— Як привід?..— Е. глянув на Р. майже сердито.

— Може, я не так висловився… Мені теж шкода С. Та якщо виходити з високих принципів, то, як хтось правильно сказав, перед нами випадок пораженства, хіба ні? С. дотримувався погляду, що Стокгольмське звернення нічого неї дасть. Він був страшним песимістом. Вважав, що рух за мир, який зародився в Хіросімі, не вдасться поширити на всю країну. На його думку, люди, які не пережили трагедії, нас не зрозуміють, словом, наші зусилля, наше борсання виявляться марними. Я часто з ним сперечався і чув од нього одне й те саме: „Невже ви, Р.—сан, думаєте навернути американців у свою віру — зробити їх прихильниками миру, показуючи їм руїни Торгової палати й лікарні з жертвами водневої бомби?” А коли я питав: „Що ж у такому разі треба робити?” — він тільки відповідав: „Усе це неподобство! М'якотілість!” Тоді я казав: „Кожен живе по-своєму. В кожного своє кредо. Я вважаю, що своєю роботою гіда одним пострілом вбиваю двох зайців”. А він мені: „Ви — пристосованець!” У таких випадках мало до бійки не доходило. Може, часом С. бачив якийсь розумний вихід із становища? Ні, він удавався завжди в крайнощі. Я ж був проти цього. Бо хіба прихильники миру можуть чинити кровну помсту над американськими воєнними злочинцями, як це робив Монте Крісто? Коротше кажучи, наші погляди розбігалися. А тому в прощальному слові я не зможу написати, що мені жаль обдарованого юнака з великим майбутнім, який наклав на себе руки. Я напишу тільки те, що С. помилявся.

— Ну що ж, хай буде так. Припустімо, що С. помилявся. Тоді напишіть, що цієї трагедії не можна було уникнути.

— Але ж у такому разі від прощального слова не залишиться нічого,— зауважив хтось із присутніх.

І тоді знову в усіх розв'язалися язики.

— Якщо Р. у ролі гіда вбиває одним пострілом двох зайців, то чому не можна цього зробити за допомогою прощального слова?

— С. ніколи не закликав до терористичних актів. Його задовольняли щонайбільше страйки.

— Якщо не всі згодні писати прощальне слово, то чому б не підготувати якихось інших статей?

— Це ж непристойно! Е. запропонував чудовий план. Якщо він не пройде, то не всі писатимуть, отже, і журнал виявиться тонюсіньким.

— А ти щось напишеш? — запитав хтось Р.— Ти не будеш проти того, щоб спогади про С. відкривалися твоєю статтею?

Р. на хвилину задумався, всі мовчки чекали його відповіді.

— Ви все чіпляєтеся до того приводу. А я в принципі проти самогубства. До нього вдаються тільки слабкі . Ми — борці за мир, отже, ми повинні бути сильними, бо інакше нам не вдасться нічого зробити. Ось чому мені жаль С. як людину, але не як активіста нашого руху. Такий його вчинок — це відступництво! Я б навіть сказав — зрада! Зрада товаришів. Я не збираюсь паплюжити його у прощальному слові, але в такому разі й воно втрачає всякий сенс.

Р. говорив з такою не властивою йому завзятістю, що М., не підводячи голови, подумала: „Це, мабуть, через мене він такий несамовитий”. У кімнаті стало ще задушливіше, і їй у голову вдарила кров. Навіть гудіння вентилятора каламутило думки.

— Безумовно, людина має право розпоряджатися своїм життям, як їй заманеться,— вів далі Р.— І, мабуть, тільки людина. Та не кожен повинен чинити самогубство. Принаймні я так вважаю. Ми пережили водневу трагедію. Приречені на смерть тоді померли. За останніми оцінками Комітету по розслідуванню наслідків водневого бомбардування в Хіросімі загинуло двісті сорок сім тисяч чоловік. Але ще й тепер щороку цей світ покидає багато наших земляків. За таких умов кожна людина, яка пережила трагедію й вийшла з неї живою, зобов'язана триматися життя з усієї сили й невідступно боротися проти водневої бомби. Накласти на себе руки — так можуть робити лише безвідповідальні люди. Жителі Хіросіми та Нагасакі не мають права вкорочувати собі віку. Вони не повинні здаватися, навіть якщо їх поступово підточує променева хвороба. Бо навіщо комусь знати, що діється в наших душах?

Кілька чоловік схвально кивнули, але Е. не погодився.

