— Нікудишня, правда?

— Це ж ваш твір! А ви говорите про нього, як про щось чуже.

— Сома-сан, вам і зараз вона до вподоби?

— Авжеж. Я повісив її не просто ради того, щоб зробити вам приємність.

— А не тим вона вам подобається, що схожа на картину Бекліна?

— Ну що ви! До чого тут Беклін? Цю картину хвалили, називали шедевром, позначеним печаттю вашої особистості. Тому ви подарували мені саме її. Хіба не так?

— Можливо.

— Якби вам тепер захотілося повернути її собі, я б не віддав. Я — затятий колекціонер.

— Якщо вода так припала вам до душі, то хай буде по-вашому.

Якусь хвилину Мотоко дивилася на картину, а потім ще раз тихо повторила: „Тепер уже хай буде по-вашому”. Канае насадив абажур на лампочку, і кімнату огорнула м'яка тінь, лише столик був освітлений. А тим часом Мотоко кинула пальто на татамі й недбало сіла на дзабутон. На ній був чорний светр і чорні спортивні штани.

— Налити чаю?

Мотоко незворушно спостерігала, як Канае обережно брав з електричної плитки чайник з окропом і виймав з коробки з-під мандаринів чайничок для заварки та чашки. „Без Аяко вона б не дала собі ради”,— думав він і відчував, що йому приємно готувати для неї чай. Тістечко, яким Канае пригостив Мотоко, вона з'їла за одну мить.

— Сьогодні, здається, вівторок. Що сталося? Невже бар зачинили так рано?

— Що ви маєте на увазі?

— Я хотів запитати, чому ви сьогодні не в барі?

— Я тепер відпочиваю. До речі, і вас, Сома-сан, останнім часом ніде не видно.

— Не люблю ходити по барах.

— І не ходіть. Але чому ж до нас не завітаєте? Аяко-тян чекає не дочекається вашого приходу.

— Питаєте — чому?.. Був зайнятий.

— Романом? — спитала гостя й кинула очима на блокнот, розгорнутий на столику. Канае захвилювався: ану ж вона що-небудь прочитає. Та в ту ж хвилину Мотоко перевела свій допитливий погляд на господаря.

— Ну й як, пишеться?

— Та що вам сказати…

— Сома-сан, як ви вважаєте: ваш роман має якесь відношення до життя?

— Принаймні до мого має.

— Це зрозуміло. Ви ж автор роману. Я питаю, чи взагалі до людського життя має.

— Не знаю. Я тільки хочу перевірити, чи романом можна його змінити.

— Вам здається, що це можливо?

— Гадаю, що так. Точніше кажучи, що можна змінити не саме життя, а людську душу. Отже, такий роман повинен зачіпати не лише його автора, а й читача. Для дотеперішніх романів характерно те, що читач задовольняється

знайомством з чужим життям, витвореним волею письменника. Навіть якщо автор, опираючись на факти, творить нову дійсність і проникає в душевні порухи своїх героїв, то читач мусить погоджуватися з сюжетом, образами персонажів, атмосферою твору та подіями — одно слово, з загальною будовою роману. На мою думку, автор справді сучасного роману повинен домагатися того, щоб читач активно сприймав твір. А для цього потрібно збуджувати творчу уяву читача. Треба намагатися, щоб твір читався як плід спільних зусиль автора й читача. Тільки в такому разі авторові вдасться вплинути на його духовний світ.

— Це чудово! Отже, читання вашого роману змінить і наші душі?

— Мотоко-сан, ви глузуєте.

Канае Сома силувано всміхнуся, а Мотоко навіть не розтулила губ.

— То коли ви дасте мені його почитати?

Погляд Мотоко знову впав на столик, і Канае поспішив відповісти.

— Ще трохи почекайте. Щось поволі пишеться.

— А мені так хотілося якнайшвидше прочитати його! Як це чудово, що письменник може щодня ліпити людські характери!

— Нічого подібного.

Канае Сома відчув роздратування. „Вона завжди заздрить,— подумав він.— На її місці Аяко-сан слухала б мене захоплено”. Ну, хто він такий? Нікому не відомий автор незакінченого роману. Всього-на-всього честолюбний юнак. На неї ж мистецька критика покладає великі надії. Хоч він, Канае, і нахваляється, що своїм романом перетворить людські душі, та все одно його ще ніхто не друкував. Він вважає, що література вимагає від її творця усамітнення, а тому ніколи не брав участі у виданні журналу літературної групи, не показував рукопису товаришам та однодумцям. А на роботі, у видавництві, хоч і ходить чутка, що він працює над романом, та схожа вона більше на легенду, ніж на правду.

