Та Аяко не дивилась на нього, а скромно опустила вниз. Не помітила вона й того, що подали каву.

— Що з вами? Пийте, а то схолоне.

— Ага…

„Коли це я востаннє з нею зустрічався?” — пригадував Канае. Здається, місяць тому, в кінці вересня вона навмисне завітала до нього, щоб дізнатися, куди це Мотоко ввечері пропадає. Незабаром Канае вивідав, що її старша подруга підробляє в барі, але Аяко про це не розповів. Вирішив, що його роль на цьому закінчилася, коли від самої Мотоко почув, що вона, мовляв, відкрилася Ая-тян, і та розплакалася. Крім того, знаючи, що в суботу ввечері Мотоко на роботі, а Аяко сидить удома сама, Канае вже не осмілювався, як колись („Регулярно, як рейсовий пароплав або літак”,— кепкували дівчата), приходити в гості в дім Нісімото. Бо чомусь відчував гризоти сумління. А от сьогодні, у вівторок, його не залишала думка, що в барі „Леда” можна було б побачити Мотоко.

Саме в цю хвилину Аяко підвела голову і спитала:

— Сома-сан, ви гніваєтеся на мене?

— Я? Чому? — Канае розгубився. Аяко поставила на блюдце чашку, ледве пригубивши її, і дивилася на нього очима, відкритими трохи ширше, ніж звичайно. У її погляді майнула тінь страждання.— Що це на вас найшло? Я не маю причини сердитися на вас.

— То чого ж ви нас обходите?

— Пробачте. Не хотів набридати. Здається, Мотоко-сан у всьому призналась, і я подумав, що ви заспокоїлися.

— Як це я можу заспокоїтися? Працювати в барі… Це ж просто жах! — її очі зволожились, здавалось, із них от-от бризнуть сльози, але в ту ж мить Аяко стримала свої почуття і, ніби нічого не сталося, запитала: — Сома-сан, ви бачилися з Мотоко-сан?

— Ага,— признався він, ще не встигши приглушити в собі досади.— Бачився. Вона нітрохи не годиться для такої роботи, така нещасна. Але вам, Аяко-сан, нема чого переживати. Вона ж найнялася працювати в барі не заради вас.

— Тоді заради кого?

— А хіба ви не знаєте, яка в неї примхлива натура?

Таким поворотом розмови Канае намагався відвернути увагу Аяко від того, що потай зустрічався з Мотоко. Невже Мотоко розповіла про його відвідання бару „Леда”? А може, Аяко догадалася про це з його власних, необачно сказаних слів?

— Мотоко-сан підробляє нам на прожиток. Тому мені прикро.

— Це у вас думки розігралися.

— Я теж хочу піти на службу. Часом не знаєте підходящого місця?

Раптом Аяко підвела очі й усміхнулась, а її рука потяглася до чашки з кавою. Канае запалив цигарку, і по його обличчю розпливлося радісне заспокоєння.

— Для такої, як ви, панночки важко що-небудь підшукати.

— Я згодна на все.

— Могли б працювати і в барі?

Видно, Канае сказав зайве, бо Аяко спохмурніла, кивнула головою і тихо промовила:

— Ради дорогої людини я б зробила що завгодно. Нічого б не побоялася. Хіба що роботи в барі. Правда, я ще не знаю, наскільки дорога мені Мотоко-сан.

— Ви хочете сказати, що вона не з тих, які вам подобаються? Цікаво.

— Що цікаво?

— Вибачте. Я заговорююсь. Трохи розгубився. То що ви зараз збираєтесь робити?

Аяко поспішила взяти із стільця торбинку і проказала:

— Пробачте, що за такою пустою балачкою забрала у вас стільки часу.

— Ну що ви! Все одно скоро кінець робочого дня. Я збігаю на хвилинку у видавництво, залагоджу свої справи і тоді буду вільний. Ви нікуди не спішите?

Дівчина заперечливо похитала головою і сказала:

— Дома мені нічого робити, все одно Мотоко-сан нема.

— То, може, разом повечеряємо? Ви прийшли саме вчасно: я ще не розтринькав зарплати, яку одержав кілька днів тому. Ви що, знали про це?

— Та начебто ні,— засміялася Аяко, і на ї щоках з'явилися, як у дитини, ямочки.-Мені просто незручно…

— Що ж тут такого? Треба ж хоч раз вас пригостити. А ви не змогли б погуляти десь до п'ятої?

— Чого ж ні. Потиняюсь у букініста.

