знаєш — кожен, хто виїхав з малої Батьківщини, сьогодні дезертир. А дезертирам ніколи пам’ятників не ставили. Тут треба жити, на місцях, і краї піднімати! — Насінчук, сівши на свого улюбленого коника, почав заводитися. — А то до столиць втекти за легким хлібом кожен готовий, тут людей немає, працювати нема з ким, а вони всі…

— Ясно з тобою все, Вітько. Містечковий патріотизм це називається.

— Називай, як хочеш! Тільки я все одно не дарма з вашого Києва на свою Буковину…

— Словом, — неввічливо перервав я його, — ви там у себе про Анжелу Сонцеву знаєте небагато?

— Про Галю Чепелик — ще менше. Тут, повір мені, братику, є більш хвилюючі теми. Чого це вона тебе раптом узагалі зацікавила? Ти, здається, криміналом займаєшся? До речі, Вараво, добре, що ти об’явився. Я саме збирався тебе шукати… У нас тут одна справа розкручується… Коротше, треба хорошій людині допомогти. Публікація в київській пресі тут дечого важить.

— Оп-па! А як же регіональний патріотизм? Усе ж таки позираєте на столицю, не можете без неї, своїми силами?

— Ми якраз можемо і хочемо. Тільки ті, з ким хороші люди воюють, місцеві важелі впливу не визнають. Ну, то їх проблеми. Столиця мусить допомагати регіонам, бо зовсім у нас тут усе розкрадуть. Ти подумай, братику, подумай… Зацікавлені особи навіть дорогу оплатять, готель, добові… Я тебе, тим більше, знаю, а кращої рекомендації їм не треба…

— Подумаю, — збрехав я. — Стосовно Сонцевої — так, темка одна накльовується. Для кіно, — знову брешу. — Хочеться зібрати якісь біографічні відомості, етапи великого шляху, знаєш, таке різне…

— Приїжджай. Заодно і про Анжелу твою тут хтось щось допоможе знайти. Хоча нічого там особливого не знайдеш… Співала в ресторані, потім заспівала з телевізора…

— До речі… Ти тоді, коли бачив її виступ… Вона сама співала?

Ляпнув — і пошкодував. Та, схоже, Насінчук не зрозумів.

— Тобто — сама? Сама. Соло. Клавішник, гітара і вона. Буває, що дві співачки на зміну виходять, тільки тут вона сама справлялася. Чого це ти?

— Так, нічого, — пора закінчувати цю розмову. — Гаразд, Вітьок, дякую. Будемо на зв’язку.

— Ага, давай, давай, бувай! Про тему, яку я закинув тобі, подумай. Забойна тема, не прогадаєш.

Я поклав трубку на важіль і раптом відчув страшенну втому. Вимкнувши мобільник та про всяк випадок — хазяйський телефон, я скинув черевики, куртку і, як був, одягнений, замотався в хазяйську ковдру. Враховуючи, щó за ці дні почало коїтися в моїй голові, вирішив заснути, проспатися як слід. Нехай голова відпочине. Може, тоді вузол думок розв’яжеться швидше.

Думав, довго крутитимуся, та провалився в сон, щойно заплющив очі.

Коли розплющив їх, за вікном уже було темно. Циферблат кволо висвітлював початок сьомої вечора. Полежавши трошки в темряві, я, крекчучи, підвівся, знайшов вимикач, повмикав світло по всій квартирі, навіть у ванній та сортирі, і поставив чайник. Потім одразу вимкнув його: заварки нема, холодильник так само порожній. Благо, супермаркет поруч, піду за продуктами.

У ліфті я ввімкнув мобільний телефон.

У супермаркеті, саме тоді, коли я, купивши яєць, сосисок і чаю, думав, брати коньяк чи ні, телефон задзвонив. Глянув на номер, що висвітився, — Люська Корбут. За останній тиждень її номер я вивчив напам’ять.

— Так, слухаю.

— Ти куди зник, Вараво?

— Хворію.

— Та в курсах, в курсах. Думаю, тебе це зацікавить: завтра рано твоя ненаглядна Сонцева прес-конференцію дає. Обіцяє зробити сенсаційну заяву. Замануха, мабуть, але ж вона зараз якраз у топі після аварії… Так що приходь, акредитація на місці…

14. Оголошується зміна іміджу

Може бути, що в мене прогресує шпигуноманія. Насправді ж за мною ніхто не стежить, і я даремно витрачаю свою без того дрібну грошову заначку на убогу зйомну квартиру.

Якщо це так, то на прес-конференцію до Анжели Сонцевої можна йти спокійно.

Але навіть якщо я заспокоюю себе і за мною таки стежать, на пресуху до Сонцевої все одно можна йти спокійно.

Так, я не виходив зі своєї квартири, і після пригод у міліції та неприємностей із машиною це не може викликати особливих підозр. Принаймні, вчора після розмови з Люською мені на мобілку дзвонив тільки Грузин, аби переконатися — я живий і зі мною все в порядку. Ті, хто робив мені китайські попередження, знають цей номер. Тим не менше, вони не нагадували про себе.

Отже, теоретично погані хлопці думають, що я заліг у себе вдома, злякався і нікуди не виходжу. Знову ж таки теоретично вони могли пошукати мене на роботі, де отримали б відповідь: «Варава хворіє». Значить, моя поява на прес-конференції Сонцевої буде помічена не відразу. Коли ж мене там помітять — а помітять, до бабки не ходити! — то навіть у такому разі я матиму невеличку фору. Адже для тих, хто переконаний в тому, що об’єкт вдома, поява об’єкта зовсім в іншому місці буде несподіванкою. Несподіванку треба перетравити.

Поки вони будуть її перетравлювати і приймати якесь рішення, я зникну. Хай шукають.

А коли я побачив, скільки народу зібралося подивитися на Анжелу Сонцеву після аварії, взагалі відчув душевне піднесення: тут стільки народу, що загубитися серед зібрання буде досить просто. Ця обставина вкупі з тим, що мене, очевидно, все ж таки не шукають, теж давала додаткову перевагу.

Намагаючись триматися непоміченим, я протиснувся в найневигідніший куток конференц-залу, за вішалкою. Тепер з одного боку мене заступала власне вішалка з верхнім одягом, з іншого — оператор з телекамерою. Лишалося тільки чекати.