— А хіба ви, Мотоко-сан, не впливаєте на людей?

— Яким чином?

— А тим, що своїми картинами тривожите душу глядача і пробуджуєте в ньому високі помисли.

— Невже?

— Ваші картини здатні на це. Мене ж вони просто полонили. Відтоді, як я їх побачив, дивлюся на світ інакше. Мені здається, наче він схожий на них.

— Ви перебільшуєте. Ви — романтик і вам тільки здається, що ви бачите світ у похмурих барвах. Такий погляд не має нічого спільного з моїм.

— Я з вами не згоден.

— Картини не можуть змінити стану не те що чужої, але й моєї власної душі. Бо я — вичавлена помаранча, труп, якому байдуже до життя й до людської душі, — сказала Мотоко і замовкла. Випроставши ноги, вона злегка відвернулась від Канае й ледь-ледь схилила голову, а її очі втупились у край його постелі. Канае занепокоївся.

— Але ж ви живете! — вигукнув він.

Що і як сталося після того, Канае пригадує туманно. В ту хвилину він так міркував: „Ось зараз я сиджу в своїй кімнаті навпроти Мотоко. Вона знає, що я її кохаю. Напевно, і сама до мене не байдужа. І-і…” Та раптом, чи то вгадавши потаємні думки Канае, чи то скориставшись з того, що заповітне бажання осліпило його, Мотоко підсунулась до нього боком і, поклавши одну руку йому на плече, а другою обхопивши його за шию, доторкнулася своїми тонкими, без слідів помади, губами до його губ.

Спочатку той доторк міг бути свідченням звичайної приязні, та за мить він набрав сили (Канае навіть здалося, що до нього присмоктався вампір), і Мотоко повалилася разом з Канае на ковдру. Тепер, коли їхні зуби зіткнулися, в душі Канае охололо: несподівано для себе він відчув (так потім йому пригадалося) не просто приязнь чи любов, а подих смерті. Раніше поцілунки жінок будили його до життя, а тепер його охопило незбагненне відчуття втрати й невиразний страх. Йому здалося, ніби, провіщаючи загибель, спалахнула блискавка. Та все одно Канае відчував радість. Мов у нестямі, він жадібно ковтав подих, що міг його знищити. Шию обхопили руки бога смерті, перед очима невідступно чорніло волосся круг білої, як саван, шкіри обличчя, а рот неначе прошивали розпечені вила пекельних вартових…

Та от прийшла і його черга наступати. Сплетені докупи їхні тіла, з'єднані поцілунком, покотилися в безодню… Але запаморочення тривало лише мить. Канае раптом помітив, що Мотоко намагається уникнути його владних губ і рук. Його вуха пронизав різкий розпачливий зойк:

— Ні-ні!.. Не треба!..

Невже й це звичайне кокетство? Один із способів спокуси? Ні, тепер Мотоко справді щосили випручувалася з його обіймів. Канае відчував, як вона важко дихає, як тремтять її груди й ноги. Тепер вона вже не піддасться йому. Та ні, не може цього бути. Вона ж не байдужа до нього. І хотіла цим показати, що любить… А з іншого боку, цілком можливо й те, що він їй не до душі, що вона просто пожартувала, що вона його ніколи не любила… І саме в цю хвилину (Канае навіть не пам'ятає, коли розслабив руки), Мотоко викрутилася з-під нього й сіла на ковдрі. Її волосся, що звисало на шию і плечі, скидалося на сплутану пряжу. Якусь хвилю вона не спускала блискучих очей з Канае, потім підвелась і підхопила пальто з татамі. Канае не встиг отямитись, як Мотоко поправила вільною рукою волосся і швидко рушила до дверей.

— Ой, ви вже йдете? — спитав Канае, зриваючись на ноги, — Гніваєтесь на мене?

Мотоко спочатку вдягла пальто, а тоді вже обернулась до Канае. Її обличчя застигло у звичному спокої, недавньої пристрасті наче й не було (Канае навіть засумнівався — не привиділось усе це йому?). Вона повільно хитнула головою.

— Побудьте ще трохи.

— Ні, досить,— відповіла Мотоко, поглядаючи на Канае страшенно втомленими очима.

Тільки тепер Канае пригадав, що сьогодні Мотоко була неговірка і зовсім не сміялася. Минула ще мить — і гостя, вже взута, опинилася біля дверей.