– Що?! – опецькуватий Галіль-паша аж підстрибнув від обурення. – Ти чуєш, Азем-ага? П'ятдесят тисячі Не тисячу, не п'ять, а п'ятдесят тисячі Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою – набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це – одержиш більше. Не зробиш – я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду, що – клянусь Всевишнім! – пам'ятатимеш мене до самої смерті! А тепер – геть з-перед моїх очей!

– Дякую, ефенді, – вклонився Юрась знічено. – Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками…

На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.

– Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? – міркував один.

– Авжеж, тримай кишеню ширше! – сумнівався другий. – Що з воза впало, те, пиши, пропало! Козаки хвилювалися.

– Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!

– Хай комісари гетьмана Яблоноаського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім'ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!

Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:

– Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються… Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході – то нам, а як одержувати гроші – то вони попереду!

Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.

– Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі – зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! – І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.

Викрики юрби посилились. На ганок вийшов Абазин.

– Що за шум, браття? З усіх боків загули:

– Виходьте трактувати на майдан!

– На люди! На люди!

Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.

Тому загули дружніше.

– Давай, Андрію, комісарів сюди! – гукнули старші.

– Виводь їх, полковнику, на світ божий! – підтримали молодші.

– Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, – відповів Абазин і зник у дверях.

Через хвилину на ганок вийшли всі четверо: попереду – комісари, позаду – полковники.

Над натовпом прокотився глухий гомін.

– З чим приїхали, пани комісари?

– Скажіть, а ми послухаємо!

Порадовський і Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу. Наперед виступив Порадовський.

– Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу… Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків… Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту…

– То й захищайтеся самі!

– Не підемо! Не підемо!

– Раз обманули, вдруге не віримо!

– Панове, панове… – намагався перекричати натовп Порадовський.

Його не хотіли слухати.

– Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем і пзд Парканами!

– Всім віддайте! Бо ми ж поділились своїми частками з сім'ями загиблих! Отже, ви ошукали і живих і мертвих!

Порадовський почервонів. Монтковський зблід і відступив назад ніби ладнався шуснути при найменшій небезпеці в хату.

Наперед виступив Семен Палій. Став поряд з Порадовським. Підняв руку. Гомін над майданом улігся.

– Братове! Я згоден з вами! – гукнув він. – Полковник Абазин теж… Ми цілу годину доводили панам комісарам, що вони повинні спочатку виконати колишні обіцянки, а тільки тоді запрошувати нас до нового походу.

– Правильно! Правильно!

– Землю нашу ми захищаємо не за плату, а тому, що любимо її і хочемо, щоб вона завжди була вільною і годувала нас і наших дітейі Але коли воїн іде в найманий похід, він повинен мати зброю і коня, повинен бути упевнений, що його жінка й діти матимуть що їсти… А для цього козакові треба заплатити! А як повелися пани комісари? Обіцяли одно, зробили друге… Прислали заледве половину того, що обіцяли!

– Державна казна спорожніла – нізвідки взяти, – видавив із себе Порадовський. – А те, що прислав папа римський, ми до шеляга віддали вам! Більше платити у нас нічим…

– Дешево ж цінуєте ви нашу кров, панове! Обманули нас як хотіли, а тепер маєте нахабство знову звертатися по допомогу! Не вийде! – Палій розгнівався. Голос його тремтів.

Порадовський почервонів ще дужче.

– Це не я обманював вас, панове! Не я! Як бога кохам! їдьте до тих осіб, що над нами… Просіть їх…

– Просити? – Палія пересмикнуло. – Скільки ми крові пролили, та ще й просити? Не поїдемо ми жебрати! А тебе, пане Порадовський, просимо передати нашу дяку вельможному панству за облуду й брехню! – З цими словами Палій несподівано ударив комісара долонею по щоці. – Не тебе я б'ю, а їх! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення…

Порадовський у першу мить розгубився. Потім рукою потягнувся до шаблі. Та до нього кинувся Монтковський, притримав.

– На бога, пане! Посічуть на капустуї Та й справедливо обвинувачують вони нас… Ніде правди діти, в мене очі лізуть на лоба від цих обвинувачень!

Порадовський люто блиснув на Палія очима.

– Ну, я тобі не забуду цього, полковнику! Скільки житиму, не забуду! – Він збіг з ганку і пішов прямо на козаків.

Козаки розступилися, даючи йому прохід. Монтковський пішов слідом за ним. Коли комісари вийшли з Викітки, Абазин тихо сказав Палієві:

– Не варто було так робити, Семене!

Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули:

– Правильно! Правильно!

– Не його ж бив, а в його особі тих, хто над ним! Палій уже охолов. З досадою махнув рукою.

– Може, й не варто було. Погарячкував… А втім – хай знають! Дідько з ними! Однак більше й ламаного гроша не пришлють! Наперед пропхався Свирид Многогрішний.

– Панове полковники, дозвольте слово мовити! До вас і до всього товариства!

– Ну, кажи! Чого хочеш! – дозволив Абазин. Многогрішний збіг на ганок, скинув шапку.

– Браття, доручив мені наш гетьман Юрій Гедеон Вензик Хмельницький слово мовити… Закликає він вас, браття, під свої знамена!

– Це під турецькі, значить? – грізно спитав Палій. Він ще не встиг заспокоїтись після сутички з Порадовським. – Щоб знову орда і яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звідси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скуштуєш моєї шаблі!

– Геть його! Геть! – закричали козаки.

– Женіть його під три чорти!

Многогрішний зіщулився, надів шапку і шмигнув із ганку.

Кінний загін, що супроводив Порадовського і Монтковського по Україні, готувався до від'їзду. Жовніри сідлали коней, приторочували до сідел дорожні сакви. Обидва шляхтичі сиділи в корчмі біля вікна і їли смачну гарячу ковбасу-кров'янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом.

Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смів перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонів і душився злістю і за неболючии, але образливий удар Палія, і за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.

Вони вже кінчали трапезу, коли у двері заглянув Свирид Многогрішний.

– Перепрошую вельможних панів, я хотів би зайти до господи і погомоніти з панами про те, що їх цікавить, – облесливо промовив він.

– А що нас цікавить? – вирячився на нього Порадовський.

– Я був на Викітці в той час, як той розбійник Палій… Ну, пан сам знає, що трапилося…