Аяко та Канае зібрали розкидані на траві речі і спустилися вниз до малюка, що уп'явся в гойдалку, як кліщ. Коли, взявши хлопця за руки, вони знову рушили, Аяко спитала:

— Сома-сан, ви оце говорили про символ суворої півночі… Вона у вас похмура й повна безнадії. Виходить, і музика Сібеліуса така ж сама?

— Гадаю, що його уявлення про природу складається саме з суворих образів. Що далі на південь, то яскравішими, багатшими, повнішими стають наші почуття. І навпаки, коли рухатися все далі на північ, то їх щораз більше огортає темрява, сковує холод. Для людини там немає місця.

— Якщо там нема людини, то значить, нема нічого?

— Та як вам сказати?.. Наша уява тут безсила. Але ж тільки людині дано замислюватися над таким пустельним світом. Я вважаю, що наша сучасність, над якою висить загроза атомної війни, і є тим суворим, як північ, періодом в історії людства. Жити в передчутті знищення й не думати про пустельний світ неможливо. Коли я слухаю музику Сібеліуса, мені здається, ніби я сам поступово зникаю, а над дикою рівниною тільки вітер шугає. І сказати, що така музика викликає лише похмурий або сумний настрій, було б неправильно.

Аяко кивнула головою, але, видно, не зрозуміла цих слів. У розмову втрутився Ген-тян, і увага дорослих перейшла на нього, а тому в душу Канае почав закрадатися розпач. Адже він плекав зухвалу надію на те, що, скориставшись музикою Сібеліуса, зробить Аяко своєю прибічницею в розумінні мистецтва й високо піднесеться в її очах. Але його задумові не судився успіх, бо йому вдалося тільки розпочати своє самовпевнене просторікування і збити Аяко з пантелику. А він же мріяв зостатися з нею наодинці (якщо не брати до уваги Ген-тяна) і привернути до себе.

Незабаром вони підійшли до водяної гори. Коли великий, переповнений пасажирами, човен, сковзнувши похилим руслом, падав у ставок, здіймаючи бризки, дорослі й діти радісно скрикували. Ген-тян одразу зацікавився новою розвагою й почав канючити: „Можна й мені покататися?”

— Я боюсь за тебе.

— Ну чого вам боятися? Це ж зовсім не страшно.

— Ручуся: безпечніше, ніж на віслюкові,— усміхаючись, запевнив Канае.

— Ви так вважаєте?

— Яка ж ти, Ая-тян, боягузка!

— Я ніколи на такому човні не каталася.

— І я. Та й Ген-тян, мабуть, не знає, що це таке.

— То як, можна?..

Все ще вагаючись, Аяко невпевнено відповіла: „Ви сідайте, а я звідси дивитимусь”,— але хлопець потяг її за руку, і вона вже не опиралася. І тут перед касою тяглася довга черга. Поки стояли за квитками, Канае все думав, як би знайти нову тему для розмови, але тепер заважав Ген-тян.

Під час посадки Аяко зблідла — видно, справді-таки боялася. Натомість Ген-тян був спокійнісінький, і цей контраст дивував Канае. Хлопець першим ступив у човен, а тому Канае, взявши Аяко за другу руку, опинився на лавці поруч з нею. Він усе ще тримав її спітнілу руку, коли човен зрушив з місця, проплив трохи і, нахилившись носом уперед, раптом почав падати. Те падіння тривало недовго — через хвилину, розрізавши поверхню води і здіймаючи хмару бризок, човен скорився човняреві й поплив, легко погойдуючись і лишаючи за собою жмури. Однак цього короткого падіння вистачило для того, щоб Канае відчув, як Аяко хитнулась до нього і грудьми торкнулася його руки. Поки серед загального галасу човняр підганяв човен до берега, Аяко, почервонівши, відсунулась від Канае, непомітно висмикнула з його руки свою і поправила волосся.

— Правда, не було страшно? — спитав Аяко збуджений хлопець.

— Анітрохи,— відповіла вона, усміхаючись до Канае. Його долоня все ще була тепла.

„Ну от, довірлива, дружня атмосфера відновилась”,— радів Канае. Перед поверненням додому вони вирішили перепочити — сіли на лавку й дивилися, як Ген-тян без угаву насолоджувався колодою-гойдалкою. Попихкуючи цигаркою, Канае відчував, що Аяко також у доброму настрої. Не тільки хлопцеві, але й їм цей день приніс чимало радощів.

— Жаль, що Мотоко-сан не пішла з нами, правда? — почала звичним, але низьким і сухим голосом Аяко.

— Хто зна, може, так і краще. Бо вона трохи дивна.

— Не наговорюйте. Не треба.

— Як це так — „не наговорюйте”? — трохи вражений тоном дівчини, спитав Канае.

