Нарешті, я розповів Хмарі про два китайських попередження. Перше зробили після моєї спроби проникнути до Сонцевої в закриту лікарню у Феофанії, друге, більш відчутне — після спроби розшукати Наталю Зиму за номером її ж мобільного телефону. Коли я закінчив і ми знову випили, заговорив Грузин.

Його промова виявилася коротшою за мою і більш змістовною. У світлі останніх подій, зробив Хмара перший висновок, очевидний зв’язок Каракая, співвласника мережі розважальних закладів, із Бобровим, музичним продюсером. І зв’язок цей явно виходить за рівень «споживач наркотиків — постачальник наркотиків». Є закономірність, відзначив Хмара: Бобров зривається тоді, коли в нього виникають проблеми з підопічними. Були в нього проблеми з Сонцевою? Усі кажуть «ні», але ми цього напевне не знаємо. Судячи з того, що на співачку напали, — проблеми з’явилися, але якого вони характеру — поки що не ясно. Але виникло щось справді серйозне, бо Бобров обнюхався кокаїном із партії дурі, якою займався оптовик Каракай.

Мене прихопили менти, коли я прийшов на зустріч із Наталею Зимою. Вони своїми діями вдруге попередили мене, аби не пхав носа в чужі справи. Це означає, зробив Хмара другий висновок, що справи все ж таки є. Сонцева — Бобров — Зима — цей трикутник якимось незрозумілим чином замкнутий на Каракаї. Бо він як активний ділок наркобізнесу має власних ментів, які годуються з його рук. А значить, пошукову активність журналіста Ігоря Варави треба зупинити. Поки журналіст Ігор Варава, котрий вліз у цю історію цілком випадково, тому що виявився надто цікавим і перейнявся станом здоров’я своєї випадкової коханки, так само випадково, методом наукового тику, не зрозумів, що відбувається. Адже поки що він демонструє очевидне незнання ситуації, просувається навмання, навпомацки.

І нарешті, зробив третій висновок Хмара, такий ділок наркобізнесу, як Роман Каракай, просто так не буде контролювати ситуацію і прикривати себе. Значить, замах на Анжелу Сонцеву, смерть, а точніше — вбивство Миколи Боброва і зникнення помічниці та подруги співачки Наталі Зими якимось боком пов’язані не стільки з шоу-бізнесом, скільки з наркобізнесом. А можливо, багатозначно підніс вказівного пальця вгору Грузин, навіть перетинаються та переплітаються.

Це ж елементарно та очевидно. Ось такий ланцюжок вимальовується: Каракай — розважальні заклади — нічні клуби — дискотеки.

Екстазі — дискотечний наркотик, а кокаїн — модне захоплення завсідників нічних клубів.

Дискотеки та нічні клуби, особливо якщо це — мережа закладів, часто використовують як легальне прикриття для налагодженого збуту наркоти необмеженими партіями.

Шоу-бізнес прикриває наркобізнес.

Або не так: наркобізнес прикривається шоу-бізнесом. А діячі шоу-бізнесу не завжди такі наївні, аби не знати цього. Проте не такі дурні, аби відверто цьому протидіяти. Дискотеки та нічні клуби для них — постійні майданчики для виступів і непоганий заробіток. Значно більший, як мені здається, ніж від продажу дисків чи кліпів для телебачення.

Коли ми з Хмарою нарешті дійшли цього висновку, за вікном потроху починало сіріти. Майор розлив по чарках рештки горілки, а після того, як ми понуро випили, вийшов у коридор і за мить повернувся з пістолетом у руці.

— Тримай, — він поклав зброю переді мною на стіл. — Тульський Токарєв, він же — ТТ, дуже популярна й надійна машинка. Ми ж їздили на стрільбища?

— Ага, — підтвердив я. — І в тирі скільки разів ти мене натаскував…

— Значить, у разі чого стрельнути зможеш.

— У кого?

— Ти довбень чи що? Досі нічого не допер? Сьогодні я тебе видряпав від ментів, а завтра тебе ще хтось спробує вжучити. Якщо ти зайшов на територію такого, як Рома Каракай, — усе, зливай воду, жарти скінчилися. Так що краще тримати ствол для самооборони. У разі чого спочатку стріляй у повітря, далі вали по кінцівках. Сюди, — він постукав себе по лобі, — гаси лише в крайньому випадку.

Я обережно взяв «тетешник», перевірив обойму. Не вистачало трьох патронів.

