Сонце давно вже зайшло, і в кімнаті зробилося майже темно. Алісія сиділа за столом, узявши голову в руки, але в пітьмі годі було розгледіти вираз її обличчя.

Немов продовжуючи монолог по довгій перерві, вона сказала, коли сестра на мить замовкла:

— Ясна річ, після розмови телефоном треба було звернутися в поліцію. А ми прийшли сюди, не подумавши як слід… Нам відчинила стара, і ми спитали про нього. «Добродійки прийшли до Маноло, — сказала вона його полюбовниці. — Кажуть, він телефонував до них». — «А, дуже приємно, ласкаво просимо!» Мене здивувала така чемність, але Марія так нетерпеливилась… «Прошу ласкаво за мною! Я проведу вас до його покою. Прошу, прощу!» Ми зайшли до спіжарні, й нас замкнули… Отакі легковірні! Ми завжди були легковірні, Мануелю…

— А він? Як зреагував на вашу появу?

— Спершу здивувався. Потім страшенно зрадів. Ми говорили й говорили. Аж до вечора, коли стара принесла нам вечерю й залишила нас самих. Наступного дня так само. На третій день, коли стара принесла їжу, він сказав, що хоче поговорити з Марією де лос Ремедіос, і пішов з нею. Повернувся аж на світанку. Відтоді змінився. Ходив кімнатою. Слухав нас, а сам мовчав, хіба що усміхався. Але був уже інший. Уночі, вважаючи, що ми поснули, нишком виходив нагору. Так було щоночі, окрім тієї, коли Марія де лос Ремедіос їздила до Томельйосо. Гадаю, коли він нам телефонував, то не припускав, що нас так перемінив час.

— У них усе було готове, — втрутилась до розмови Марія — Я щось передчувала, але не сподівалася такого… — На її обличчі з'явився вираз покори. — Я вірила, як та дитина.

— Ми справді як діти…

— Певна, що вони скоро поберуться.

— Ми все життя були наївні діти…

— Ясна річ, кожен вибирає сам. Боже мій!

— Тут нічим не зарадиш, — переконано сказав Пліній. — Усе, що сталося, треба забути, і що швидше, то краще. Повернетесь до свого звичайного життя, і до дідька всі ці спорохнявілі історії! У нас немає попереду інших тридцяти років. Ви вважали, що він помер, тож думайте так і надалі. В Іспанії чимало таких, як він, — змерлих за життя.

— Змерлих за життя, як і ми, — повторила екс-наречена.

— Ні. Ви — ні. Для вас життя з його найбільшими трагедіями було чимось на зразок історії, розказаної по радіо.

— Я прожила все життя з пам'яттю про нього, Мануелю.

— Можете жити ним і далі. Ваш давній наречений не має нічого спільного з тим чоловіком, котрий щойно пішов. Той був мужчина, а цей уламок історії. Він ніколи не зможе стати тим, попереднім.

— Я вас не розумію, Мануелю, — сказала раптом Алісія.

— Та це я так. То все пусте.

Запалили світло. Марія довго ще сиділа, поклавши голову на стіл. Алісія час од часу розкладала пасьянс. Пліній невтомно міряв кроками кімнату і смалив сигарету за сигаретою.

Близько одинадцятої він приніс із спіжарні вина, шинки, сиру й гроно винограду. Повечеряли без хліба й мовчки. Марія досі не вийшла із заціпеніння.

— То ви гадаєте, що за нами прийдуть? — раз у раз питала Алісія.

— Звичайно. Не знаю, чому вони забарились, але певний, що прийдуть.

Після вечері Алісія домоглася, щоб Марія лягла в ліжко, а сама гомоніла з Плінієм про життя в Томельйосо. Опівночі вона знову заходилася коло своїх пасьянсів, а Пліній раптом згадав, що в кишені у нього лежить лист, котрий йому передали, коли він виходив з готелю. Розпечатавши його, він начепив окуляри.

«Любий тату!

Ви вже стільки днів у Мадріді, а й досі не написали нам ні словечка. Правду каже мама, що ви пишете тільки в разі доконечної потреби. Передучора ми вже були зібралися до вас. Але в останню хвилину передумали. На кого б ми покинули господарство?

Я зустріла доньку Антоніо Фараона, то вона казала, що він телефонував і що вам там добре ведеться. Мама каже, щоб ви обминали його, бо відомо, як він розкидається грішми й полюбляє волочитися.

Учора ми ходили підв'язувати лозу. Зробили все, як ви загадували. Мама каже, щоб ви неодмінно купили собі костюм, бо тепер, коли вас запрошують і до Мадріда, негоже ходити в одному й тому ж костюмі.