— Сома-сан, правда ж, ви хотіли взяти Мотоко-сан із собою? Мабуть, шкодуєте, що вона відмовилася? Признайтеся, що так.

— Звідки ви це взяли? Що з вами? — На обличчі Канае можна було прочитати здивування.

— Цілий день вона не виходила вам з голови. Вас брала досада за те, що її тут нема,— задумливо провадила далі Аяко, не дивлячись співрозмовникові в очі.

— Нічого подібного.

— Ви й розмову про Сібеліуса завели тому, що бачили перед собою не мене — я все одно нічого не розумію,— а Мотоко-сан.

— Та ні, ви помиляєтесь. Я захоплююсь його музикою, тому хотів, щоб і ви її зрозуміли. Але, мабуть, мої пояснення не досягли мети. Я дуже радий, що мені пощастило з вами прогулятися.

Канае говорив щиро. У нього було таке враження, ніби за цей день Аяко стала йому ближчою. Вона була однаково приязна і з Ген-тяном, і з ним. Та от зараз у її очах прозирав смуток.

— Я не згодна з вами,— промовила вона.— Я добре розумію, що вам до вподоби саме музика Сібеліуса. І те, що вас цікавить усе північне. А чи не тому, що ту вашу „північ” уособлює Мотоко-сан, яка припала вам до серця? Невже ви, така розумна людина, не збагнули цієї простої речі?

— Та ні, не в тому річ…— Канае хотів було якось виправдатися, але, заскочений зненацька, не спромігся видобути із себе слова.

— Вам було б краще з Мотоко-сан. Я не з тих, що вам подобаються,— сказала Аяко, і раптом відвернулася. Здавалось, вона намагається приховати сльози на очах.

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. ПОПОЛУДНІ

Прокинувсь я сьогодні вранці й відчув, ніби щось від мене віддаляється, а натомість щось інше наближається. Хоч я сказав „вранці”, та насправді було вже досить пізно, коли я пробудився. А наближалося до мене не щось, а Токіко. Мугикаючи собі під ніс, вона вешталася по кухні й раз у раз підходила до моєї постелі, щоб розбуркати мене. Та от що від мене віддалялося — цього я не можу пригадати. Не міг і тоді.

Зараз я відходжу чимраз далі від Токіко й наближаюся до іншої жінки. Я певен, що це не сон. Цікаво, яка різниця між сном і дійсністю? У сни я не вірю. Бо, кажу я собі, дійсність цікавіша за них. Та зрештою, я не бачу різкої межі між сном і дійсністю; я глибоко переконаний, що дійсність — різновид сну; я навіть не пам'ятаю, коли опинявся в цьому безкрайому, строкатому світі; словом, навколишня дійсність така ж пуста, безплідна химера, як і потік дурних, неймовірних снів. І коли це в моїй голові виникла несосвітенна думка вважати дійсність за сон?..

— Літаєте в підхмар'ї?

— Га-а? Здається, я ще добре не проснувся. Можна чашку кави?

— Та вже давно по полудні. А ви все ще дрімаєте.

— Вам дивно?

— Дивно. І смішно.

— Просто я люблю спати навстоячки.

Сказано несерйозно, бо я зовсім не сплю, я завжди в напрузі, ока не замружу й на хвилину, завжди насторожі — боюся видати своє справжнє обличчя, промахнутися, пропустити повз себе цікаву здобич. Словом, оте напруження — це і є дійсність, штучна, створена людськими руками, схожа на сон (принаймні так мені почало здаватися), своєрідний театр, де я граю головну роль. А вона гарненька. Такі дівчата, недавні школярки, чисті, до всього цікаві, довірливі й водночас ніби захищені твердою бронею — моя слабість. Мого справжнього обличчя вони не добачають, хоча й намагаються, і якщо я кличу, спішать за мною. На їхню думку, життя — любовна пригода, але встрявати в неї вони ще не відважуються; сподіваються від нього чогось лише в майбутньому, оповитому рожевим серпанком. Десь у глибині душі плекають вони потаємну надію, що, може, ось цей чоловік — принц, який прийшов за своєю Попелюшкою. Ні, ти — не Попелюшка, принци перевелися, і ніякого життя не буде. Бо життя — це все, що було досі, що ти зазнала в школі, але ти цьому не віриш, бо вважаєш, що дитячий досвід — ніщо, ти забрала собі в голову, що життя почнеться тоді, коли ти станеш дорослою. Я — нікчемна людина, але таких, як ти, дітей не ошукую. І не тому, що це було б дуже легко й не вимагало б ніяких зусиль або що в тебе гаманець порожній. А через те, що мене мучило б сумління. Сумління? Нічого подібного. Просто коли я бачу таку молоду, недосвідчену, як ти, дівчину, мені приходить на пам’ять вона, невинна, довірлива. Навіть якби я…