— Ви обидві якісь дивні.

— Чим?

— Як це — чим? Прибігає недавно Мотоко-сан і питає: „Ая-тян не приходила?” — видно, її турбує ваша доля,— а сьогодні вам хочеться знати, де вона пропадає вечорами. Ви що, обидві вирішили зізнатися мені по черзі?

— Зізнатися?..

— Атож. Наче я ваш адвокат або духівник. Хочете дати мені зрозуміти, які ви нерозлучні подруги?

— Та ні…

— Значить, усе це — що ви чужі одна одній, що в будь-який час розійдетеся — неправда? Дивно.

Аяко похнюпилася. Канае відчув, що трохи перегнув палицю, але не знав, як вийти із становища. У кімнаті похолодніло, і він зачинив вікно.

— Я йду додому,— несподівано сказала Аяко й кивнула на прощання головою.

— Гніваєтесь на мене?

— Ні. Просто вже пізня година. Та й вам, мабуть, треба працювати.

— Робота не втече.

Однак вона вже не могла зупинитися, і Канае додав:

— Я вас проведу. Може, де-небудь поп'ємо чаю?

Вони йшли темною вулицею до автобусної зупинки. Про кав'ярню Аяко й не згадувала.

— Будь ласка, зайдіть до нас наступної суботи. Розпитаєте Мотоко-сан про її вечірні пригоди,— попросила вона, сідаючи в автобус. Канае погодився і, помахавши їй рукою, пішов додому. В дорозі його захопив дощ. Повернувшись до столика, він відчував неспокій, голова повнилася безладними думками. Здавалось, ніби він щось забув сказати, а що — не пригадував. У кімнаті стало холодно.

ЗИМА КОХАННЯ

А. скоцюрбилась, зануривши щоку в м'яку ковдру над котацу і вхопившись рукою за поперечину дерев'яного дашка. Жаровня поволі холола. „Слід би підкинути вугілля”,— ставала думати вона. Пополудні гострий біль у низу живота й під грудьми змінився тупим. Надвечір, обмацуючи себе руками, А. здогадалася, що в неї апендицит, а тому трохи заспокоїлась. Вона все витримає, тільки не це. Відколи А. почала усвідомлювати, що помилилася у своєму виборі, лише це її найбільше лякало. Якби вона не переконувала себе, що К. любить її, то не могла б примиритися із своїм теперішнім становищем, та все одно відчуття промаху наростало. Вона ладна була визнати, що схибила, але здригалася від самої думки, що доведеться за все розплачуватися.

„Якщо К.—сан повернеться, то поведе до лікаря”,— думала А., чекаючи його приходу. Зігнувшись удвоє, вона приготувала вечерю, що потроху холола на засланому вініловою скатеркою столику біля котацу. Давно минув час, коли К. мав повернутися, запах смаженого вже розвіявся в коридорі будинку. У вікні тісної кімнати на чотири з половиною татамі, як завжди, блимали неонові вогні людної вулиці. З одної сусідньої квартири долинав звук деренчливого радіоприймача, з другої — одноманітний голос малої дитини, що читала книжку. Це не вперше К. десь затримався після роботи. Вже не раз А. чекала його ввечері, зайнявшись плетінням. „Чого ж ти не повечеряла без мене?” — дорікав потім К. Але А. з принципу ніколи сама не сідала за стіл, їй здавалося, що при пустому шлунку й голова ясніша. Тепер, коли вона залишила ненависну батьківську оселю, прикрі думки обсідали її ще більше.

А. рішуче підвелась і підкинула в котацу декілька шматочків вугілля. Розправивши груди, глибоко вдихнула. Біль знову посилився, її занудило. А. осіла на татамі й лягла. Вона звикла до самотності. Але цей нестерпний біль… Відчувши його ще тоді, як К. йшов на роботу, А. цілий день почувалась кинутою напризволяще. „Бережися. Я прийду відразу після роботи”,— сказав К. з тривогою в очах на прощання. Та, мабуть, як завжди, він зараз сидить на другому поверсі грального дому за грою в маджан. Вона була готова примиритися з цією його вадою і ждати допізна його повернення, але її хльоскало усвідомлення того, що вона помилилася в коханні.

— Чого ви до ночі засиділися? — запитувала вона, розтираючи сонні очі й допомагаючи К. роздягатися. Він байдуже всміхнувся.

— Бо товариші глузують. Особливо з новоженців.

— Ну й хай глузують,— кокетливо наполягала А.

