– На що пан…

– Хорунжий Свирид Многогрішний, прошу пана.

– На що пан Многогрішний натякає? – грізно спитав Порадовський.

– Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було… А ось про те, що буде, я й хотів би поговорити… Ну, пан комісар сам розуміє, що мова йтиме про того розбійника…

– Палія?

– Так.

Порадовський подумав, витер долонею масні губи.

– Ну, заходь – кажи! Послухаємо… Многогрішний швидко шуснув у хату, примостився біля столу. Обидва комісари мовчки вп'яли в нього очі.

– Панове, я хотів таємно доповісти вам, а у ваших шляхетних особах – воєводі Яблоновському про ненадійність Палія… Пан король дав йому приповідний лист на Фастів і на навколишні землі, ощасливив його своєю ласкою, а він умислив чорну зраду супроти короля.

– Що саме? Не тягни! – вигукнув Порадовський. Многогрішний підсунувся ближче. Відчувши себе упевненіше, налив з глека пива – вихилив. Озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, прошепотів:

– Він хоче підбити інших полковників на те, щоб усе Правобережжя знову приєднати до Лівобережжя, тобто до Москви…

– Що? – аж підхопився Порадовський. – Ти маєш певні докази?

– Я сам доказ цьому, панове! – бундючно заявив Многогрішний. – Бо чув на власні вуха, як Палій патякав про це з козаками, а ті, розвісивши вуха, мов дурні, уважно слухали його…

Порадовський радісно потер руки.

– Гм, це важлива новина! Отже, Палій – зрадник, і його тpeба негайно заарештувати!

– Без наказу пана Яблоновського? – засумнівався Монтковський.

– Я маю Факий наказ! Не особисто на Палія, а на всіх, хто так або інакше виступає проти корони! В даному випадку є докази супроти полковника Палія…

– Саме про це я й кажу, – зрадів Многогрішний. – Палій – небезпечна особа. І я певен, що гетьман Яблоновський віддасть його до суду. А я ладен посвідчити проти нього… Тим більше, панове, що я давно хотів перейти на службу до пана Яблоновського… Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вірного слугу.

– Замовимо, – погодився Порадовський. – Пан Яблоновський добре платить відданим людям… Але слова – це тільки слова, пане Многогрішний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом і воєводою, потрібні діла!

– Які?

– Я вирішив заарештувати Палія, а ти допоможеш мені в цьому.

– На бога, пане! – вигукнув здивований Монтковський. – До Палія прихильно ставиться сам король!

– Бо не знає про його справжні наміри! – відрубав Порадовський. – Діло вирішене – Палія треба заарештувати! Але як?

– Тихо, без гвалту, – відповів Многогрішний. – Я допоможу вельможним панам… Можете цілком покластися на мою спритність!

Перебувши деякий час серед гайдуків воєводи Младена у недоступних міжгір'ях Старої Планини, Арсен і Златка вирушили в путь на Україну.

У Білій Церкві несподівано дізналися про арешт Палія. І хоча був вечір, а коні ледве трималися від утоми на ногах, та й самі вони – особливо Златка – потребували відпочинку, Арсен рішуче сказав:

– Їдемо, люба! Тут недалеко – тридцять верст… Якраз на ранок будемо дома!

Златка звикла вже не перечити Арсенові, коли йшлося про важливі діла, і незабаром вони простували на північ.

До Фастова прибули якраз на сніданок.

Ніжна зелень весни прикрасила, заквітчала розорене війнами і лихоліттями місто, мов наречену. Шуміли на фастівській горі, біля фортеці, молоді явори, сивими хмарами нависли над сріблястою Унавою гіллясті верби.

Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір'ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?

Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.

– Арсене! Златко!

– Любі наші! Приїхали!

– Слава богу! – чувся материн голос. – Нарешті!

– Слава аллаху! – вторував їй Якуб. Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук у руки.

– Яцько? Хлопче, невже це ти? – не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. – Ну, як наука – не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?

– Закінчив і… додому, – зніяковів Яцько. – Тобто до тебе. Ар-сенс, бо мені, бач, більше нікуди… Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена – і примчали…

– Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! – обняв його Арсен. – Тепер нас у матері троє – Стеха, я і ти!

– Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки рідної не маю! – І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.

Крім домашніх – матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім'ї Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу але не менш міцно і щиро привітали прибулих.

Звенигориха запросила всіх до столу.

Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.

– Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе… Чи не пройтися б нам, панове на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося…

З цими словами він потягнув чоловіків з хати.

У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало гелгання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на гому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі – ку-ку, ку-ку…

Коли зозуля замовкла. Арсен сказав:

– Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка – про батька Семена… Про Палія… Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти. Мартине, хотів щось повідомити… Тож починай!

– Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій… Як бога кохам, знаю!

– Ти знаєш, де Палій? – вигукнув Арсен. – Звідки?

– З перших рук, як кажуть…

– Розповідай! – нетерпеливився Арсен. – І не тягни!

– Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновсько-го, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом… Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або що-небудь міцніше… І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав… «Як! Полковника Семена Палія?!» – вигукнув я. «Так», – спокійно відповів пан Порадовський. «За віщо?» – «За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!» – «Це він сам тобі казав?» – спитав я. «Ще б пак! Звичайно, ні… Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний…» – «Матко боска чен-стоховська! – вигукнув я вражено. – Свирид Многогрішний?» – «А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?» – «Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі… Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?» Порадовський засміявся і відповів: «Не знаю, що скаже пан круль, а пан Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля… А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!» – «Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?» – «Не знаю… То вже його діло, а я своє зробив…» Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду… Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену… Тож сказав, що їду додому, в Круг-лик, а сам на коня – і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте…