Я стояв у коридорі добродійної лікарні, оточений безликим рядом дверей, і бився головою, немов м'ячем, об дерев'яну стіну. Я здогадувався, що мати не довго ходитиме по цьому світу, що вона скоро помре, бо її перевели з великої палати в малу. Та найгіршим знаком було те, що вона осунулася, страшенно постаріла, її чоло зорали зморшки, очі світилися дивним тьмяним блиском, губи зблідли й пошерхли, а вилиці випнулися з-під шкіри. А вона ж ще не була похилого віку; відколи я себе пам'ятаю, вона здавалася мені найвродливішою з жінок, а от того дня важко було назвати її не те що красивою, але й взагалі жінкою, людиною. І хоча в той час я був ще малим, та вже не плакав, а тільки стояв у коридорі й бився головою об дерев'яну стіну, бо мені стало страшно. Під стіною того коридору стояло брудне відро, металевий таз, лежали коробки з-під мандаринів і якісь клунки, з кухні плив запах смаженого й печеного, снували няні з мішечками льоду, ніхто не звертав на мене уваги, а я знав, що в тісній кімнатці стогне моя мати, чув її тихий голос і, щоб забутися, бив головою об стіну, бо тільки мати пов'язувала мене з цим світом і мені здавалося, що саме завдяки цьому я існую. Існую… Такої складної речі не міг зрозуміти малюк, що не закінчив і початкової школи. А як же це краще сказати?.. Завдяки їй я відчував, що стою твердо на землі, дихаю повітрям, мене чують і бачать інші люди, а тому мене лякало передчуття непевності, яке мало настати з материною смертю. Надворі була гаряча літня пора, крізь відчинені вікна в коридор лилося проміння надвечірнього сонця, ніде ані шелесне. Повз мене, мов тінь, пройшла стара няня з подушкою, запах смаженого вже не збуджував апетиту, не чув я і безперервного співу чоловіка з найближчої палати. Вже тоді я відчував, що втрачу опору в житті, коли не стане матері. Те ж саме я почуваю тепер. Я постійно шукаю чогось надійного, що підтримало б моє існування, та не знаходжу, і тому перебігаю від одної жінки до іншої, нічого цим не досягаючи, хоча знаю, що десь із кимсь я міг би бути самим собою. Та після материної смерті мені не щастило — я помер разом з нею, забув, що таке справжнє життя, у пекло не попав, а блукаю, як душа перед новим перевтіленням, а тому не відрізняю сну від дійсності. Отже, я схожий на тінь. Мені іноді здається, ніби моє краще, людяніше „я” живе в іншому світі.

Що за малодушність! Що за нісенітниці! Адже я маю право жити по-своєму, а мінятися мені вже пізно…

— Ви йдете?

— Та вже час.

— Бачу, ви з валізкою. У подорож зібралися?

— Ага.

— На уїк-енд? Як вам добре! Я теж хотіла б кудись поїхати.

— Мені треба навідатись на батьківщину.

— Куди?

— Недалеко. В Уцуномію. Там живе моя мати. Начебто запрошує на оглядини. Та я маю намір відмовитися від запропонованої нареченої.

— Чому? Ви ж її ще не бачили. А що, коли вона виявиться гарною? І тоді відмовитеся?

— Думаю, що так.

— Дивно. Вона ж вам може сподобатися. В усякому разі, будьте обережні. Чогось погода псується.

— Мабуть, сніг випаде. Ну що ж, бувай!

— До скорого побачення!

До цієї кав'ярні я більше не зайду, та все одно, як кажуть, звичка — друга натура, і з моїх уст зривається натяк на те, що, може, колись ми ще зустрінемося. Цікаво, що вона сказала б, якби я повернувся й повідомив: оглядини мої розладналися, і я радий був би одружитися з тобою якщо, звісно, ти не проти?.. І наверзеться ж отаке! В таку погану погоду не хочеться і чути про якусь там подорож; може, хтось і збирається їхати на мінеральні джерела, або кататися на лижах, або в гості до матері на оглядини, але тільки не я. Мені ж стелеться дорога до Юкіе — починається наступна дія в моїй виставі. Якби в мене була батьківщина й мати, може, я так не поводився б. Та ні, річ не в тому, людині від самого малку призначена певна доля. Токіко казала, що не пам'ятає своєї матері, Кадзуко — що зненавиділа її і втекла з дому на власний хліб. Я не розумію, як це можна сваритися з матір'ю. Куди це годиться! „Я навіть уві сні сперечаюся з нею”,— розповідала Кадзуко. „Це просто означає, що ти любиш її”,— пояснював я. „Неправда! Дух матері переслідує мене уві сні за те, що я втекла з дому”,— заперечила вона й виклала всі подробиці тої суперечки. Як вона любила тлумачити сни! Доля таки покарала її, правда, моїми руками — я обманув її. Закінчується суботній день і незабаром на вулицю посуне лавою службовий люд. У таку холоднючу погоду, коли от-от піде сніг, навряд чи хто захоче безтурботно гуляти. В о н а сказала, що не має рідної матері, а коли згадувала про неї, то ї ї засмучене обличчя оживало. Тому я швидко знайшов з нею спільну мову, та коли навідався до н є ї додому, то ї ї мачуха не здалася мені такою вже поганою, ба навпаки — дбайливою, з почуттям обов'язку перед пасербицею. Та, як кажуть, чужа душа — темний ліс. Коли б мачуха справді любила ї ї, мов рідну дитину, то лише за підбурення ї ї до втечі я заслужив би вічної пекельної кари.