Вечорами тепер холодно, й ми сидимо вдома і дивимось телевізор. Часом навідується донька Ортенсії і розважає нас оповідками, як сваряться її дядько з тіткою. Вчора мало не побилися.

Мама почуває себе добре. Більше новин немає. Тату, напишіть, коли ви приїдете, щоб ми приготували щось смачненьке для вас. Та швидше приїздіть, бо ми вже скучили за вами. Вітання дону Лотаріо. Ми з мамою цілуємо вас.

Ваша дочка А.»

Прочитавши листа, Пліній сховав його до кишені. Визирнув у вікно, що виходило на задвірки. Потім підійшов до етажерка Книжки й книжки. Призбирані за тридцять років коштами Марії де лос Ремедіос. Здебільшого зарубіжних авторів, котрих Пліній не знав. Стоси іспанських і зарубіжних часописів. Усе ретельно простудійовано, з позначками олівчиком. Отоманка. Скільки годин провів на ній Пучадес, читаючи, думаючи, божеволіючи за ці тридцять років — нескінченні, довгі тридцять років! Скільки вечорів, днів і ранків за ці тридцять років думав він про те, що було і що могло бути, не відаючи, що направду відбувається довкола, слухаючи по радіо веселі мелодії, так, ніби нічого й не сталося, ніби все було чудово, а сам він сидів при пиві десь на терасі на Гран-Віа…

Тридцять років, тридцять років народин і смертей, тридцяті років, проведених у цій кімнаті за лектурою або в очікуванні молочно-білого прекрасного тіла вічно спраглої Марії де лос Ремедіос.

Минула північ. Марія спала на ліжку. Алісія, поклавши голову на стіл, теж спала чи вдавала, що спить. Перед першою годиною Пліній, спершись щокою на руку, теж задрімав. Раптом його збудив якийсь шум. Він протер очі. За вікном чувся далекий стукіт. Він запалив світло в другій кімнаті й у спіжарні Тільки так можна було дати знати, що в домі хтось є. Голосі н кроки долинали уривками. Часом дуже виразно, часом слабшали, залежно від напрямку вітру.

Алісія теж відкрила очі й спитала байдуже:

— Вже?

— Та нібито…

Пліній далі наслухав. Тепер чутно було глухі удари в щось металеве.

Алісія причепурилась перед люстерком, що стояло на книжковій полиці біля фотографії батьків Пучадеса. Потім підійшла до заснулої сестри й легенько поторсала її за плече. Марія відкрила очі й подивилась на Алісію непритомним поглядом. Якусь хвилю лежала нерухомо, не озиваючись. Пліній спостерігав за ними зі свого місця.

— Вставай, Маріє! Вставай, дорогенька! Вони вже, здається тут.

Марія машинально підвелася. Потім сіла на краєчку ліжка й енергійно потерла руками обличчя.

Схоже на те, що нікому не спало на думку обійти будинок кругом. Визволителі добивалися в парадні двері. Коли стукіт на якусь мить стих, Пліній вклав два пальці до рота й пронизливо засвистів. Повторив кілька разів. Нарешті почулися кроки в саду. Пліній свиснув ще.

— Мануель! Мануель!

Дон Лотаріо не міг не впізнати посвист шефа.

Пліній припав обличчям до ґрат, намагаючись розгледіти в пітьмі за вікном постать приятеля.

За хвилю зблиснув промінь ліхтарика й з'явився дон Лотаріо. За ним вистрибом ішов Луїс Торрес.

Пліній просунув руку крізь віконні грати.

— Мануелю! Мануелю! Прокляття! З тобою все гаразд?

— Я вже стомився чекати.

— З тобою справді все гаразд? — допитувався Луїс.

— Та гаразд, гаразд! Заходите ви чи ні, врешті-решт?

— Ми були тут ще пів на одинадцяту. Дзвонили в двері, але ніхто не відчинив. Тож мусили їхати в департамент безпеки й узяли з собою інспектора Хіменеса та людей з інструментом.

— А сестри Пелаес тут, Мануелю?

— Так. Щоб дістатись до нас, треба пройти коридором, а потім спуститися сходами, що й ведуть до цього підвалу.

— Вже йдемо!

— А донья Марія де лос Ремедіос? — поцікавився Луїс.

— Звіялась. Потім розкажу. Але поспішіться, бо мені вже несила нидіти в цій тюрмі.

Сестри Пелаес сиділи випроставшись, поважні, з торбинками в руках. Раптом Алісія обережно дістала зі своєї торбинки інкрустований пістоль.