— Ви будете жити. Рани на обличчі загояться. Виросте й волосся.

Невже це до неї говорили? Її обступили метушливі, з блискучими очима привиди в білому, а вона нічого не розуміла.

— Роздягніться. Ми вас оглянемо.

Її тілом вертіли, як лялькою-маріонеткою…

Я сиділа перед трюмо й дивилася на своє обличчя. Дивилась не тому, що не було Ая-тян. Просто я хотіла побачити й о г о, не себе. Я розглядала своє обличчя в дзеркалі, бо відчувала, що в о н о ворушиться в мені як щось живе, підштовхує мене, спонукає до рішучості. Я не вважаю себе вродливою. І тоді не вважала. В мене нема навіть половини краси Ая-тян. Моє обличчя безживне, невеселе, байдуже. Воно невиразне. І все-таки можна було сказати, що воно людське, жіноче. Під довгим чорним волоссям моє минуле. Рана на лівій щоці цілком затяглася, і ніхто вже її не помічає. Я скористалася самотністю і обмацала щоки та волосся. Одного разу Сома-сан сказав: „У вас справді гарне волосся”. Може, це був вияв любові? Я почула в його голосі легке тремтіння. „Що ж, можете помацати”. Він погладив моє волосся так, наче торкався священної амфори. У дзеркалі я бачила легкі хвилі м'якого волосся, що спадало вниз. Його торкнулася моя рука, не Сома-сана. Тоді він лише погладив його, потім на мить завагався й відсмикнув руку. Нерозумний!

Здавалось, ніби в дзеркалі відбивається не моє обличчя чи постать, а сама душа. Вона була безживна, невесела, байдужа. Була невиразна. В ній запанувало в о н о, і для чогось іншого не залишилося місця. Я не витримую на собі чужого погляду. Не хочу, щоб бачили й о г о. Та, може, Ая-тян щось помітила, коли я дивилася на себе в трюмо? „Мотоко-сан, чому ваше обличчя в дзеркалі таке страшне?” — несподівано озвалася вона тоді ззаду, і я подумала,

що Ая-тян таки побачила й о г о.

…Вона не могла пригадати, чи сама роздяглася, чи привиди в білому зірвали з неї одежу. На неї було звернуто багато очей, але вона не почувала ні сорому, ні страху. Вона була неживою річчю, і їй не залишалось нічого іншого, як підкоритися. Лікарева рука, що доторкнулась до її голого передпліччя і грудей, була холодна. „У тебе гарна шкіра”,— сказала їй, школярці, колись у лазні мати. „У тебе також гарна”,— відповіла вона й поплескала рукою материну спину. Людський гамір раптом стих і перейшов у напруженутишу, коли лікарева рука, тепер уже тепла, поповзла вздовж хребта. До її вух долинули незрозумілі, сказаніскоромовкою іноземні слова. „Я не бачу спини, бо не дотягуюсь туди рукою”,— міркувала вона. Її клали то навзнак, то долілиць. Лежачи горілиць, вона раптом розплющила очі й побачила, ніби її голе тіло відбивається на стелі лікарняної палати. „І чого це стеля обернулась на дзеркало?” — питала вона себе. Ні, вона не мала бажання дивитися на себе, але мусила. Вона бачила відображення дівчини з наголо постриженою головою. Дівчина лежить навзнак на ліжку в оточенні привидів у білому. Бачила її невеличкі груди. Та бритоголова дівчина, що без них не могла б називатися жінкою, несподівано закричала: „Мамо!”. В ту мить вона перестала бути річчю. Нещасна зойкнула так, наче її збиралися катувати…

У дзеркалі я побачила, що ззаду до мене наближається Ая-тян. Побачила, як вона сіла поруч, поклавши голову мені на плече, і глянула в дзеркало. Я відчула збентеження, коли Ая-тян розглядала моє відображення, бо мені здалося, ніби дзеркало роздягає мене. Мені здалося, ніби в ньому відбивається моя душа. „Що ви робите? Пудритеся?” — добродушно спитала Ая-тян. „А куди ти ходила так пізно ввечері?” — перебила я. „До Сома-сана” ,— відповіло зображення Ая-тян, а моє насупилося. „Ну і що, він був у доброму настрої? Напевне, зрадів з твого приходу? Не та що вчора” .-„ Анітрохи. Які ви все-таки злі” ,— проказала граціозно вигнуте зображення ніби незнайомої мені жінки. Та жінка, молода і вродлива, жила повнокровно. Зусиллям волі я стерла її образ у дзеркалі і тоді побачила лише себе — обличчя, схоже на театральну маску, з блискучими страдницькими очима. Ая-тян захлипала, але це обличчя до неї не повернулося. Його очі, мов зачаровані, втупилися поперед себе. Втупилися в н ь о г о.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Кинувши погляд на працівників видавництва, що вовтузилися з пачками книжок, Канае поспішив сходами на другий поверх будинку, такого старого, що, здавалось, він мав от-от розсипатися. Поминувши кабінет директора і приймальню, Канае зайшов у редакторську. І відразу з усіх боків до нього обернулося кілька облич. У кімнаті ще не натопилося і не висіли клуби тютюнового диму. Однак було ясно: він таки добряче запізнився, А треба сказати, що директор не терпів, щоб його підлеглі порушували розпорядок дня. Намагаючись не привертати до себе уваги, Канае перетнув кімнату і, повісивши пальто на вішалку, прослизнув за свій столик.

