— Годі тобі, Мануелю! Любо дивитись, коли ти стаєш дибки. — Аз якими очима я тепер прийду до комісара? Адже вся та затія з відбитками пальців, як виявилося, була потрібна лиш для того, щоб знайти чотири марки… Таке вже моє щастя! Щоразу, коли я заходжусь коло цієї клятої дактилоскопії, втрапляю в халепу!

Дон Лотаріо аж за живіт брався од сміху. Деякі перехожі поглядали на нього з симпатією.

— Ой, не можу! Лиш згадаю надписані конверти з філіжанками…

— Філіжанками, ложечками й блюдцями. Яка ганьба!

— Годі-бо! Помовч, бо я не витримаю!

Коли Пліній нарешті охолов, а дон Лотаріо пересміявся, вони взяли таксі й поїхали в «Мезон дель Мосто», де на них чекав Фараон.

Він тим часом гомонів при шинквасі з господинею, смакуючи біле томельйоське вино.

— Ось і вони, наші шановні поліціянти! — забачивши їх, вигукнув Фараон. — Подай-но їм спершу пива, щоб покропити місце, і ковбасок з часником, бо вони страх як полюбляють смаженину.

Пліній привітався і, роздивившись на плакати й реклами з видами Томельйосо на стінах бару, запитав, чи готова вже зайчатина, яку їм обіцяв Фараон.

— Ясна річ, добродію, — відказала господиня. — Зайців доставлено автобусом ще вранці, і за кілька хвилин, як і замовляв дон Антоніо, можете поласувати досхочу.

Таємниця Карабанчелю

Попоївши в охоту, випивши кави й випаливши сигарету, Пліній якось обважнів, і, ясна річ, його перестали цікавити сміхи та пересміхи, що лунали довкола. Надмірна веселість завжди видавалася йому підозрілою. Це найпримітивніший спосіб позбутися життєвих прикростей і почуття власного безсильства. Чоловік стовбичить разом з іншими при шинквасі, прибираючи постави позірної сили, промовляючи словами того, ким прагнеться стати, переказуючи свої походеньки немов той Дон Кіхот, котрим ніколи не був, одне слово, засновує власний театр, в якому грає ролі, писані для самого себе. Отак і йде життя. Кожен щодня виходить на люди із списом ролей, визначених собі, й своїм репертуаром утішних баєчок. І лиш свідома меншість розуміє свою істинну вартісність, живе у злагоді з собою, як от він, Пліній. Адже він ніколи не мав жалю до себе. Ні жалю, ні захвату. Якось дон Лотаріо спитав у нього: «Мануелю, ти ніколи не почуваєш до себе жалю?» — «Ані жалю, ані захвату, — відповів той. — Я маю себе за такого, яким я є. Я роблю в житті те, що завжди хотів робити. Ні більше, ні менше. І знаю — те, що я роблю, є такою ж облудою, як і те, що роблять інші. Але треба бути послідовним і приймати ту облуду, яка випала на нашу долю і яка є єдино вартою нас. А ви, доне Лотаріо, маєте жаль до себе?» — «Теж ні, друже, і то завдяки тобі. Я вважаю, що існує два типи людей: одні, щоб призвичаїтись до життя, потребують чогось. Як ти, приміром. Інші потребують когось. Як я». — «А хто вам сказав, що я не потребую вас?» — «Це так, Мануелю, але в інший спосіб. Я потребую тебе такого, який ти є. Ти ж потребуєш мене як незрадливого спостерігача. Ти маєш втіху, виказуючи мені свій розум. Я — з тобою і з твоїм розумом, але якби навіть твій розум був не такий, я все одно був би з тобою».

Повернувшись із захмарної високості на грішну землю — в «Мезон дель Мосто», він завважив, що ветеринар спостерігає за ним. Нахилившись, Пліній шепнув йому на вухо:

— Схожу пройдусь, трохи розвіюсь. А потім, можливо, зайду в кав'ярню «Комерсьяль». Якщо не зателефоную, приходьте прямо туди.

Він послався на нагальну справу й залишив товариство. У кав'ярні сів за столик у кутку й замовив кави з молоком. З цигарою в зубах, спершись щокою на долоню, спостерігав за рухом на майдані Більбао. Не мав анінайменшої охоти повертатися сьогодні ще раз до оселі сестер Пелаес. Навіщо? Якщо серйозно, якщо говорити серйозно, цю справу скінчено. Годі було вийти бодай на якийсь слід. Комісар, певне, телефонував на Аугусто Фігероа, щоб довідатись про результати дактилоскопічної експертизи. Байдуже! Новільйо, либонь, знову розносить замовлення своїм клієнтам, а може, читає газету в «Насіоналі». А топ пришелепуватий Хосе Марія, що пояснює зникнення своїх кузинок заручинами тридцятилітньої давнини, сидить собі вдома і дивиться на чотири марки, які поцупив з потайника за портретом батька Рудих сестер, котрий був нотарем у Томельйосо, потім у Мадріді, їздив до Рима, писав звідти листи й одного разу помер.

