– Ми повинні піти на ризик, – сказав Ненко. – Не хотілося ні в кого питати, де двір кальфи Маріам, але, видно, доведеться… Однак для цього мусимо змінити свою зовнішність і дещо придбати.

Арсен зітхнув і на знак згоди кивнув головою.

На другий деніі, уранці, коли до сералю потягнулися валки ви-зів із городиною, фруктами, м'ясом, печеним хлібом, борошном, рибою та іншими припасами, у ворота гарему в'їхав запряжений добрими кіньми критий віз, на передку якого сидів старий бородатий турок, тримаючи в руках ремінні віжки. З-за його спини виглядала така ж стара, як і він, висока худа туркеня в темному вбранні, з опущеною чадрою, крізь яку виднілися тільки очі.

– Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де мені знайти кальфу Маріам? – прошамкотів візник, звертаючись до високого безбородого євнуха, що поволі, опустивши голову, брів двором.

Той байдуже махнув тонкою жіночою рукою.

– Їдь далі, старий… Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхід до даїре кальфи Маріам…

– Спасибі, дорогенький. – І візник віжками торкнув коней:- Но-но!

Віз під'їхав до лазні – великої похмурої будівлі, майже зі всіх боків обкладеної дровами, – і зупинився. З нього злізла туркеня і, коливаючись на старечих ногах, поволі пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував їй руку. У напівтемному коридорі її зупинив євнух.

– Бабцю, тобі до кого?

– До кальфи Маріам, синку, – прокаркала хрипким голосом стара. – Привезла дещо для неї і для її дівчаток… Покажи, де їх знайти!

– Ось сюди, бабцю. – Євнух провів її в кінець коридора. – Тут її кімната…

– Спасибі, синку… Хай береже тебе аллах!

Стара штовхнула двері і ввійшла у чимале приміщення з широким загратованим вікном. Попід стінами стояли вузькі канапи, покриті килимами, обковані залізними візерунчастими пластинами скрині. Посередині – низенький, до колін, круглий стіл, на якому стояла велика миска з паруючим пловом та високий глек із шербетом.

На канапах, підібравши ноги, сиділи дівчата і голодними очима дивилися, як дебела пишнотіла молодиця, не звертаючи на них ніякої уваги, рукою виловлювала з плову найбільші шматки м'яса і запихала собі в рот.

– Кальфа Маріам? – спитала стара. – Хай береже тебе аллах!

– Авжеж. А тобі чого треба? З чим прийшла? – невдоволено відповіла кальфа, ковтаючи черговий кусень. – Бачиш – невчасно… У нас якраз сніданок.

– Прошу вибачення, кальфа-ефенді, – вклонилася стара. – Я почекаю, якщо дозволите… Сяду отут.

І вона сіла на кінчик канапи.

Маріам знову невдоволено глянула на неї, але не сказала нічого. Ще якийсь час вона, не поспішаючи, напихала собі рота найсмачнішими шматками, потім просто з глека напилася шербету і тільки після того, як утерла рукою масні губи, сказала коротко:

– Їжте!

В ту ж мить дівчата схопилися, обсіли миску і одна з-поперед одної руками почали хапати їжу і глемедати її, мов голодні щенята.

Тільки одна залишилась сидіти на своєму місці в кутку, накрившись хусткою.

– А ти чого? Їж! – накинулась на неї Маріам. – Вчора не вечеряла! Сьогодні не снідаєш! Чи здохнути хочеш? Але це тобі не пощастить зробитиі Я примушу тебе їсти, щоб мене не обвинуватили, що я захарчовую своїх учениць…

– Я не буду їстиі Не хочу! – відповіла дівчина, не відкриваючи обличчя.

Почувши її голос, стара здригнулася. Крізь чадру, якої вона не скидала, до дівчини прикипів пильний погляд її пронизливих очей.

– Ні, будеш! – схопилася Маріам і крикнула на дівчат, що вже майже спорожнювали миску. – Гей, досить вам! Залиште трохи цій дурепі! Бачите, вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! Їй було б краще, коли б стала наложницею чи рабинею якого-небудь брудного торговця або спагії! Або й тут – коли б топила печі в лазні, прала білизну, мила посуд на кухні… Невже тобі було б краще?

– Краще.

– Ну й дурна тиі Але ця дурість минеться… Не таким тут роги обламували… Ну, йди їж!

– Не буду! Краще умру…

– Ха-ха! Ви чули? Вона не буде їстиі Голод припече – сама попросиш… Доїдайте, дівчата, – не пропадати ж добру!

