Проте щоразу, коли електричка зупинялась і рушала, Канае, тамуючи подих, не зводив очей з Мотоко, а на станції Сіндзюку вискочив услід за нею на перон. Показавши квиток контролеру, він пройшов через турнікет. Як завжди в суботній вечір, зал для пасажирів був переповнений. Канае вибрався на площу — надворі темніло.

Мабуть, у голові йому запаморочилося, бо потім Канае не міг згадати, як усе сталося. Мабуть, він вирішив махнути рукою на вистежування Мотоко. В усякому разі, було ясно одне: її постать раптом зникла йому з-перед очей.

— Сома-сан, яка несподівана зустріч!

Невже вона повернула назад? Канае незчувся, як побачив Мотоко біля себе.

— Ой, добрий день!..— сказав він розгублено й почервонів.

— Я налякала вас? Ви з роботи?

„Що їй відповісти? Сказати правду чи ні?” — вагався Канае. Але Мотоко, не чекаючи його відповіді, пішла поряд з ним.

— Хочеться випити чаю. Ви не знаєте десь тут хорошої кав'ярні? — запитала вона.

— Знаю, але треба пройти трохи далі.

— То що, підемо?

Канае привів Мотоко в музичну кав'ярню, де іноді слухав музику з власних грамплатівок. Цього разу він прийшов не сам, а в товаристві жінки, тож знайома дівчина на касі кинула на нього недовірливий погляд, але це його не збентежило — він вдав, що нічого не помічає, і попрямував усередину. Мотоко йшла за ним мовчки. Опинившись за столом навпроти неї, Канае вперше побачив у її очах незвичайну ніжність.

— Яка тут тиша,— сказала вона неголосно.

— Бо сюди приходять тільки любителі музики.

Кав'ярня була майже повна. Ніби в якомусь молитовному домі, тут панувала врочиста атмосфера: відвідувачі не розмовляли, а слухали симфонію Бетховена, що лилася з програвача закордонного виробництва.

— Трохи тіснувато, правда? — сказала Мотоко, пригублюючи чашку з кавою.

Канае поволі опам'ятовувався і щораз більше мучив себе запитанням: вдавати, що здибався з нею випадково, чи признатися в усьому?

— Мотоко-сан…— почав він боязко, відвертаючи очі.

— Що? Що ви хочете сказати? — спокійно заохочувала його Мотоко.

— Мотоко-сан, куди ви йшли? — мимоволі, звертаючи розмову в інший бік, спитав Канае.

— А-а, ось ви про що! Мені не хотілося, щоб ви мене вистежували, тому я вирішила попити з вами чаю.

— Отже, ви знали, що я стежу за вами?

— Безперечно, знала.— І Мотоко засміялася, показавши білі зуби. Її очі ясно променіли, а усміхнене обличчя мовби належало іншій людині. Такою приязною він її не пригадував. Здавалось, вона вся світилася внутрішнім світлом.

— Я помітила вас ще в електричці, випадково оглянулась — аж це ви, Сома-сан. Ви задумались, і я не була певна, що ви побачили мене. Щоб перевірити свій здогад, я вийшла на станції Сіндзюку, а ви — вслід за мною. Що таке? Чого ви за мною шпигуєте?

— Пробачте. Я не маю проти вас ніякого зла. Просто не встиг вчасно покликати вас.

— Он що!

Певно, Мотоко не дуже сердилась на Канае. Скоріше навпаки — зацікавилася його вчинком. А тому він набрався сміливості й розповів геть усе: як Аяко просила дізнатися, куди вечорами пропадає Мотоко, як він помітив її на автобусній зупинці.

— Ая-тян схильна до безпідставних побоювань,— сказала Мотоко.

— Це ж зовсім природно, що вона хвилюється. Бо й справді, куди ви ходите? Я гадаю, Аяко має право знати це.

— І ви маєте?

— Та ні, просто вона просила мене…

Канае знітився, але дівчина перевела розмову на інше:

— Нічого страшного. Я подумала, що Ая-тян зайвий раз переживатиме, коли я скажу їй усю правду.

— Все-таки де ви пропадаєте?

— У барі підробляю. Як учениця, і не щовечора, а тричі на тиждень.

— У барі? Дивно,— голосно почав Канае, але відразу прикрив рота рукою. Мотоко хитнула головою.— І в школі працюєте?

— Так. Я ж сказала, що в барі тільки підробляю. Шкільне начальство не похвалило б мене, якби дізналося про це.

— Навіщо вам додатковий тягар? Хіба це розумно?

— Я так і знала… А тому не хотіла розповідати Ая-тян. Ви обіцяєте мовчати?

Мотоко добула з пачки на столі цигарку.

