Однак споглядати не було коли. Зрештою, Канае вже обридло спостерігати щодня цей краєвид. Він мріяв перебратися десь інде з цього дешевого багатоквартирного будинку. Підійшовши до постелі, він погасив торшер, потім перевірив, чи є вода в чайнику, і ввімкнув електричну плитку. Приготування чаю забирало багато часу, бо плитка мала призначення — нагрівати воду для гоління. Канае давно збирався придбати термос, але через низьку зарплатню не міг цього зробити. Поверх сорочки Канае натягнув светр. Цей светр був з довгою шиєю, і Канае обходився без краватки. Відчинивши двері, він поспішив до туалету на іншому кінці коридору. Мабуть, інші пожильці вже пішли а роботу (зрештою, Канае завжди пас задніх). У коридорі було порожньо, всі двері зачинені. За кожним кроком дерев'яна підлога пронизливо скрипіла.

„Той сон чимось схожий на вибух атомної бомби”,— міркував Канае. Ну й набрався він страху! Хотів було втекти, але не міг. А тепер, коли намагався згадати подробиці того кошмарного сну, вони наче вислизали з пам'яті і залишилося тільки відчуття темряви та неспокою. Напевне, він прокидався для того, щоб запам'ятати той сон (точніше, він запам'ятав його тому, що прокинувся). Йому пригадалося, як, пробудившись удосвіта, він подумав, що в тому кошмарному сні час зупинився. Тепер Канае відчував, як у його свідомість дедалі глибше закрадається безпричинна тривога — таке буває з людиною, коли вона марно силкується згадати щось дуже важливе, заховане в найдальших закутках пам'яті. А може, все це не має нічого спільного з переддосвітнім сном? Може, виною цьому щось інше? Робота? Верстка, яку треба показати головному редакторові? Художнє оформлення книжки? „Ні, мабуть, причину треба шукати в собі самому,— вирішив Канае і тієї ж миті в його уяві виринуло два жіночих обличчя: одне лагідно всміхалося, друге втупилося в нього проникливим поглядом.— Позавчора їх уже не було вдома. Так само й учора. Не було обох. Нісімото-сан, своїй господині, вони начебто сказали, що їдуть кудись на день-два, щоб розвіятися. Тільки ж куди? Може, сьогодні повернуться?”

Канае поспішив з туалету до кімнати. Чайник на плитці вже висвистував парою. Перекинувши через плече рушник, Канае схопив однією рукою миску з зубною пастою, помазком і бритвою, а другою — чайника й побіг у ванну кімнату навпроти туалету. Швидко почистив зуби, пополоскав горло. Тоді плюснув гарячої води в миску й заходився милити обличчя. Бриття для нього — звичне діло, та з поспіху все одно порізався.

— Сома-сан, чого це ви так пізно встали? Навіть незручно казати „Доброго ранку!” — обізвалася господиня, але Канае мовчав, бо саме водив бритвою навколо рота, вкритого мильною піною.— Мабуть, заспали тому, що холодно?.. Час вам уже сім'ю заводити. Чи не підшукати вам наречену?

Балакуча господиня, усміхнене обличчя якої показалося в дзеркалі, жила сама (чоловік її помер, а дві доньки повиходили заміж) у кімнаті на другому поверсі біля сходів і цілими днями щось виготовляла на в'язальній машині — її одноманітне тріскотіння Канае чув щоразу, коли йшов на роботу чи повертався додому.

— Поки що не треба, я вас прошу.

— А то чому? Може, вже знайшли собі суджену? Когось нагледіли?

Канае пропустив повз вуха ці слова, а, вмившись і кивком голови привітавшись з господинею, вийшов у коридор „Суджену? По-старомодному сказано. Якби цей домашній детектив знав про Мотоко чи Аяко, то, напевне, замучив би мене своїми розпитуваннями. А може, господиня щось пронюхала? Та ні, нічого вона не підозрює, бо ті двоє рідко сюди навідувалися” ,— міркував Канае. Під дверима кімнати стояла пляшка молока, а в поштовій скриньці стирчала газета. Переступивши поріг, Канае зняв паперову кришку з пляшки, а ранкову газету розстелив на татамі. Ковтнув холодного молока (пити з хлібом уже не було часу) і пробіг поглядом по заголовках. „Субота, двадцять третє січня. Рішення керівництва профспілки залізничників. Є надія на подолання урядової кризи” . Канае перегорнув сторінку. Жодної статті, що могла б зацікавити. „Перше в цьому році велике змагання з сумо[10]: знову переміг Йосібаяма”. І нарешті остання сторінка. Прогноз погоди: сьогодні — вітер північний, мінлива хмарність з проясненнями; завтра — вітер північно-східний, хмарно, іноді прояснення. Отже, назавтра можна сподіватися більш-менш терпимої погоди? А от сьогоднішню навряд чи справедливо характеризувати словами „мінлива хмарність з проясненнями”. Скоріше вона обіцяє снігопад. Прогноз погоди — як сумо: чого сподіваєшся, ніколи не справджується. Від холодного молока Канае аж затремтів. Зняв піджака з вішалки й одягнувся. Згортати матрац вже не було коли. Канае підняв пальто, що лежало в ногах на постелі, і накинув його на плечі. Потім простяг руку до портфеля на столику. І саме тоді його погляд, наче магнітом, притягло до картини.

