Згадка про безмежну відданість і любов до «падишаха всесвіту», «тіні бога на землі», проявом чого є подарунок невільниці-красуні, ста австрійських полонянок із вельможних родин, а також золота й інших коштовностей на кілька мільйонів динарів, викликали на устах султана й візирів зневажливу посмішку.

А коли був прочитаний список умертвлених пашів, найбільш відомих полководців імперії, по залу прокотився грізний гул. Незважаючи на присутність султана, члени дивану – візирі – не могли стримати своїх почуттів.

Магомет побагровів. Люто блиснули його великі чорні очі. Він схопився, тупнув ногою, підняв руки вгору.

– О аллах! Ти покарав цю людину, скаламутивши їй розумі Але покарав недостатньо! Її жде ще й суд земний! – Він звернувся до членів дивану: – Що відповісти на цей лист Мустафи-паші, достойні візирі?

– Що скажуть чауші про облогу Відня? Чи були вони свідками ганебної втечі сераскера з поля бою? – спитав шейхуль-іслам. – Вислухаємо спочатку очевидців…

– Гаразд, – погодився султан і, неуважно глянувши на Златку, кинув коротко: – Виведіть дівку!

Коли батаджі зачинили за переляканою, занімілою Златкою двері, Ненко і Арсен стали поряд і низько вклонилися.

– О великий повелителю правовірних, – почав Ненко, – ми з Асеном-агою були свідками, учасниками й очевидцями облоги Відня і битви під Парканами.

– Чому Кара-Мустафа не взяв Відня? За два місяці його можна було зрівняти з землею! – спитав султан.

– За два місяці відбулися всього два генеральні штурми, та й ті були відбиті з великими втратами для нас.

– Сераскер не дозволяв бомбардувати місто, – вставив Арсен. – Якщо не рахувати спалених самими ж австрійцями передмість і зруйнованих кількох будинків зразу ж за валами, то весь Відень залишився цілий і неушкоджений…

– Чому так? Не вистачало пороху чи бомб? – запитав головний інтендант.

– І пороху, і бомб вистачило б, щоб зрівняти з землею ще одне таке місто, як Відень, – відповів Арсен.

– То в чому ж причина?

Сераскер Мустафа-паша не дозволяв обстрілювати розкішні будинки й палаци, бо хотів захопити Відень непошкодженим. Все військо говорило, що сераскер мріяв стати імператором на завойованих землях, а Відень зробити своєю столицею… Султан знову схопився на ноги. Люто вигукнув:

– Прокляття! Я наказав йому знищити столицю імператора Леопольда, народ покорити, а землі приєднати до священної імперії османів! А він виношував зовсім інший, злочинний замір! Ця людина не має права на життя!

– Ні, ні, не має! – дружно відгукнулися візирі. – Послати йому смертний вирок! Шовковий шнурок! – зашелестіло в залі.

– Шовковий шнурок!

– Шовковий шнурок!

Султан на знак згоди кивнув головою.

– Принесіть срібне блюдо!

Батаджі миттю внесли велике срібне блюдо, на якому лежав тонкий, але міцний, довгий шовковий шнур з зеленими китицями по кінцях. Подали султанові.

Магомет підвівся з трону, держачи на витягнутих руках плескате кругле блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушів.

– Підійдіть сюди! – І коли Арсен з Ненком, зігнувшись, наблизились до нього, сказав: – Своєю правдивістю і відданістю ви заслужили моє довір'я, тому я доручаю вам відвезти цей мій подарунок великому візирові і сераскеру Мустафі-паші!

Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився.

А султан звернувся до візирів і радників:

– Всі накази Мустафи-паші скасувати! Багатства, що зберігаються в Ейюбі, передати державній казні! Ібрагіма-пашу та хана Селім-Гірея, зісланих на острів Родос, звільнити й привезти в Стамбул! Звільнити також від ув'язнення в Семивежному замку Юрія Хмельницького і негайно, давши йому надійну варту на чолі з Азем-агою, послати на Україну… За ним підуть козаки… Ми повинні в ці тяжкі хвилини зберегти за собою ті землі, щоб з них у майбутньому, відповідно приготувавшись, завдати смертельних ударів Москві та Варшаві!

Арсен непомітно скосив очі на Ненка. Мовляв, ти чув? Але той, держачи перед собою блискучо-тьмяне блюдо, розмальоване по обідку черню, непорушне, мов закам'янілий, дивився на султана – дотримувався ритуалу.

– Всеїідіть! Виконуйте мої накази! – І Магомет, не дивлячись на придворних, що зігнулися в глибокому поклоні, зник у внутрішніх покоях мобейну.

З від'їздом до Белграда ні Ненко, ні тим більше Арсен не поспішали. Вони випросили у гениш-ачераса, котрий мав дати їм охоронний загін, день відпочинку після виснажливої подорожі до Стамбула. Цього, звичайно, було мало, щоб знайти Златку і визволити її, тому друзі не гаяли часу.

З самого початку вони домовилися, що з подарунком султана Кара-Мустафі поїде один Ненко. Арсен же, якщо пощастить визволити дівчину, помчить з нею спочатку в Болгарію, де зустрінеться з воєводою Младеном, а потім – на Україну. Якщо ж не пощастить відразу визволити, залишиться в Стамбулі і шукатиме шляхів до цього.

Ненко добре знав звичаї, що панували в сералі. Підійшовши до старого батаджі-аги, зайнятого тим, що мирно спостерігав з вікна, як на дахові конюшні, настовбурчившись, б'ються горобці, він поклав йому в долоню золоту монету. Той глипнув на неї сонним оком і враз пожвавішав. Вклонився.

– Я до ваших послуг, чауш-ага.

– Мені потрібно знати, куди повели дівчину, яку Мурад-ага привіз від великого візира Мустафи-паші.

– Я бачив цю дівчину… Дуже красива дівчина, ефенді.

– Куди ж її повели і хто?

– Повели в гарем… А от хто саме – не розібрав. Ненко витягнув з кишені ще одного золотого. У батаджі пожадливо блиснули очі.

– Чекайте, чекайте, здається, я пригадую… О аллах, дай пам'яті!

Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджі-ага міцно затис її в кулаці.

– О!- вигукнув радісно. – Пригадав! Її взяв євнух Саїд… І передав кальфі Маріам, а та повела у свій даїре… А чого ефенді цікавиться тією дівчиною? – Батаджі-ага посміхнувся, але очі його дивилися допитливо й холодно.

Ненко витягнув ще одного золотого і опустив у кишеню батаджі-аги. Суворо сказав:

– Батаджі-ага, краще одержувати в подарунок золото, ніж залізо! Ти мене зрозумів? Ми тебе не знаємо, ти нас не бачив… Той вклонився, молитовне склав руки.

– Зрозумів, ефенді. Хай мені випечуть розжареним прутом очі, якщо я вас бачив, і хай відріжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свідок, що я кажу правду!

Отже, стало відомо, де знаходиться Златка. Це так втішило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самоті, він обняв його і поцілував.

– Ти просто чародій! Три золотих – і ми вже знаємо, де шукати Златку!

Той охолодив його запал.

– Це – найлегше… Важко буде вирвати її звідти, а ще важче – уникнути погоні, якщо вона буде.

– З чого ж ми почнемо? Ненко задумався.

– Поки видно, треба якось сповістити Златку, щоб була напоготові. Друге – придбати коней і одяг. Третє – нічліг у Стамбулі. Бо увечері і вночі всі ворота міста зачинені – не виїдеш…

– Тоді не гаймо часу! – заспішив Арсен. – Я в усьому покладаюсь на тебе. І допомагатиму тобі шаблею і пістолем!

Вони вийшли з палацу на протилежний від моря бік, і тільки тут, з висоти парадного входу. Арсен побачив справжній розмір сералю.

Скільки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з безконечною кількістю різних добудов, дверей, ганків… До нього примикали двори – три біля мобейну і декілька біля гарему, – захаращені найрізноманітнішими будівлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для яничарів, слуг і рабів, лазнями, приміщеннями для карет і возів… Всюди сновигали слуги, в'їжджали і виїжджали верхівці та візники, чувся людській гомін, кінське іржання, ослиний рев…

Це було ціле місто! В ньому постійно мешкало дві або три тисячі чоловік, а вдень, враховуючи службовців, придворних та вільнонайманих слуг, що жили за межами сералю і тільки працювали тут, – близько чотирьох тисяч…

Вони пішли дворами і задвірками вздовж гарему. Ніхто не зупиняв їх. Батаджі-євнухи, що стояли біля численних дверей, байдуже дивилися на яничарів сонними очима… З декількох вікон з цікавістю виглянули гарненькі личка дівчат. За котрим же Златка?