У мене вдома ми сиділи за півтори години.

Карташ і Сазонов повезли затриманого баригу Антона в звичайне відділення десь на Троєщині. Оформляти його на свій відділ вони поки що не мали формального права. Адже все, що відбулося цієї ночі, носило, як я правильно зрозумів, не зовсім офіційний характер. Методи «розколювання» затриманих, за великим рахунком, не були в цьому випадку чимось аж таким екстравагантним. Просто затримали наркодилера в результаті, якщо можна так сказати, приватної оперативної комбінації.

— На кілька днів мої хлопці цього Антона заховають, — пояснив механізм Хмара, відкриваючи банку з солоними огірками, куплену разом із випивкою та іншою нехитрою закуссю по дорозі до мене. — Чорт, уміють же закрити… Для чого так сильно, ці ж банки моя теща збирає і в них потім консервує. Псувати кришку відкривалкою…

— Дай, — я взяв банку в нього з рук, швиденько впорався зі справді тугою кришкою, виклав кілька огірків на тарілку. — Ну, заховають твої хлопці його…

— Ага, заховають. Так часто роблять, коли фігурант є, а справи нема. — Із закруткою на пляшці горілки Грузин впорався краще. — Затримали — і все. Там, у відділенні, знають: це клієнт нашого відділу, конкретно — майора Хмари. Сімдесят дві години його можуть тримати просто так. До встановлення особи. За три доби різне може статися. Тим часом наші проведуть позаплановий рейд по кількох притонах. Хтось із позаштатних стукачів накатає заяву, що притон частенько відвідував такий-то. На підставі цієї заяви наш відділ забирає клієнта з районного відділення.

— Білими нитками шито, — я розлив горілку по чарках. — Що ви йому висунете?

— Він сам скаже все, що нам треба, — впевнено сказав Грузин. — Бо знову побачить або мене, або Карташа, або Сазонова. Він уже зрозумів — з нами краще поводити себе гарно. Ховаю я його, бо цей барига пішов на зустріч, де мусив домовитися про поставку крупної партії кокаїну, і не повернувся. Звісно, його шукатимуть. Але в таких випадках варіанти п’ятдесят на п’ятдесят: або щось трапилося, і його закопали, або, знову ж таки, щось пішло не за планом, і його загребли менти. Шукаючи пропажу, працюватимуть за обома варіантами. Та головний фокус у тому, що у відділенні клієнта оформлять під будь-яким взятим із голови прізвищем та не випускатимуть з камери нікого, аби затриманий не прийшов до тями і не спробував передати про себе вісточку на волю.

— Слухай, а якщо там у них якийсь звичайний буханець сидітиме? Що, через ваші міліцейські ігри п’яничку не випустять?

— Хоч і знаєш ти, Вараво, нашу систему, але не до кінця, — Хмара, не чокаючись, випив, захрумав огірком. — Навіть за умови, що місця в рядовому районному відділенні менше, ніж у Лук’янівській тюрмі, завжди знайдеться камера, куди можна помістити арештанта на сімдесят дві години без ризику, що хтось випадковий попаде під роздачу.

Переваривши почуте, я перехилив свою чарку, підчепив пальцями шматочок ковбаси, замислено прожував.

— Це ж незаконно, правда?

— А ти в нас законник? Правозахисник? Твоє прізвище як правильно пишеться — Глузман чи Захаров?[14] Ми, як бачиш, не працюємо, а воюємо. У війни, Вараво, свої закони. Хочеш — називай це тактикою. Хочеш — взагалі ніяк не називай. Але інакшим способом я цю сволоту не втримаю.

— Дивно це все… Ти ж, згідно з вашою ж термінологією, старший по наркотиках. А наркоділка просто так прихопити на гарячому не можеш, усе в тебе якісь придумки…

Хмара зітхнув і закурив.

— У тому-то й річ, брате. Я ж казав — уся ця історія й тебе стосується.

— І яким же боком?

— Труп Боброва ти знайшов?

Я готувався почути що завгодно, тільки не це.

— Ну, я…

— Без «ну», — Хмара знову налив. — Не так уже давно це і було. Тиждень тому, коли я не помиляюся… Ще на цій самій кухні я тобі пояснював, чому кримінальної справи не буде. А раз нема кримінальної справи, значить, я не маю права брати все це в розробку і розкручувати. Тому займаюся цим неофіційно. А коли будуть результати — буде й офіційне розслідування, це діло техніки.

