Поки всі включно зі мною переварювали цю несподівану інформацію, Роман Каракай підвівся і залишив зал так само швидко, як і зайшов до нього. Хтось із журналістів усе ж таки кинувся за ним в надії отримати додатковий коментар. Та хлопець із квадратними плечима відтер спритників, і вони знову перемкнулися на Анжелу та Назарова.

— Ну, а тепер — слово героїні дня. Будь ласка, Анжело.

Сонцева знову посміхнулася. Мені захотілося вийти на передній план, аби нагадати про себе. Та після появи Каракая вирішив не ризикувати і зайвий раз не світитися.

— Ще раз добрий день, — Анжела Сонцева посміхнулася. — Для мене цей день справді добрий. Адже я не лише виписуюся з лікарні, куди потрапила через ідіотський випадок на дорозі. Я нарешті отримаю змогу реалізувати свою мрію і займатися тією музикою, якою завжди хотіла. Це не значить, що я зрікаюся своїх попередніх пісень. Навпаки, мій дебютний альбом свою місію виконав, і диски далі залишаться у вільному продажу. Просто жодної пісні з нього я більше ніколи не виконаю. Увесь цей час я була в певному конфлікті з собою. Бо і загальні тенденції нашого шоу-бізнесу, і, — вона затнулася, та швидко взяла себе в руки, — і певні, скажімо так, специфічні вимоги мого покійного вже продюсера Миколи Боброва спонукали мене саме до такого солоденько-підліткового репертуару. Тепер я виросла, — вона знову посміхнулася. — Як з цього приводу співала колись Земфіра, дєвочка созрєла. Тому тепер хочу і буду займатися лише тією музикою, до якої в мене лежить серце і душа. Будете сміятися, але я навіть вдячна дощеві, через який мою машину повело тоді по слизькому асфальту. Дощ — завжди до змін, завжди добре. У мене справді дещо постраждало обличчя, але, як бачите, потворні бинти вже зняли, — Анжела зробила рукою коло довкола свого личка. — Тим часом я відпочила, зрозуміла, що готова ризикнути і змінити імідж, і приємно, що мій новий продюсер готовий ризикнути разом зі мною. А те, що я в чудовій формі, я вам зараз доведу просто тут!

І Анжела Сонцева заспівала.

Усі завмерли.

Я не дослухався до слів. Я слухав голос і дивився на її губи.

Це був її голос. Той самий, який співав на купленому мною ліцензійному диску оті дурацькі пісеньки про любов, море та поцілунки на світанку. Лаючи себе останніми словами, я навіть зігнув коліна, аби мати можливість зазирнути під стіл — чи нема там магнітофона або якогось іншого хитрого приладу.

Нічого не було.

Анжела Сонцева, яку я бачив перед собою живою та неушкодженою, співала своїм голосом.

Усі мої фантастичні версії летіли до поганої мами.

Коли із залу пішли запитання, я, намагаючись далі привертати якомога менше уваги до себе, проштовхався із закутка до виходу.

На прощання мені тицьнули в руку фірмовий пакетик із логотипом продюсерського центру Антона Назарова. Дівчина, яка виконала цю місію, дивилася повз мене — в її задачу входило механічно роздавати пакетики, а не розмовляти з кожним, хто їх отримає. Мені навіть здалося, що дівчина з купкою пакетиків, виставлених рядком на підлозі, зовсім не слухає запитань та відповідей. Для неї все, що відбувається, — шоу-бізнес, і вона, роздаючи пакетики, у принципі до нього причетна. Поки життя в неї вдалося.

Вийшовши на вулицю, я присів на лавку і зазирнув у пакетик. Усередині — прес-реліз зі стислим викладом того, що я вже чув, рекламний флаєрок згаданої тут мережі нічних клубів та презентаційний диск із записом першого сінглу[19] з майбутнього альбому Анжели Сонцевої. Це я потім послухаю і уважно роздивлюсь. Адже все це тепер для мене на вагу золота, не менше. Зомбована шоу-бізнесовим життям дівчинка, сама того не розуміючи, передала мені в цьому пакетику останні речові докази в досить дивній справі, в яку я вліз по самі вуха. З самого початку навіть не бажаючи того і не усвідомлюючи наслідків.

