Канае злякано відкрив очі. Ні, він не спав. Просто засунув банку та порожню коробку під сидіння і, схрестивши руки на грудях, не ворушився. Дівчина навпроти вийняла з торбинки книжку й заглибилась у читання. Цікаво, якого вона віку — Аяко чи Мотоко? А втім, Канае не знав і того, скільки їм років. І взагалі про них він не міг би сказати майже нічого. А значить, його вини тут немає. Нітрохи.

Зненацька потяг, мабуть, опинився на повороті, й Канае гойднуло вбік. „Але ж це факт, що одна з дівчат померла. І хоч би хто це був, я несу частку вини за цю смерть… Мабуть, таки несу… Навряд… Хоч би хто це був… Хіба вже сама ось така думка не свідчить, що я малодушна людина? — міркував він.— Адже вмер не будь-хто, а одна з дівчат — Мотоко чи Аяко. Якщо вмерла Мотоко, то за її смерть частково відповідаю і я. Якщо ж це сталося з Аяко, то і в цьому випадку моя вина не менша. Тільки інакша. Як і… любов?”.І

Канае кидало то в один, то в другий бік — так наче в цьому вагоні для нього не було спокійного місця. Сперте повітря перемішалося з тютюновим димом. Жестом, схожим на той, яким проганяють від себе неприємне видиво, він вийняв з кишені цигарку й запалив. До його свідомості все ще не доходило, як це сталося, що однієї з дівчат уже немає на цьому світі. Три дні тому Канае зустрівся з Аяко, а чотири дні тому — з Мотоко. Тоді вони обоє були живі й він нічого поганого не передчував. Та от після того вони кинулись стрімголов назустріч темряві, як цей експрес. Неймовірно! Невже в їхньому житті не знайшлося місця для нього? Для його щирих, намірів. Для його любові.

Любов… Тепер це слово звучало надто абстрактно. „Невже я кохав їх обох? — запитував він себе.— Ні, не обох. Або Мотоко, або Аяко. Якщо любив, то несу за них відповідальність. І не часткову, а повну. Якщо ж не любив… Тоді все одно відповідаю”. Цигарка давно згасла. Він кинув її на підлогу, вийняв ще одну й запалив. Яка поганюча цигарка! Канае пригадав, як палить Мотоко, і перед ним виринуло обличчя Аяко. (Вона не мала охоти до паління. Канае спіймав себе на думці, що згадує про неї в минулому часі, і злякався. Ні, це не означає, що Аяко вмерла. Він цього ще не знає. І хто залишився живий, теж невідомо. Одна з двох ще живе, мусить жити. Бо саме її він, Канае, любить.

Але ж хто це?

Канае пожбурив цигарку на підлогу, роздушив її каблуком і знову вийняв з портфеля блокнот. „Відповідь треба шукати в ньому,— подумав він.— Вона мусить бути тут”. У вагоні було темнувато, а тому Канае нахилився до проходу і, виставивши сторінку блокнота на світло, заглибився в читання.

ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ

Понуривши голову, М. сиділа на розі продовгуватого стола недалеко від виходу й лише іноді підводила очі, щоб крадькома глянути на обличчя кожного з присутніх. Вона робила це не для того, щоб дістати уявлення про їхню реакцію на виступи, адже вона не могла не помітити, що сьогодні обстановка була інакша, ніж раніше. Як завжди, редакційна нарада „Сатурній ця” проходила під головуванням Р. Не вистачало тільки С., незмінного й найпомітнішого учасника всіх засідань групи. М. слухала виступи товаришів і уявляла собі, що раптом пролунає запальний голос С. Вона ніяк не могла звикнути, що його немає, а тому щоразу, коли підводила голову, почувала розчарування.

У цій кімнаті на другому поверсі ресторану було душно, крізь розчинені вікна знадвору вривався лише вуличний гамір без найменшого подиху прохолоди. Два вентилятори у протилежних кутках кімнати розганяли теплувате повітря, перемішували тютюновий дим і злегка ворушили волосся на голові М.