То, може, податися в патінко?.. І лізе ж така дурниця в голову саме під час антракту між двома діями! Словом, я опинився на крутому повороті: щойно завіса опуститься, моє дотеперішнє „я” загине, а підніметься знову — я відроджуся, перевтілюся. Яким прикрим і злиденним видається життя, якщо, народившись лисицею або птахом, нарешті набираєш образу людини, але не маєш надії потрапити в рай; у попередньому житті ти міг бути ким завгодно, але усвідомлювати скороминущість усього сущого може тільки людський розум; хоча кожна істота бодай на мить з'являється на світ, та її не завжди помічають; протягом такого життя я не раз начебто вмирав і народжувався, але ніколи мене залишало відчуття, що я в пеклі, де стільки різних кіл; моє перевтілення — це перехід з одного пекельного кола до іншого, одноманітний, безкінечний, тяжкий, як каторга, та все одно я відчуваю насолоду, коли брешу, одурюю жінок і виграю в патінко, а значить, моє життя набагато цікавіше, захопленіше, ніж у звичайних людей, іншого мені й не треба, бо я ні на що інше не годжуся, жити інакше не вмію, я не просто гультяй — я байдужий до житейського успіху й політики, сенсу в житті не шукаю, я розгубив такі поняття, як „пристрасть”, „справедливість” та „ідеал”. Вам цікаво знати де? На стіні в коридорі добродійної лікарні, де витав різкий запах смаженого, на запліснявілих татамі в темному храмі, задимленому кадильними паличками, де священик неприємним голосом виголошував проповіді, на курній дорозі мимо полів, засіяних китайським астрагалом… Життя схоже на беззмістовне кружляння і стукіт металевої кульки об вузький диск грального автомату. „Ти справді ледащо”,— часто повторювала Савако, а я тут же виправдовувався: „Мені дуже незручно в цьому зізнаватися, але моїх рук ніщо не тримається”. Її підкуплювала щирість моєї відповіді, а крім того, як жінка сильної вдачі вона любила брати когось під свою опіку; я корився, і це її тішило, а тому в мене не було потреби вдаватися до хитрощів та брехні. Перед Місао я виставлявся драматургом, перед Кадзуко — службовцем відділення осакської фірми. Ким тільки я не був: і страховим агентом, і університетським викладачем, і воєнним злочинцем, переслідуваним американською військовою поліцією, і співробітником радіостанції. Кожного разу я підбирав собі відповідну професію, а от із Савако я був просто безробітним, і цього вистачало. „Хто прийме на роботу такого нездару? Якби я тебе не годувала, ти б з голоду помер і все”,— дорікала Савако. А насправді вона тішилася тим, що доглядає мене. Мабуть, і після моєї втечі з грішми вона шкодувала, що сказала зайве, бо зачепила чоловічу гордість. Такої злої на язик жінки я ще не бачив: вона накидалася на мене, як злий демон Яся, та іноді ладна була заплакати, не бракувало їй чуйності, отож я й досі згадую про неї без ненависті. Коли вже така вольова жінка, обливаючись сльозами, пожаліла, що своїм жорстоким ставленням зробила моє спільне життя з нею нестерпним, то що мені казати? Адже я ніколи не насолоджувався подібним привіллям, безтурботністю і спокоєм. То була заповзятлива особа, на задвірках Гіндзи[33] тримала галантерейну крамничку,— ні там, ні навіть поблизу я не був ніколи; чого вона тільки не робила: тканини фарбувала, бісером і кольоровими нитками вишивала, всі свої здібності вміла пустити в хід; я лежав на татамі і, покурюючи цигарку, спостерігав, з яким запалом вона віддається рукоділлям й не перестає говорити — слова з неї так і сипалися, часто зачіпаючи й мене, а тому, коли несила було терпіти, я швидко взував сандалії і виходив з дому, тим більше, що поряд на головній вулиці містилося патінко, де я був своєю людиною, бо ні разу не програвав, отож ноги самі несли мене туди. Та годі про це, а то запізнюся до Юкіе.