Дівчата знову кинулися до миски і вмить спорожнили її. Було видно, що голод – постійний супутник їхнього життя.

Кальфа підійшла до старої, штурхнула ногою торбину.

– Ну, що принесла? Чим здивуєш моїх дівчат? Стара вклонилась. Зашкарублими пальцями розв'язала мотузку, почала виймати невеличкі шматки барвистих тканин. Розкинула їх проти світла на тахті.

Дівчата в захопленні сплеснули руками.

– Ой, яка розкіш!

Кальфа теж не змогла приховати почуттів. Як заворожена, розглядала тканини, з яких важко було вибрати найкращу, – всі були пречудові! Одно її здивувало – зовсім маленькі відрізки, яких хіба що вистачить на невеличку хустину.

– Але ж із цього сукні не вийде! – вигукнула вона з жалем, приміряючи до себе шматок барвистого китайського шовку.

– Чому не вийде, кальфа-ефенді? – прокаркала стара. – У дворі стоїть мій віз – там є все, чого ваша душа забажає! Тільки небагато… Не для всього гарему. Але для вас вистачить. Мій старий відміряє вам, аби гроші!

Дівчата кинулись до своїх скринь і з затиснутими в руках акче, курушами та динарами метнулися з кімнати.

Одна новенька не проявила зацікавленості і мовчки, як зламана вітром стеблина, сиділа, схилившись, у кутку на канапі.

Стара поволі почала збирати своє добро, складати в торбину. Кожен шматок вона згортала кілька разів, клала, потім знову виймала.

Кальфа нетерпляче притупнула ногою.

– Та швидше-бо!

– А ти йди, голубонько! Йди! Не бійся – я не злодійка. Та й не сама ж лишаюся, є кому за мною слідкувати. – І стара ско-цюрбленим пальцем показала на новеньку. – Йди, не барися. А я зберу – і за тобою… Бо там усе розхапають…

Останні слова підстьобнули кальфу, і вона, грюкнувши дверима, погримкотіла надвір.

В ту ж мить стара підняла покривало, кинулась до дівчини і зовсім іншим голосом вигукнула:

– Златко! Люба! Невже не впізнала мене?

– Арсен?! – Дівчина не повірила своїм очам, а потім з риданням упала йому на груди. – Милий мій! Ти тут!..

– Тс-с-с! – Арсен затулив їй долонею рота. – Слухай уважно! Ми з Ненком прибули по тебе. Наша підвода стоїть у дворі. Я приніс тобі інше вбрання. – Він миттю вихопив його з торбини. – Накинь на себе цю лахманину рабині і, поки твої подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у двір і жди нас біля воріт… Ми не забаримося. Швидше!

Він допоміг їй одягтися, жужмом упхнув своє манаття в торбину і, знову зігнувшись, як стара баба, пошкандибав з кімнати.

Біля воза йшла жвава торгівля. Ненко не скупився, за безцінь продавав те, що втридорога купив з Арсеном учора в заморських купців. Кальфа і дівчата держали в руках по кілька сувоїв дорогих тканин і, більше, мабуть, не маючи грошей, із заздрістю й жалем дивилися на остачу, що лежала на возі.

Вийшовши з гарему. Арсен почекав, поки мимо нього пробігла Златка, а потім пошкандибав до воза.

– Скупилися, сороки? – прокаркав до дівчат. – Бачу – накупили… Ну, й досить з вас! А тепер – киш, киш! Ніколи нам, треба їхати далі, бо у вас, хе-хе, в гаманцях нічого не лишилося! – Він зліз на воза. – Поганяй, старий!

Ненко підняв камчу – хльоснув коней.

– Де вона? – спитав тихо, коли трохи від'їхали.

– Ген побігла… Ждатиме… Тепер тільки б пощастило нам трохи!

Ненко не відповів і дужче погнав коней.

– Гей-гей, бережись! – гукнув на роззяв, що брели двором.

Златка, задихана, перелякана, стояла біля воріт, боязко позираючи на всі боки крізь вузеньку щілину яшмака. Вона ще, видно не вірила в те, що сталося. Вся її тонка постать хилилася до підводи, що швидко наближалася.

Ненко натягнув повід.

Арсен підхопив дівчину під руки, підняв – і вона вмить опинилася в халабуді.

– Жени! – гукнув Ненкові.

Той щосили ударив коней. Колеса викресали об камінь іскри заторохтіли у вузькому проїздові під кам'яною вежею.

Вартові, що стояли на зовнішньому боці воріт, здивовано визирнули і, побачивши, що на них мчать озвірілі коні, злякано відсахнулися, щоб не потрапити під їхні копита.