— …Ось чому я будь-що хотів би випустити номер, присвячений пам'яті С. Наступний номер приурочений до п'ятої річниці атомного бомбардування Хіросіми, та якщо ми зачепимо питання про те, чому загинув С., чому він мусив загинути, то ще переконливіше зможемо роз'яснити людям свої погляди,— промовляв уже досить довго, вдаючись у подробиці, журналіст Е., найближча студентові С. людина. Правда, М. не була певна, що вони обидва були близькими друзями. Тільки по його гарячій участі в похороні С. Вона дійшла висновку, що їх таки пов'язувала тісна дружба. Можна сказати, що вона не знала про С. майже нічого. С. укоротив собі віку ще до того, як М. встигла його пізнати.

— Коли вже мова зайшла про спеціальний номер, то варто поцікавитися, чи С. не залишив після себе якихось публіцистичних матеріалів,— зауважив хтось із присутніх.

— Саме зараз їх упорядковують, але наперед можна сказати, що чогось закінченого серед них навряд чи буде знайдено. Хоча деякі цікаві матеріали є. Крім того, було б добре, якби всі товариші написали прощальне слово. Я сказав „прощальне слово”, та насправді це може бути стаття, отже, до цієї справи можна залучити навіть тих, хто мало знав С. Як ви на це дивитеся?

Учасники наради задумались — хто покурював, хто погладжував рукою підборіддя, а хто втупив очі в стелю.

— А чому це С. раптом захотілося вмерти? — спитав молодий власник друкарні, що згодився друкувати цей журнал. Під цей буркотливий голос із грудей присутніх вирвалося щось схоже на зітхання й загубилося в гудінні вентиляторів. Від самого початку наради це питання сиділо в голові у кожного, сковувало язик і заважало вести дискусію. Воно не давало їм спокою відтоді, як прийшла звістка про його несподівану смерть, а особливо вночі перед похороном і під час останнього прощання з покійним. У словах молодого власника друкарні проступав глибокий жаль, і тому М. відчула, як щось гостре кольнуло її в груди.

— Мабуть, не варто про це говорити, бо однаково нам не вдасться нічого з'ясувати. Та одного можна бути певним: винна в цьому безвихідь, у якій опинився рух за мир. Це страшенно засмучувало С.

Після цих слів Е. в інших учасників наради, що досі мовчали, розв'язалися язики.

— Якщо справді рух за мир зайшов у безвихідь, то чи не було б доцільніше допомогти йому вибитися з неї? А так це чиста поразка. Про краще наші супротивники, й не мріяли.

— А може, його здоров'я підупало? Ми ж навіть не помітили, як йому стало гірше.

— Якщо він помер од променевої хвороби, то тут уже нічим не зарадиш. Однак самогубство — це слабкий аргумент у спорі. Правда, вже давно за С. помічався нахил до цього. Йому забракло сили, і душа надломилася.

— Та хіба слабкий міг би скінчити життя самогубством? Я про нього іншої думки.

— Шановне товариство,— з притиском сказав Е.,— очевидно, всі мають свій окремий погляд на цю справу. А тому я вважаю, що було б добре, якби кожен з нас виклав усе на папері у вигляді прощального слова. Гадаю, це було б найкращою пам'яттю для С.

— Навряд,— після довгої мовчанки заперечив з протилежного краю столу Р.— Хоча „Сатурнієць” належить нашій групі, та його, мабуть, треба вважати і громадським друкованим органом. А оскільки прощальне слово — це чисто особисті враження, то нам треба подумати, чи варто віддавати сторінки дуже важливого наступного шостого номеру саме під такий матеріал.

— Це не просто особисті враження,— голосно втрутився Е.— Той факт, що жертва водневого бомбардування наклала на себе руки саме напередодні п'ятої річниці хіросімської трагедії, набирає всезагального звучання. Товариші думають по-різному, пов'язують цей вчинок з тими чи тими обставинами, та я вважаю, що психологічною атмосферою, яка сприяла самогубству, було розв'язання війни в Кореї. Напевно, таке міжнародне становище довело С. до відчаю. Якщо всі писатимуть у такому дусі, то вийде чудовий номер „Сатурнійця”. Тим самим буде виявлено повагу до пам'яті С. і зроблено добру послугу рухові за мир.

Е. випалив усі ці слова без передиху, а тоді витер піт з чола хустинкою. Р. кивнув головою, але сказаного не підтримав.

— Звичайно, і в особисте можна вплести загально громадські проблеми. Та чи не вийде так, що ми використали самогубство С. як привід?