Кажуть, що, мандруючи пустелею в одному напрямку, людина непомітно описує велике коло й вертається до початку. Такою ж видається й засипана снігом дорога: ідеш її вузьким полотном, а враження таке, ніби топчешся на одному місці — так буває уві сні, коли силкуєшся втекти від чудовиська, а не можеш поворухнути ногою. Прожита спільно з нею торішня зима (не знаю, довга чи коротка, як мить?) приходить на пам'ять як щось давно минуле; навіть не віриться, що таке диво могло статися, що вона переселилася до мене, і ми жили, як дві пташки в клітці, притулившись одна до одної крильцями. Ноги так грузнуть, що несила йти, здається, ніби я пташка, що впіймалася на жердину, обмазану клеєм. При такій погоді нелегко відшукати дім Момоко, а вертатися назад уже пізно, та й нікуди. Виходить, я схожий на пташку, що лопотить крильцями й не може злетіти в небо. Я часто намазував кінець бамбукової жердини клеєм і ходив ловити червонуватих вівсянок, Аа-тян не відступала від мене й на крок, а крізь віття дерев пробивалося на землю яскраве тепле проміння; ми обходили майже всю територію від головної споруди храму до кладовища, і Аа-тян не спускала з мене широко відкритих очей або казала: „Навіщо така жорстокість?” І лише тоді, коли вона справді починала хлипати, я піддобрювався до неї словами: „Перестань! Я випущу їх усіх!” — і на її обличчі з'являлась усмішка, та всупереч обіцянкам спіймані пташки вже ніколи не бачили волі. Ми жили протягом тої зими, як дві пташки, посаджені в клітку, жили дружно, крило об крило. Про що в о н а тоді думала? Невже не сумувала? Іноді ї ї очі повнились темним блиском, але це не дивувало мене, бо такими вони були й раніше. Здається, в о н а казала, що їй до вподоби таке тихе життя. Мабуть, в о н а не почувалася цілком щасливою, але не була й нещасною. Що з нею сталося? Одного дня я вернувся додому і не застав ї ї. Вона вилетіла з клітки. Похолодніло, треба йти швидше, то, може, розігріюся, біда тільки, що при такому глибокому снігу ноги не слухаються. Невже йому кінця не буде? Якщо падатиме цілу ніч, то до завтра засипле все Токіо, а коли б так сталося, то кращої смерті годі й бажати; вмираючи в добродійній лікарні, мати, напевно, згадувала те гірське село (правда, я не знаю, чи то була її батьківщина, більше того, я навіть сумніваюся, що я родом звідти), згадувала з любов'ю, як я, лежачи на животі, читав книжку з малюнками, а вона, час від часу простягаючи руки до вогню, щось шила, іноді мій несміливий голос уривався, й тоді було чути, як надворі тихо спадають сніжинки; взагалі мені здається, що там у горах зима тривала цілий рік. Оглядаючись назад, у минуле, зізнаюся, що зима, прожита з н є ю в холодній кімнаті з вікном на північ, промайнула, немов один день, але й на мить нас не покидала надія на прихід весни. Однак весна ще не встигла настати, як в о н а зникла. В опустілій квартирі я чекав ї ї повернення, бо не знав, куди в о н а могла податися. З порожніми руками, навіть якщо забрала з собою гроші та ощадну книжку. Мене довго мучило, чому в о н а втекла, і я нарешті вирішив розпитати в ї ї батьків. Вони дивилися на мене, як на якесь чудовисько, і щоразу повторювали: „Дочка не поверталася після того, як покинула рідний дім”. Було видно, що вони нічого не приховують від мене. Що вони собі думали, коли давали мені гроші, а я не мав сміливості відмовитися від них з обуренням, запихав їх у кишеню і йшов геть? За ті гроші я щовечора з горя напивався, ї ї речі продав за безцінь і потім змінив адресу — щоб не тривожили спогади про н є ї. То був кінець. Скінчилася зима, настала весна, і я, намагаючись викинути ї ї з голови, знайшов собі нову жертву. Однак і після того іноді я залишався наодинці з собою й роздумував над тим, чому в о н а покинула мене, не сказавши й слова. Адже це в о н а сама захотіла жити разом зі мною — так і заявила того снігового вечора на початку зими. Я не силував ї ї до цього, не обманював. Та чомусь за такий короткий час ї ї наміри змінилися. Я вважав, що оберігаю ї ї, як тільки можу, та, мабуть, я не розумівся на тонкощах жіночої натури; вона сказала: „Ви нещасна людина, бо не зазнали любові”, якщо я остогид ї й, то могла б чесно про це сказати, я не затримував би ї ї, від самого початку було ясно, що в о н а не вживеться зі мною, бо дуже відрізняється від Токіко, Місао, Юкіе чи Савако, врешті-решт, усе це було схоже на сон, а тому я перестав мучити себе здогадами і, вибравши собі нову роль, почав вважати зв'язок з н є ю короткою інтермедією, словом, усе в світі пливе своїм плином, тож тепер в о н а живе по-своєму, а я — по-своєму, і нічого тут не вдієш, бо таке життя — все живе приречене на смерть, а зустріч кінчається розлукою. Протягом останнього року я почувався наполовину мертвим, і от зовсім нещодавно, коли повсякденність, заповнена фарсом, почала витісняти з пам'яті дорогий образ, а сердечна рана загоїлася, мені раптом випало побачити ї ї.