— І… результати є?

— Ти все бачив і чув, — Грузин знову випив, та не закусив, лише затягнувся цигаркою. — Офіційна версія смерті продюсера Боброва — передозування наркотиками. Він нюхав кокс, це відомо, як виявилося, дуже багатьом. У квартирі знайшли зразки, гм, продукції — чистісінький кокаїн, дуже високої якості. Я зробив так, аби відповідні люди дізналися: є оптовик на велику партію кокаїну. Постачальникам зараз тільки свисни — ринок пропозицій здоровенний, блядь… Сазонов працював під прикриттям, від імені замовника. Узяв на пробу кілька зразків. Їх віддали на аналіз. Далі сам допреш чи зовсім уже розжувати?

Куди вже далі! Усе ясно, навіть дуже ясно.

— Один із тих зразків виявився ідентичним кокаїну, знайденому в Боброва?

— Так точно, — Хмара роздушив «бичок» об денце пощербленого блюдця, яке мої курящі гості використовували під попільничку. — Причому дуже відрізнявся від решти зразків. Ціна, відповідно, теж відрізнялася на порядок. У мене тепер узагалі є підозра, що то був кокс із однієї партії. Лишилося вирахувати, від кого йдуть поставки. Прізвище ти чув — Каракай. Тобі воно про щось говорить?

Я похитав головою і випив. Після сьогоднішніх пригод спиртне зовсім не брало.

— Роман Каракай — співвласник мережі нічних клубів. Там добре налагоджений збут амфетамінів[15]. Особливо — екстазі[16]. Тільки в Києві в Каракая цих клубів десять, майже в кожному районі. Подібний бізнес має ще в Харкові, Донецьку, Одесі. Ясно, що сам ніде ніколи не світиться. Але за бугор так само перебратися не може — судимих не впускають. Але і Каракай лише один із оптовиків. Кокаїн надходить з Колумбії, таблетки — із Західної Європи та Росії. Навіть якщо його прихлопнути, поставки не припиняться. Система, — Хмара розвів руками. — Ну а тепер, Вараво, останній тобі від мене подарунок: з клубами Каракая стабільно працює більшість людей із шоу-бізнесу. Нашого, кацапського, західного, йому по цимбалах. Не дивно, що покійний Бобров водив знайомство з Каракаєм. І я не здивуюся, якщо Сонцева твоя, яка зараз у лікарні лежить і яку, як ти мені натякав, хотіли вбити, так само працювала в клубах Каракая. Наливай, чого витріщився?

12. Колобок

Тієї дивної ночі ми ще довго говорили.

Ще не зовсім розуміючи наслідки відкриття, зробленого сьогодні Хмарою, я не стримався і розповів йому все, від початку до кінця. Про те, як Анжела Сонцева дозволила забрати себе з вечірки і, накурившись по дорозі травички, влаштувала мені свято плоті, якого давно не бачила оця моя скромна холостяцька халупа. Про те, як зникла вранці, як потрапила в аварію, як не впізнала в мені свого нічного коханця, як я хотів поговорити про неї з її продюсером Бобровим і як знайшов його труп.

Грузин слухав, курив і не перебивав. А я говорив далі: про те, які проблеми мав покійний Бобров зі своїми підопічними, як ламав їх, змушуючи буквально грати за його правилами і відповідати штучно створеному образу, як впадав у чорну депресію кожного разу, коли втомлені артисти кидали його, і як кожного разу намагався зіскочити з наркоти і почати все з початку. Розповів, яку вірність Анжела Сонцева виявила до свого продюсера, котрий знайшов її у чернівецькому кабаку і зробив із неї зірку «справжнього» шоу-бізнесу. Як на Сонцеву запав банкір і політик Григорій Захаревич, і про дивацтва Сонцевої, котра не бажала співати вживу на приватних вечірках. Хмара вислухав історію про неприховану слабкість співачки на передок, який виявився сумісним із її відданістю продюсеру Боброву як «хрещеному батькові», про загадкову Анжелину помічницю Наталю Зиму, яка, за неперевіреними поки що чутками, була лесбійкою і, очевидно, безнадійно закоханою в співачку.