— Ні, так не годиться. Нехтувати компанією не можна. Цього вимагає робота. Будь задоволена тим, що я не приходжу п'яний.

Краще б уже випивав. К. служив у торговій фірмі, але потроху А. ставало ясно, що не для підтримки дружніх стосунків з колегами чи в інтересах фірми він занадився до грального дому. Маджан став, так би мовити, сенсом його життя. Можна сказати, до К. причепилася своєрідна психічна хвороба. Весь свій запал він віддавав грі, й ніякі слова чи благання (ні, гордість не дозволяла їй благати) виявлялися безсилими перед її чарами.

— За ризикованою грою не помічаєш, як минає час,— пояснював К.— Мені здається, що людині найкраще тоді, коли вона не відчуває часу. Так буває на цікавому кінофільмі, або музичному концерті. Те саме можна сказати про кохання й роботу. Та найзахопливіший маджан. Ось чому я запізнююсь додому.

— А як же я?..— запитала вона тихо.

— А.—тян, про що ти говориш? Звісно, я дорожу тобою. Дорожу понад усе. Я ж щойно сказав, що й кохання — захоплююча річ.

Та, видно, А. в чомусь схибила.

— Якщо ви мене кохаєте…

Цього разу вона промовила ще тихше, і К. за столиком не почув. У їхньому теперішньому усталеному житті слово „кохання”, сказане вголос, було недоречним, ніби взятим із сентиментальної повісті.

Власне, в чому вона помилилася? Повторюване безліч разів, це питання ще більше мучило її зараз, коли вона, обхопивши живіт руками, зігнулась над котацу. В її уяві К. виринав з різними виразами обличчя: то добрим і лагідним, з привітною усмішкою, як колись (точніше, кілька місяців тому), то зворушеним, як тоді, пізно ввечері, коли стискав її руку, то розгубленим, винуватим перед нею за пізнє повернення додому, то сердитим, як хижий звір, то чарівним, задуманим… Здавалося б, обличчя те саме, а які несхожі почуття будило воно в її серці. Жили вони бідно. Покинувши так нерозважно рідний дім, А. не могла сподіватися на чиюсь підтримку. К. заробляв мало. Щоправда, в маджан він майже не програвав, але на прожиток цього не вистачало. Та злидні її не лякали. Їй було прикро усвідомлювати, що їхнє спільне життя підточувало щось чуже — азартна гра. „Коли так, то яке місце посідаю я в душі К.—сана? — міркувала вона.— Навіть якби мене не стало, К.—сан не втратив би охоти до життя, а от я залишила батьківську з думкою, що житиму виключно його коханням. Я б зараз усе стерпіла, аби лиш він не розлюбив мене. Я погодилася б на будь-які муки…”

Здригнувшись, А. підвела голову — в убогій кімнатці не було нікого. Як і раніше, в одній сусідній квартирі гуло радіо, проте в другій дитина перестала читати книжку. А. встала похитуючись і притулилася гарячим чолом до шибки. В ту ж мить їй пригадалося, як у дитинстві, коли болів зуб, вона невтішно плакала, притиснувшись щокою до холодного скла. Тоді вона чекала чогось далекого й прекрасного. Колись страждання приходили ззовні, а тепер вони поїдали її зсередини. Що чекало її тепер, коли вона помилилась у виборі коханої людини? Струмочки сліз на її щоках у світлі миготливих рекламних вогнів то червоніли, то синіли.

„Якби К.—сан повернувся, то відвіз би мене до лікарні,— думала А.— Якби він зараз прийшов, я б його ще любила”. Біль став гострішим, вона вже не могла встояти, і майже поповзом дібралася до котацу. „Невже між закоханими нема душевної взаємодії,— мимоволі думалося їй.— Якщо одне з них страждає, то хіба друге не повинно цього відчути?” Але ж і без урахування такого психічного явища К. мав би знати, що від самого ранку її мучить біль у животі. Якби він ось зараз повернувся, вона б усе йому простила. Хай би грав у маджан, аби тільки зараз прийшов…

Нараз електричне світло зникло з-перед її очей. А. звалилась на раковину й виблювала щось гірке. Потім сполоскала рот водою, і їй покращало. Однак біль став ще різкішим. Якщо це не апендицит, то що?.. Здавалось, нутрощі горіли, будь-який дотик обертався нестерпною мукою. Краще б ось зараз померти… І вона уявила собі, як падає в яму. „Я кохаю. Кохаю”,— шепотіла А. Однак К. не вертався. Вона глянула на годинник, трохи подумала, а потім, закусивши губу, підвелася.