Добряче сипле, у світляному кружалі вуличного ліхтаря танцюють сніжинки, схожі на комашок, йти далі з цього яскравого світла не хочеться, у провулку сніг начебто глибший, враження таке, що я скоро під ним потону. „Трохи далі”,— обернувшись, сказала Момоко, я добре бачив її обличчя, значить, це було десь тут, певно, саме цей ліхтар її освітлював; протягом останніх десяти днів після того холодного, похмурого вечора (так-так, це було минулого четверга) я думав лише про неї, аж Токіко кепкувала: „Що з вами? Невже з глузду з'їхали?” Я сказав Момоко: „Яка глушина! Ви завжди вертаєтеся додому самі в таку пізню годину?” Вона щось промимрила і прискорила ходу. „Ви не боїтеся темряви?” — знову спитав я. „Чи боюся темряви? Куди страшніший хижий звір у людській подобі”,— відповіла вона і, додавши: „Сюди”,— зникла у дворі за хвірткою, наче її пітьма проковтнула. „Почекайте, я вас чаєм пригощу!” — пролунало в моїх вухах, і, не бажаючи втрачати такої нагоди, я поспішив услід — на ліхтар, що виднів крізь листя дерева біля входу в двоповерховий будинок європейського стилю. Наблизившись до ґанку, я почув два голоси — Момоко і ще якоїсь дівчини. Незабаром у передпокої спалахнула електрична лампочка, і скляні двері зі скрипом відчинилися. „Зі мною гість з бару. Сам напросився провести”,— пояснювала Момоко. „Он що! Мабуть, надворі холодно? Нехай заходить”,— відповів ласкавий голос. Його власниця вдивлялася, в темряву— туди, де стояв я… Знайомий голос, знайоме обличчя… Це була в он а, таки в о н а, а не хтось інший, та сама, що зникла рік тому, виходить, в о н а жила в Момоко! З болем в очах я вп'явся в ї ї обличчя в ореолі світла, благородне, як у богині щастя Кітідзьотен. Та це тривало лише одну мить, бо як тільки я почув: „Будь ласка, заходьте”,— то повернувсь і пустився навтьоки. Тікав, охоплений панікою, і жіночі голоси вже не могли мене затримати. Біг крізь темряву, наче переслідуваний ї ї образом, поки не задихався.

Ї ї образ не відстав від мене, як не відстає оце світляне кружало ліхтаря, здається, сніг з усього неба сиплеться сюди й очищає цей образ ще більше; в порожній кімнаті після ї ї зникнення я бачив лише його — так, наче ї ї відсутність зробила його реальним; якщо на світі є любов, то це, напевне, була саме вона. Але ж який сенс у тому, щоб розмовляти віч-на-віч з жінкою, якої нема? Щоб забутися, я виїхав з тої квартири — теж вилетів з клітки. Залишивши там свою любов, я не мав права вимагати її в неї вдруге, ось чому я тікав щодуху, я не хотів з н е ю зустрічатися, гордість не дозволяла, а може, я боявся ї ї пильного погляду, ї ї запитань.

А як же тепер? Навіщо я хочу завітати до н є ї? Невже в отаку ніч, в отаку завірюху ще раз хочу відчути на собі ї ї погляд? Хочу, щоб вона сказала: „Ви така нещасна людина”? Пройду ще трохи і побачу зліва невеличку хвіртку, ґанок із заскленими дверима, а за ними ї ї сумне обличчя. Треба рушати, не ловити ж мені дрижаків під оцим ліхтарем. Замість того щоб вдивлятися в ї ї образ на світляному кружалі, краще зробити ще одне зусилля, ще один важкий крок, бо вже недалеко.

Та, власне, чого я шукаю? Ї ї ласки чи ліків для ображеної гордості? А може, ї ї прощення? Прощення? Я тисячу разів повторював, що не обманював ї ї, але насправді в о н а була моєю жертвою подібно до інших жінок. Мабуть, в о н а не простить мене так само, як і Савако, що називала мене покидьком, адже в о н а не милосердна Бодісатва[55], а недосвідчена наївна дівчина, жертва негідника. Ї й остогидло дивитися на мене, і в о н а втекла з моєї квартири. Невже за цей рік ї ї ставлення до мене змінилося? Однак я все-таки подумав, що принаймні в такий вечір, коли сніг стирає з лиця землі всю мерзоту, вона простить мене, а тому пішов у цьому напрямку. Пішов?.. Нічого подібного, я вже давно не робив і кроку, сиджу й дивлюся на кружало світла від вуличного ліхтаря. Якби я отак заснув, то не було б уже нічого — ні обману, ні прощення, ні вчора, ні завтра, ні цього світу, ні пекла. Може, в о н а виринула тоді з темряви, як богиня щастя Кітідзьотен, і я, перелякавшись, кинувся бігти, аж поки не захекався й не впав під цим стовпом? Якщо добре подумати, то виходить, що від того вечора, коли ми вдвох дивилися, як падає сніг на води Сумідагави, мені снився сон. Може, я от зараз прокинуся в холодній кімнаті з вікном на північ і побачу поряд ї ї сонну? „Вставай, глянь, як падає сніг!” — скажу я ї й, і ми споглядатимемо засніжений краєвид. А може, я прокинуся в невеличкому гірському селі, де ми з матір'ю колись жили, і до мене вернеться дитинство з його вірою в снігову королеву?