— Правильно, — зрозумів хід моїх думок Хмара. — Ним я сьогодні баригу шугав. Ствол ніде не засвітився, я перевіряв. Трофей, на одній хаті вилучили зі сховку ще минулої осені. Не з табельного ж у разі чого шмаляти, потім не відпишешся… І взагалі… Коротше, тримай. Постійно з собою не тягай, але як відчуєш щось ось цим місцем, — він ляснув себе по сідницях, — не полінуйся, візьми з собою.

Хмара пішов.

А я вклався спати просто так, не роздягаючись. Пістолет примостив на підлозі біля дивана. Накрився старим пледом. Вимкнув усі телефони. Думав — не засну.

Заснув, щойно стулив повіки.

У ранкових новинах передали, що в Києві та по всій Україні починається епідемія грипу.

Дуже добре. Бо, прокинувшись із чумною головою та болем у побитому вчора тілі, я не уявляв собі, чим би оце можна офіційно захворіти. Не скажеш же на роботі, що відомого кримінального репортера та автора детективного роману про боротьбу з наркобізнесом катували в міліції, вимагаючи зізнатися в незаконному збуті наркотиків. А тут грип — дуже доречна та зручна хвороба. Набрав секретарку на мобільний, поскаржився слабким голосом на головний біль, температуру та нежить, пообіцяв видужувати, попередив — на місці мене не буде днів зо три, і з чистою совістю витягнувся на дивані.

Але вдавати з себе грипозного не означає валятися вдома, попиваючи пиво чи щось міцніше. Полежавши з півгодини, я склав у голові план дій і набрав номер Роми Барабаша. Режисер довго не відповідав, але телефон не вимкнений і не переведений у режим голосової пошти. Значить, абонент не має нічого проти того, аби бути доступним. Після восьмого гудка почулося:

— Я слухаю.

— Здоров, Романе, це Варава.

— Ну?

— Що — «ну»? — не зрозумів я.

— «Ну» — це значить «ну», — судячи з голосу, Барабаш або переживав чергову творчу кризу, або навпаки — був дуже зайнятий і не мав часу на пусті балачки.

— Як твої справи?

— Тобі правда цікаво чи ти не знаєш, як почати розмову?

— А чого ти такий серйозний?

— Ти дуже веселий! — огризнувся Барабаш. — Літак у мене скоро, в Крим летимо, на зйомки.

— Скоро — це коли?

— Не знаю.

— У тебе літак — і ти не знаєш?

— Бач, натягнуло на небі? Погода не льотна, кажуть. Літак спонсорський, тільки спонсор може літак орендувати, а не погоду. Сиджу фактично на чемоданах, чекаю сигналу. Летимо, не летимо…

— Значить, можете сьогодні і не полетіти?

— Усе може бути. Ігоре, ти класний чувак, але в мене зараз сам розумієш…

— Коротше, треба зустрітися і поговорити. Поки ти в Крим не полетів. Розмова дуже серйозна, по телефону не можна, відразу кажу.

— Добре, повернуся за тиждень…

— Не канає! — перервав я його. — Не доживу, боюся.

— Що ти мелеш?

— Нічого не мелю. Я, Барабаше, тепер не в тому стані, аби кидатися дарма словами. Приділи мені двадцять хвилин своєї дорогоцінної уваги. Без тебе все одно не полетять, якщо полетять, звісно. Клади свої чемодани в машину і під’їжджай, куди скажу. Це справді серйозно, Романе, навіть дуже серйозно, — я не давав режисерові передишки, пер напролом. — Ти ж знаєш, де і ким я працюю?

— Ну…

— Знову це твоє «ну». До моїх проблем ти ніяким боком не причетний. Вони, як кажуть юристи, напряму пов’язані з моєю професійною діяльністю. Пресують мене, Романе, як журналіста, це в двох словах. Але ти допомогти можеш, бо у вашому шоу-бізнесовому цеху в мене знайомих практично нема.

— А по телефону…

— Ні! — грубувато перебив я. — Якщо ти зараз не погодишся зустрітися, я перехоплю тебе в Борисполі, просто в аеропорту! І тоді проблеми почнуться в тебе! Телефон мій навряд чи хто прослуховує, а ось пасти мене цілком можуть, навіть уже пасуть, будь спокійний! Раз так, то я не матиму іншого виходу, крім як вивести на тебе одних дуже поганих редисок! Кожен, із ким я останнім часом спілкуюся, так чи інакше потрапляє під прес! Але якщо я з твоєю допомогою зможу отримати додаткові важелі для вирішення своєї проблеми, то вашою вона не стане. Усе зрозумів?