Темний острів на темному морі… В душі Канае наче щось заворушилося, але силою волі він приглушив його. Глянув на годинник. Була дев'ята година три хвилини. Ого, як уже пізно! Добре, що вчора під кінець робочого дня він попередив у редакції про свій намір заїхати сьогодні до підопічного автора. Щоправда, верстку треба було вичитати до ранку (Канае сидів над нею до півночі, потім займався своїм романом, а тому так пізно пробудився) і показати головному. Той її жде не діждеться і за будь-яку затримку дасть прочухана. Канае дістав верстку з портфеля, аби переконатися, що не забув її вдома. Два блокноти, товстий і тонкий, що завжди залишалися на столику в узголів'ї, цього разу також чомусь опинилися в портфелі. Надії нате, що йому вдасться заглянути в них на роботі, не було. А все-таки він їх узяв: ану ж згадається сьогоднішній сон… Канае прихопив також один з трьох томів „Калевали”, випущеної видавництвом „Іванамі” — той, якого звечора переклав з книжкової полиці на столик. Ото й усе. Та однаково портфель із штучної шкіри був неважкий. Канае оглянув кімнату і, вирішивши, що сьогодні сонце, певно, не вигляне з-за хмар, усе-таки затягнув завісу. Взув стоптані черевики. „Може, взяти парасольку? — подумав він.— Та навіщо? Тільки заважатиме, а до того ж у таку холоднечу треба сподіватися снігу, а не дощу. А коли так, то обійдуся без неї. Інша річ, якби заносилося на дощ”.

Канае замкнув двері на ключ і, пройшовши скрипучим коридором мимо кімнати господині, з якої долинала тріскотіння в'язальної машини, бігцем подався сходами вниз.

НАВЕСНІ, ТРИСТА ДНІВ ТОМУ

Канае Сома вже довго стояв перед картиною, що мала назву „Острів”. З першого погляду йому передалися дивні чари її зловісного настрою, а очі прикипіли до неї, наче заворожені. Картина вирізнялася холодним темним колоритом, лише де-не-де на морі проглядала темно-синя, сіра або коричнева барва. Хоч небо й було світліше ніж море, та все одно на його блідому непрозорому тлі видніли жовтуваті й червонясті плями, схожі на хмари. Посередині полотна випинався темний острів з коричневими скелястими берегами, укритий темно-зеленими деревами. То був краєвид, якого з натури не намалюєш, хіба що побачиш уві сні. Здавалось, той самотній острів на видноколі, куди не ступала людська нога, не належав цьому світові. Та коли Канае підступив ближче до картини й добре придивився, то побачив на морі човен з людьми. Їхні постаті лише підсилювали безлюдну мовчазність краєвиду; щоправда, їх можна було й не помітити — вони скидалися на малесенькі (порівняно з островом) цяточки фарби. Видно, перед тим як компонувати картину, автор заґрунтував полотно улюбленими фарбами, а тому, надавши йому одноманітного забарвлення, зумів виразити тільки якусь абстрактну ідею. Неуважний глядач, відзначивши похмурість картини, напевне, проходив мимо. Мабуть, його увагу не привертав дивовижний колорит, не хвилювало, є на ній човен чи ні, не цікавили яскраво-червоні ініціали ММ, написані малими літерами в її правому нижньому кутку. Канае Сома був не з таких. Він стояв, розглядаючи її, наче вкопаний.

Потім Канае відступив кілька кроків назад і глянув на полотна обабіч „Острова”. Ліворуч від тої довгастої, в європейському стилі, картини висів невеличкий „Натюрморт”, праворуч — „Міський квартал”. Художниці ММ належала всього-на-всього три твори, об'єднані буйністю уяви та одноманітним похмурим колоритом. „Натюрморт” — якісь невідомі, неземні квіти у скляній вазі, що визирають з-по між темно-зеленого листя і стебел, і кілька фруктів, начебто голубих яблук, на тарілці. Здавалося, згустки фарби самі випливли з темно-синього тла і перетворилися на предмети, що ніби зависли в просторі, не маючи під собою плоскої опори. „Міський квартал” вражав майже суцільною чорнотою й тільки за її переливами вгадувалися начебто обриси будівель, дороги, мосту та річки. Людей тут не було.