Наприпочатку сестри подобались йому майже однаковою мірою. Такі зграбні, веселі й безпосередні. Більше й дотепніше говорила Алісія. Однак з часом він почав дедалі прихильніше ставитись до Марії, яка припала йому до душі своєю мовчазною споглядальністю й ласкавим усміхом. Відтоді він слухав Алісію, а дивився на Марію. З дозволу дона Норберто став учащати до них з візитами і в короткому часі всі вільні від політичної діяльності вечори провадив у їхньому товаристві.

У колі друзів він називав їх «своїми» нареченими. Алісія залюбки грала роль «третьої» і при потребі прикидалася неуважливою. В театрі й кіно, помітивши, що вони бралися за руки або задивлялися одне на одного мов заворожені, вона виказувала жваве зацікавлення тим, що діялось на сцені чи на екрані. Навіть коли їхні стосунки набули офіційного визнання родичів, попри певні застереження щодо республіканських уподобань Маноло, вони ніколи не з'являлись на людях без Алісії.

Коли на початку липня 1936 року родина Пелаесів виїжджала літувати в Сан-Себастьян (Пучадес мав приєднатись до них у серпні), баланс їхнього закохання зводився аж до двійка поцілунків у щічку, та й ті покрадьки. Щоправда, одного разу Марія приголубила його. Тисячі разів з ніжністю згадував він ті дитячі ласки.

Пучадес скінчив студії у червні 1936 року, а весілля призначили на наступну весну. Кілька місяців він мав провести у провінції Толедо, практикуючи разом з дядьком, що готував його собі в наступники.

На все життя в пам'яті лишилося прощання на Північному вокзалі. В одному вікні сестри Пелаес, у другому — їхні батьки.

«Пам'ятай, що з першого серпня на тебе чекає зарезервований номер!»

«Я приїду».

Коли пролунав сигнал до відправлення, він потиснув усім руки. Руку Марії тримав на якусь мить довше.

«До побачення в серпні, Маноло!»

«До побачення в серпні! Відразу напиши мені!»

Потяг поволі рушив.

«До побачення в серпні!» Скільки разів за ці тридцять три роки снився йому той потяг на Сан-Себастьян, ті вісім рук, що махали йому на прощання, той голос, що будив його серед ночі: «До побачення в серпні!» В якому серпні, боже мій! В якому серпні?

Коли вибухнула війна, Пучадес вступив до соціалістичної партії й розвинув бурхливу активність. Його дописи друкувались на шпальтах партійної газети, він виступав на радіо, безліч разів виїздив на фронт. Повернувшись якось після такої поїздки, застав матір у труні. Змобілізований до війська, став лейтенантом-ветеринаром, хоча сповняв здебільшого політичні функції.

За довгі роки самотності рідко випадали дні, коли б він не згадував ті часи. Адже то були останні враження від дієвого життя, і ті спогади навідували його знову й знову.

Його батько дістав призначення в Барселону, і Пучадес лишився в Мадріді сам-один. Потроху він міняв друзів і звички. Зрідка писав йому Хуліан Рамалес, теж мобілізований до війська. Раз чи два на рік одержував через Червоний Хрест коротеньку вісточку від Марії Пелаес.

Республіка зазнала поразки. Його товариші переходили кордон. Йому теж пропонували виїхати з Іспанії, але він не мав ні охоти, ані сил. Найскромніші плани видавалися йому нездійсненними. Обмежився тим, що призбирав у своєму помешканні запаси харчів і відсиджувався останні дні війни вдома, читаючи газети й слухаючи радіо. Цілими днями валявся у ліжку. Харчувався абияк, а коли увечері лучалося вийти до міста, то заникував до кав'ярні чи в кінотеатр. Він не міг усвідомити собі ситуації тих фатальних днів та й решти тридцяти років, що настали по них. Перенесений тиф і поразка у війні зробили його безвільним, і він здався на ласку ближнього.

Його воля померла тридцять весен тому. І їй не вернутись. Вона зосталася похована разом з революційними штандартами й полеглими товаришами. Війна залишила по собі мільйони загиблих, і хто знає, скільки мільйонів мертвих за життя, конаючих поволі або спустошених як він? Ніхто не знає, як довго ятряться рани, завдані війною. Ще не одне покоління відчує на собі холодний і жаский подих війни. Війни є спадковими хворобами, які повсякчас загрожують рецедивами. Немає війни без війни.

Десь наприкінці березня він сидів у кав'ярні «Сарагоса» й пив щось подібне до кави. Раптом помітив, що на нього хтось дивиться від шинкваса. То був Хуліан Рамалес.

— Маноло! Я тебе зразу й не впізнав. Чого це ти досі у військовому строї?

Вони довго й невесело розмовляли. Рамалес недавно повернувся з фронту. Його дружина й теща вже два роки мешкали в Томельйосо. Перебрались туди, рятуючись від небезпек воєнного часу в Мадріді. Він кілька разів навідував їх у цьому гарному затишному містечку. Тепер знову збирався туди на якийсь час, щоб перевезти їх до столиці.

— Моє помешкання геть зруйноване. Здається, останнім часом усі заповзялися закидати мій дім бомбами. Добре принаймні, що вціліла батькова вілла в Карабанчелі. Доведеться тим часом пожити там. А що ти збираєшся робити?

Пучадес мовчав і лиш безпорадно дивився на нього.

За дві години по тому вони вечеряли разом у помешканні Пучадеса. Мали вже детально розроблений план щодо майбутнього Маноло. Доки не проясниться ситуація в країні, він поживе в родині Хуліана на віллі в Карабанчелі. Своїми статтями й промовами Маноло привернув до своєї особи загальну увагу, тож не варто наражатися на перші репресії, котрі запевне будуть жорстокі. Єдиний вихід — виждати.

На другий день він спакував рештки харчів, одяг, папери, книжки та інші найнеобхідніші предмети й від'їхав, нікому не лишивши своєї нової адреси.

Так тридцять років тому розпочалося його «нове життя». Пучадес замешкав у підвалі вілли — саме там, де вони тепер сиділи. Наступного ранку Рамалес поїхав у Томельйосо, застерігши свого друга не показуватись на очі сусідам до його повернення. Було це 28 березня 1939 року. А шостого квітня Хуліан повернувся потягом зі своєю тещею і дружиною — доньєю Марією де лос Ремедіос дель Барон. Він поспішав у Мадрід, бо побоювався втратити обіцяне йому місце в міністерстві.

Пучадес назавжди запам'ятав пережитий ним страх, коли повернувся його приятель. Минула вже північ, і він міцно спав, аж раптом спалахнуло світло й почулися голоси. Перша думка була — за ним уже прийшли.

— Ти навіть не уявляєш собі, якої небезпеки уникнув! Вони з перестраху хапають усіх підряд. Доки я не дам знати, не думай навіть у вікно висунутись. Читай, пиши, слухай радіо, роби що заманеться, але забудь про Мадрід і взагалі про Іспанію! І надовго, я гадаю.

Так почалося для Пучадеса «визволення».

Рамалес після недовгої перевірки став до праці в міністерстві, й життя на віллі «Есперанса» увійшло в спокійне русло. Теща Хуліана приносила йому сніданок і обід, і він нудьгував до приходу Рамалеса. Той приносив йому газети, вони разом пили каву й гомоніли про становище в країні. Іноді після вечері його кликали до горішніх покоїв посидіти в родинному колі.

Через нього Рамалеси не тримали постійної служниці. Тричі на тиждень до них приходила хатня робітниця прибрати в кімнатах. У ці дні йому велено сидіти нишком, як тій миші. Нікому не можна було довіряти.

Всупереч його побоюванням, обидві жінки не виказували щодо його загайного гостювання анінайменшого невдоволення. Можливо, таємничий гість додавав певної присмаки їхньому життю. Попри його відлюдькуватість і похмурість, найбільше уваги приділяла йому теща — донья «Марія Старша», як називав її Рамалес. Небалакуча, але пунктуальна й скрупульозна в усьому, що стосувалося обслуги Пучадеса. Іноді, бувши в доброму гуморі, сідала коло нього й розповідала щось про Томельйосо, про свого покійного чоловіка й родину.

Донья Марія де лос Ремедіос дель Барон ніколи не сходила вниз. Бачив її лиш тоді, коли його запрошували нагору. Вона, здавалося, була зайнята виїмково своїм чоловіком, і більше нічого на цьому світі її не обходило. У неї була одна мрія, казав Хуліан, — мати дітей. Але діти не знаходились. Це несправджене жадання немов вимикало її з довколишнього життя. Пучадес мав враження, що кожного разу, коли вони зустрічалися за столом, вона силкувалася пригадати собі, хто то є. Така вродлива, така молода й добра — і така далека від життя!