— Але ж ховати правду не годиться.— Підносячи їй сірника, Канае крадькома зиркнув на її зморщене обличчя.

— Хоч не видавайте причини моїх відвідин бару.

— А яка вона?

— Дуже проста: гроші. Я ж казала, що підробляю.— Таке пояснення мало б розвіяти сумніви, але на обличчі Канае все ще застиг вираз нерозуміння, а тому Мотоко запально, але приглушеним голосом, іронічно вела далі: — Сома-сан, мабуть, вважає, що митці живуть самим духом. Зрештою, хіба ви не працюєте заради того, щоб прохарчуватися? У приватній жіночій школі заробітки невеликі і їх не вистачає нам двом на прожиток.

— А малювання не дає нічого?

— Малювання?.. Мої картини не користуються особливою популярністю. Крім того, я не хочу їх продавати.

— Значить, вам нелегко? — проказав Канае.

— Та ні, не дуже.

— Мабуть, робота в барі неприємна?

— Навпаки, навіть, трохи розважає. Але мені час…

Мотоко кинула недопалок у попільничку і встала. Канае взяв рахунок і пішов до каси. Дівчина чекала його надворі.

— Дякую за частування. Сома-сан, зайдіть, будь ласка, до Ая-тян. Вона, напевно, жде вас.

— У якому барі ви підробляєте?

— У „Леді”. Трохи далі звідси. Але мені час йти.

— Може, й мені податися з вами?

— Тільки не туди. Ідіть десь-інде.

Вони проходили крізь людський натовп рука в руку. Чогось подібного Канае не міг пригадати. Раптом йому захотілося, щоб ця прогулянка ніколи не скінчилася.

— Сома-сан, повертайте назад. Загляньте до Ая-тян.

— Я б волів побути з вами.

— Не можна. Я спішу.— Спонукуваний цими словами, Канае зупинився. Мотоко оглянулась на нього і приязно додала: — До побачення! Але Ая-тян — нічичирк.

Минула ще хвилина, і її постать загубилася в юрбі. Канае провів її очима, а потім рушив у зворотному напрямі, Несподівано відчувши голод, він забрів у найближчу їдальню, а коли вийшов з неї, то було вже темно.

Опинившись на людній вулиці, він роздумував над тим, що сталося. Хоч він дав обіцянку провідати Аяко в суботу, та виконувати її не мав бажання. Однак це не означає, що Канае не хотів бачити Аяко. Просто він не знав, як їй краще все пояснити. Можна було б сказати, що випадково натрапив на Мотоко. Більше того, можна було б повідомити, що вона працює в барі. Але відкрити причину такого її кроку йому заборонялося, отож розмова з Аяко була б важкою. Якби Аяко дізналася, що подруга найнялася в бар підробляти, то напевне, переживала б. Сповіщати про таку неприємну новину йому не хотілося.

А тому врешті-решт Канае вирішив повернутися додому. Гойдаючись у переповненому вагоні електрички, він згадував про ту мить, коли на станційній площі Мотоко раптом зникла з очей. „Ану ж вона таємно зустрічається з коханцем…” Мабуть, саме ця фантастична думка затьмарила йому мозок. „Напевно, я ревнував її до неіснуючого супротивника”,— усміхнувся Канае.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ

Канае навідався у дім Нісімото в суботу пополудні на початку червня, тобто майже через місяць після прогулянки в парку разом з Аяко та онуком господині Ген-тяном. Ясна річ, той день, уперше проведений наодинці з Аяко, дав йому багато радості. Принаймні він так вважав. Канае пробував тоді втягти Аяко в розмову про свої погляди на мистецтво, але вона не піддавалася. У нього склалося таке враження, ніби від самого початку дівчину непокоїла відсутність Мотоко. Нарешті по дорозі додому її прорвало: майже крізь сльози вона дорікнула йому за те, що справжнім його бажанням було прогулятися з Мотоко. Виправдання спантеличеного Канае ще дужче ускладнило його становище. Як на нього, то найкращою була б прогулянка втрьох: з Аяко та Мотоко. Та якщо вибирати одну з них (Ген-тяина рахунок не брався), то в душі Канае віддавав перевагу Аяко. Бо Мотоко якась дивна, їй бракує чисто жіночої вдачі. Це не така жінка, з якою можна спокійно прогулюватися вулицями міста. Завжди мусиш бути насторожі, бо вона ні сіло ні впала накинеться на тебе з різкими словами. Такими міркуваннями Канае спробував розвіяти непорозуміння з Аяко, але дівчина їх не сприймала. На зворотному шляху вона супилась і розмовляла тільки з Ген-тяном. А тому Канае нічого не залишилося, як довести їх додому й попрощатися.