Пліній купив газету в чоловіка, що ходив поміж столиків. «Побачимо, чи немає яких повідомлень про Рудих сестер! Найкраще було б піти зараз до готелю й поспати. Може, перетравивши такий знаменитий обід, йому й прийде в голову якась розумна ідея, а якщо ні — так і буде, назавтра треба повернути справу комісарові, замовити костюм у Сіманкаса й вертати до Томельйосо. Так, це буде найкраще!»

Він розплатився, викинув газету й подався до телефону, щоб повідомити про своє рішення дона Лотаріо.

Купивши жетон, Пліній зайшов до кабіни й узяв у руки довідник, щоб відшукати номер телефону «Мезон дель Мосто». Раптом йому впали в око записані на обкладинці номери, і він згадав собі телефонну книгу в домі Рудих сестер, потім своє чекання в «Насіоналі», повернення дона Лотаріо й Фараона; донью Марію де лос Ремедіос дель Барон. Нараз йому немов свінуло — це останній шанс! Він накрутив потрібний номер.

— Адела? Поклич, будь ласка, дона Лотаріо! Дон Лотаріо? Я оце вирішив навідатись до доньї Марії де лос Ремедіос. Побачимо, що з того вийде. Потім зустрінемося в «Гайянгос», вип'ємо чогось перед вечерею.

— Гаразд. Може, хоч це поправить собі настрій.

— Я хочу розплутати останній вузлик, або, краще сказати, — єдиний.

— Врешті-решт, ти мусив це зробити.

— І вийде з того пшик, як і з марками. Втім, побачимо.

— Не спіши з висновками. Потім все мені розкажеш. До зустрічі!

Пліній узяв на майдані таксі й звелів їхати в Альто Карабанчель.

Він не був у Карабанчелі відтоді, як служив у війську. Вийшов з таксі на майдані біля неодмінного костьолу і з ностальгією роззирнувся довкола. Тут завжди відбувалося гуляння в день святого Петра й Павла. В той день найсумліннішим воякам надавали відпуск, щоб вони могли потанцювати, поласувати чимось смачненьким і по черзі покататися на крутилці з молочарницею.

Пліній ішов, керуючись вказівками Фараона і дона Лотаріо. Завернув на вулицю Еухеніа-де-Монтіхо. Багато вулиць мали тепер нові назви, переважно на честь військових. Трохи поблукавши, він повернувся на майдан і спитав у регулювальника, де знаходиться потрібна йому вілла. Вислухавши докладне пояснення, одразу ж її знайшов.

Це була типова будівля початку століття. Великий цегляний одноповерховий будинок з підвалом. Довкола нього розкинувся занедбаний старий сад, оточений бозна-коли біленим муром із зеленою металевою брамою. Пліній поминув її. йому хотілося знайти місцину, звідки видно було б усю віллу. Але нічого такого не знайшов. Перед муром і за ним — сміття, бур'яни й клац, ті паперів. Він подумав трохи й натиснув ґудзик дзвоника.

За якусь хвилю десь далеко рипнули двері й на порозі з'явилася стара жінка — досить енергійна й непривітна. Запевне, То була мати доньї Марії де лос Ремедіос.

— Це ви дзвонили? — крикнула вона.

— Так.

— Що ви хотіли?

— Провідати вас. Я з Томельйосо.

Жінка завагалась, аж тут за її спиною показалася донья Марія де лос Ремедіос. Упізнавши Плінія, вона підійшла до брами з привітною усмішкою.

— Мануель? Яким побитом?

Стара шмигнула в будинок. Донья Марія де лос Ремедісю відімкнула хвіртку.

— Заходьте! Прошу! Ми саме ладнаємось у дорогу, але маємо ще трохи часу.

— Та я лиш на хвильку.

— Заходьте, заходьте…

— Їдете в Томельйосо?

— Ні, на води. Моя мати дуже потерпає від артриту, і в цю пору року ми завжди їздимо на води.

Донья Марія справді була вбрана по-дорожньому. Безжурна й ясна на лиці. Білотіла й чорноволоса, в міру повна, вона досі, попри свої п'ятдесят років, була принадна.