Вони вийшли з кав'ярні, і Канае показав Аяко букіністичну книгарню поблизу перехрестя, де вона мала почекати до п'ятої години, а тоді поспішив до видавництва. Проминувши віконце вахтера, він одним скоком подолав скрипучі сходи.

— Ну й красуня до тебе приходила! Прикидаєшся дурником, а самому пальця в рот не клади,-тихо почав Куїма за сусіднім столом.

— Звідки ти знаєш? — оторопів Канае. Адже в кав'ярні нікого із співробітників начебто не було. Невже його провокують на відвертість?

— Коїма про все розвідала внизу, у вахтера. Вона знову виявляє до тебе жагучий інтерес.

Канае мимоволі перевів очі на редакторку навпроти, під стіною, заставленою книжками й журналами — їхні погляди зустрілись, І Коїма, яку всі вважали дуже влюбливою, насмішкувато показала язика. Спересердя Канае одвернувсь і заглибився в роботу.

Разів зо три Канае нишком поглядав на годинник, чого за ним звичайно не помічалося. Він нічого не міг вдіяти із собою — раз по раз над коректурою випливало обличчя Аяко. А крім того, з його голови не виходило кепкування сусіда і довгий червоний язик Коїми. Душевні муки тривали менше ніж годину, та здавалися нескінченними. Нарешті настала п'ята — Канае швидко прибрав на своєму столі, взяв портфель і підійшов до стола головного в глибині кімнати. „Найважливіше — це сміливість,— переконував він себе.— І сила волі”.

— Дозвольте відлучитися, мені треба залагодити одну справу.

Сімма відірвав від паперів насуплене обличчя, глянув спочатку на Канае, а тоді на настінний електричний годинник: щойно минула п'ята.

— Гаразд,— сказав він, повернувши до Канае свою похмуру фізіономію, І тут же поринув з головою в роботу. Боячись, щоб головний не затримав його, якщо баритиметься, Канае притьмом попрощався з колегами й вискочив із прокуреної редакторської кімнати. Звичайно робочий день тривав до п'ятої, але йти додому можна було лише з дозволу головного. Та поки він не закінчив своєї роботи, про це і не варто було згадувати. Як на те, Сімма не спішив підніматися зі свого стільця — здавалось, він приріс до нього.

„Словом, усюди потрібна сила волі,— думав Канае, спускаючись сходами.— Найголовніше — це випередити суперника”. Тоді згадав Аяко, що жде його у букініста, й мимоволі всміхнувся. Мабуть, тому й дівчині-вахтеру привітно вклонився, коли виходив надвір. „А чого це я завжди піддаюся Мотоко, що мною легковажить? — запитував себе Канае.— Зовсім по-іншому я почуваюся з Аяко. Можу розслабитися, не бути насторожі. Певно, тому, що вона ніби промениться душевним теплом”.

Пробиваючись крізь людський натовп у цю надвечірню годину, Канае раптом згадав недавню розмову в кав'ярні, і йому почало видаватися, що Аяко не можна назвати до кінця відвертою. Та зрештою, якби він не знав Мотоко, а після випадкової зустрічі на художній виставці завів знайомство лише з Аяко, то не мав би зайвих клопотів і міг би говорити, нічого не остерігаючись. А так за його плечима завжди стояла привидом Мотоко, прислухалася до розмови і шукала в ній інший, потаємний зміст. Хоч би як щиро він поводився, а все одно між ним і Аяко раптом з'являлася тінь іншої жінки.

Канае помітив Аяко в глибині букіністичної книгарні. Ззаду вона здалася йому цілком безпорадною. Книжок вона не купила, тримала в руці лише свою торбинку. Коли він покликав її, вона з радощів мало не зойкнула.

Він узяв таксі, і вони поїхали до ресторану на центральній вулиці міста,— не найвищого класу (на це не вистачило б його грошей), але й непоганого. За обідом Аяко поводилась, як дівчина з порядної сім'ї, а душу Канае щось ніби гризло. Чи не те, що між ними стояла привидом Мотоко? Невинне обличчя Аяко світилося радістю, але говорила вона мало. „Мабуть, збоку ми здаємося ближчими, ніж бувають друзі, і більш чужими, ніж бувають коханці»,— подумав Канае.

Після обіду, вже на вулиці, Канае запропонував піти в кіно, але Аяко не відповіла. Ще не було дуже пізно, а вони не знали, як згаяти час.

— То що будемо робити? Може, підемо до вас додому?

— Не хочу.

— От біда! Може, ви хочете щось побачити або десь прогулятися?

— Нічого не хочу. І додому не тягне.