Аби не світитися тут, я підвівся і швидко попрямував до метро. Пірнувши в Трубу[20], я раптом передумав спускатися в підземку. Попетлявши в переході, я вийшов на Хрещатик і завернув до Пасажу. Умостившись за столиком у першій-ліпшій кав’ярні, я замовив кирпатому хлопчикові, чий фірмовий костюм із краваткою-метеликом різко контрастував із зовнішністю підпаска, чайник заварного зеленого чаю з м’ятою і витягнув мобільний телефон. Я збирався подзвонити, навіть перші цифри номера майора Хмари набрав, але потім передумав, поклав трубку на стіл перед собою, крутнув її довкола своєї осі, мов колесо рулетки.

Що я збираюся сказати Грузину? І чи готовий він терпляче вислухати мою версію всього, що відбувається? Навіть якщо в світлі сьогоднішніх подій вона виглядає чи не єдино правильною.

У цій задачці невідомих нема. Усі відомі, навіть широко відомі. Нехай, як Роман Каракай, у вузьких колах. Є буковинська дівчина Галя Чепелик, яка співала в чернівецькому ресторані, а потім взяла собі звучний псевдонім Анжела Сонцева. Є, вірніше — був професійний продюсер Микола Бобров, який вміє розкручувати музичні проекти з нічого, з порожнього місця, при цьому беручи своїх підопічних у жорсткі лещата. Вони роблять або так, як він їм каже, або вилітають із шоу-бізнесу, втрачаючи потужну професійну підтримку. Через це в Боброва періодично виникають конфлікти з артистами. Результат — сильна депресія, напад якої провокує рецидив хвороби, яка називається наркотична залежність.

Бобров під час чергового періоду творчого підйому випадково чує, як співає провінційна ресторанна співачка. Розуміючи, що голос пропадає даремно, він пропонує Галі-Анжелі спробувати себе в більш серйозному музичному проекті. За рік Бобров «розкручує» Сонцеву, не без допомоги небайдужого до неї банкіра і політика. В Анжели хороший старт, вона закріпила завойовані позиції, треба тільки просуватися далі.

Галі Чепелик із Кіцмані подобається бути Анжелою Сонцевою, жити в своєму будиночку під Києвом і вести активне гастрольне та світське життя. З того, що мені вдалося про неї дізнатися, напрошується висновок, який став у всій цій історії фатальним: Анжела Сонцева чи не єдина підопічна Миколи Боброва, котра готова змиритися з його методами роботи. Навіть прийняти їх: адже це Анжела Сонцева, а не Галя Чепелик, послухавшись мудрого продюсера, у свої двадцять п’ять має все, чого, співаючи в ресторані «Водограй» ще пару років тому, не мала б, очевидно, ніколи. Вона має якісь свої творчі плани та амбіції, відчуває, що може зробити більше, та й уся ця танцювальна музика їй не дуже-то близька. Сонцеву чомусь називають дурною, але вона насправді далеко не дурна.

Вона не хоче зраджувати Миколу Боброва і втрачати те, що є.

Адже те, що вже здобуто, — стабільне. Невідомо, що буде з новим «татком». До того ж їй напевне відома доля більшості тих, хто не витримав і пішов від продюсера Боброва: околиця шоу-бізнесу, напівзабуття, нішева музика.

Краще вже займатися не близькою, зате — сто відсотків «форматною» та затребуваною музикою. Тепер ясно, чому Сонцева не співала вживу й упиралася рогом, коли йшлося про співання на корпоративах для вузького кола тих, хто замовляє музику. Вона просто не хотіла зайвий раз без потреби виконувати те, від чого її нудить.

Очевидно, дивна впертість молоденької «зірочки» стала несподіваним випробуванням для зубів Романа Каракая. Він не зміг переманити Сонцеву під своє крило, вірніше — під крило тих, хто працює на нього.

Не скажу, що музиканти та їхні продюсери напряму пов’язані з наркобізнесом. Але виступ музиканта в нічному клубі, де фанатам продають екстазі, автоматично збільшує обсяги продажів.

Дискотечний наркотик.

Чим більше дискотек і чим більше виступів популярних артистів, тим більше «коліс» збувають дилери Каракая в напівтемряві клубів, у вбиральнях, на стоянках перед клубами. І про цей бізнес та принципи його дії мені якраз відомо набагато більше, ніж про шоу-бізнес. А головне — про те, що таке наркотики, дуже добре знав Микола Бобров. Тому він принципово відмовлявся співпрацювати з розважальними закладами, які контролює Роман Каракай.