— У словах Р. є частка правди. Звичайно, самогубство — ознака слабкості. Але ж для такого вчинку в С. напевне була якась причина. Я гадаю, що самою слабкістю не можна пояснити безрозсудність такого активіста. С. Самовіддано поширював в університеті ідеї Стокгольмського звернення, хоча на словах сумнівався в його корисності. А тому я вважаю, що накласти на себе руки його спонукав вибух війни в Кореї. Мені здається, це був своєрідний протест проти неї. Як на мене, то хіба не жорстоко ганьбити його так, як це робить Р.?

Знову кілька чоловік згідливо кивнули. М. передалося напруження, що панувало в кімнаті. Подумки повторюючи „ні, ні”, вона раз у раз нервово закидала ногу на ногу. Під столом, куди не завівав вітерець од вентиляторів, дошкуляли ногам комарі. С. зізнавався, що йому подобається, як вона кладе ногу на ногу. Дивак! Невже він так пильно за нею стежив? Але ж йому, напевне, нічого не було видно коли вони сиділи за столом.

— Здається, ніби ми знову зібралися коло його останків,— озвався молодий власник друкарні. Якщо Р. і Е. праві, то ми нічого не вирішимо. Р., що ти на це скажеш?

— Мені важко що-небудь радити,— відповів Р.

— А хіба ти не можеш написати, що ти проти самогубства, що ніхто з нас не повинен накладати на себе руки?

— Мені не хочеться батожити небіжчика. Бо я не мав зла до нього як до людини.

— Зрозуміло.

— Коли так, то будемо вирішувати справу голосуванням!

Та саме в цю мить почувся різкий голос Е.:

— Стривайте! Дайте й мені слово сказати. Я про це не згадував, бо сподівався, що ідея про випуск спеціального номера, присвяченого пам'яті С., усім сподобається. Якби він сам тут був, то все скінчилося б інакше. Але, на жаль, його нема. Це моя особиста думка, та можете мені повірити — як-не-як, а я працюю в газеті. Ось що я вам скажу: перспективи на майбутнє невеселі, це факт. Якраз рік тому почався страйк на заводах фірми „Ніхон кокан”, робітники зазнали поразки, й відтоді становище круто погіршилося. На додачу до цього американська вояччина вторглася в Північну Корею, посилились репресії в нашій країні з боку окупаційних властей та уряду. Тож, сучасне політичне становище не викликає оптимізму. Чимало наших громадян ладні повірити, що навіть Стокгольмське звернення оплачується комуністами. Поки що зовсім не ясно, який масштаб матиме відзначення п'ятої річниці вибуху водневої бомби. Хоча Хіросімському комітетові захисту миру вдалося розпочати свою діяльність на понад партійній основі, надзвичайно важко передбачити подальший хід подій. Отож якщо наш журнал вмістить надто гостру статтю, то ясно як божий день, що його вмить розчавлять. Будьте певні, за ним пильно стежать. А тому я вважаю, що було б найбезпечніше видати його спеціальний номер у вигляді спогадів про С. Я б хотів, щоб кожен з вас добре над цим подумав.

Е. знову витер піт з чола й оглянув присутніх.

— Це що, компромісний план?

— Невже й наш журнал має ворогів?

— Я знав, що становище кепське, але не сподівався, що настільки.

Крізь збуджений гомін пробився різкий голос Е.:

— Наприклад, мені загрожує звільнення з газети.

„Справді, самогубство — це не вихід,— подумала М.— Ні, я не заохочувала його до такого фатального рішення. Душа С. надламалася, а здоров'я поступово погіршувалось, аж поки не здали нерви. Та це, напевно, не має відношення до політичного становища в країні, а пов'язане з його душевним станом. Йому ніяк не вдавалося втамувати якийсь душевний голод, спричинений вибухом атомної бомби, і він з власної волі прирік себе на голодну смерть. Це що, слабість?.. Такий слабкий, він не міг бути активістом руху за мир. Він був звичайним прямодушним студентом. Кажете, це слабість?.. А мені вона подобалася. З нею він готовий був піти на смерть, якби я його покохала. То була слабість, з якою він не міг нічого вдіяти. Отже, я ні за що не відповідаю. Ні за що. Він з власної слабості, самовільно, безвідповідально вирішив умерти. І тим самим зробив неприпустиму річ. Як сказав Р., абсолютно неприпустиму. Що за нерозумна людина! „Готовий умерти… Настільки серйозний, що готовий умерти…” Якби всі серйозні люди вмирали, то на світі щезло б таке поняття, як серйозність. А може, я так вважаю тому, що сама несерйозна? Тепер я вже не тужу за С. Після його смерті не минуло й десяти днів, а мені вже до нього байдуже. Хіба ви зрозумієте, що інакше я б не могла жити? С. зрозумів би мене. Я вже не ллю сліз. І не докопуюсь до причин його смерті з таким запалом, як ви. Бо мені все зрозуміло. Якби С.—сан…”