— Ісікі-кун, доброго ранку! Що сталося! Чого так спізнився? — посміхаючись, озвався до нього сусід, прозваний Куїмою.

— Трохи заспав,— відповів Канае і добув з портфеля конверт з версткою.

— Дивно. А ти знаєш, Сімма сьогодні не в гуморі.

Канае не слухав колегу. Щоб якось надолужити згаяне, треба було якнайшвидше показати верстку головному. Стискаючи в руці конверт, Канае попрямував до його стола в глибині кімнати. Справді, вираз обличчя головного був не з привітних та оскільки він завжди напускав на себе невдоволення, його намірів ніхто наперед не знав.

— Я приніс другу верстку від професора Йосіди. А ось і перша. Вчора ввечері звірив їх. Бачте, тут автор зробив чимало виправлень.

Навіть не глянувши на Канае, головний редактор взявся читати другу верстку з самого початку. На першу верстку він не звернув уваги. „Невже Сімма збирається перечитувати її?” — подумав Канае, стоячи перед столом головного. Сімма — скорочення від thinking machine — так прозивали головного, маючи на думці, що склад „ма” можна розуміти і як „демон”. Подібним чином і сусіда Канае, мастака добре попоїсти, охрестили Куїмою, тобто Демоном Ненаситності, а над міру влюбливу редакторку — Коїмою, тобто Демоном Кохання. А все почалося з афористичного гасла „Роккон-дзідзай” , написаного власноручно директором видавництва. Воно висіло на стіні над головним. Канае поглядав розгублено на ці чотири ієрогліфи, ледь-ледь помітні на папері, а в голові роїлися директорові повчання (ненастанно повторювані, вони мимоволі запам'ятовувалися): „Мабуть, загалом ви знаєте, що „роккон” (шість джерел пізнання) — це очі (ган), вуха (дзі), ніс (бі), язик (дзету), тіло (сін) і думка (і), які відповідають за шість відчуттів (рокусікі) — зору, слуху, запаху, смаку, дотику й закону Будди — і водночас є причиною всіх наших гріхів. Тільки позбувшись цих гріхів, людина досягає стану цілковитої свободи (дзідзай). Хіба не так, панове?..”

„Невже пронесе?” — роздумував Канае, не спускаючи очей з ієрогліфів на стіні. У всіх цих „роккон” і „рокусікі” важко було розібратися, зате вони добре прислужилися створенню прізвиськ. Канае прозвали Ісікі-куном, тобто Мислителем, а схильного до простуди старого бухгалтера, що завжди шморгав носом,— Бісікі-саном, тобто паном Нюхалом. Ходила чутка, ніби директор полюбляє гладити дівчат нижче пояса, і тому його охрестили Сінсікі, тобто Життєлюбом. Та оскільки це ім'я — омонім слів, що означають „сінтоїстський обряд” та „новий звичай”, то Канае вирішив, що директорові пощастило найбільше. Тож дівчата й таке інше тут, певно, ні до чого. Перед війною видавництво „Роккон-сьобо” випускало тільки релігійну літературу, скажімо, такі знамениті книжки, як „Дослідження з питань аскетизму” або „мистецтво в буддизмі Махаона” , а відразу після неї перекинулося на питання демократії й миру. Навряд чи директор мав дар передбачення, але дух часу відчував добре. Словом, був людиною діловою.

„Та, мабуть, і в цьому став йому у пригоді Сімма,— міркував далі Канае, все ще стоячи як укопаний перед головним, що перегортав верстку.— Завдяки саме його зусиллям це невелике видавництво зайняло чільне місце у випуску літератури з проблем захисту миру. Видавані книжки відповідали тенденціям часу й легко знаходили свого покупця — в цьому теж була заслуга головного. Колись теоретик лівих, тепер він людина зневірена, але водночас і заповзятлива. Якщо вірити йому, то отой шрам на лобі залишив йому агент таємної поліції, луснувши бамбуковим мечем. А яка дивна суміш іронії й самозречення в його очах, коли він холодно гляне на тебе…”