І чого це я броджу в таку заметіль? Пора і честь знати, бо вже північ. Я б не сказав, що від снігопаду мій настрій поліпшився, треба якнайшвидше шукати теплого місця, а то замерзну. Савако побажала, щоб я здох, як собака, та коли б нечистий не прислав її, я спокійнісінько відпочивав би в Юкіе. Однак не треба нарікати на долю, краще переконати себе в тому, що трохи не пощастило, але, врешті-решт, приємно гуляти вулицями. Приємно? Скоріше навпаки, прикро. Сніг викликає в уяві загублене в минулому рідне село, завтра газети напишуть, що в Токіо такого снігопаду не було вже багато років. У дитинстві життя серед снігових кучугур не було чимось дивним та й зараз від згадки про нього теплішає на серці, здається, ніби я спинився в маленькому гірському селі, по сусідству з яким у горах іноді тріщить бамбук, а в хаті мирно горить вогнище. Ой, невже наближається таксі?

— Гей, зупинися!

Дивовижа! Порожнє таксі в таку пору. Видно, йому не залишалося нічого, як спинитися, бо я кривуляв серединою вулиці.

— Слухай, не підвезеш?

— Вибачте, я повертаюся в гараж.

— Повертаєшся? Куди?

— До Ікебукуро. Спішу.

— До Ікебукуро? Гаразд, довези хоч туди.

— А вас це влаштує?

— Влаштує.

— Довезу до Нісігуті в Ікебукуро. Згода?

— Згода.

Ну от, таки пощастило; як кажуть, боги карають і винагороджують, у машині — як удома, тепло, наче в раю.

— Правда, страшний сніг випав?

— Тут ще нічого, а от у передмісті вже можна кататися на лижах. На дорогах, де не ходять машини, намело його з півметра. Пригадуєте двадцять шосте лютого тисяча дев'ятсот тридцять шостого року[53]?

— А ти хіба пам'ятаєш ті події?

— Я ходив тоді до початкової школи. Пригадую, того дня випав глибокий сніг. А ви чули про них?

— Ні, не чув. Я жив тоді у провінції.

— Така погода в Токіо — просто морока. Я мав намір закінчити роботу сьогодні раніше, та як на зло попадалися пасажири на далекі поїздки: від Сетагая до Мегуро, від Мегуро до Кавадзакі. Насилу повертаюся. Думав, не підбиратиму нікого.

— От добре, що ти зупинився!

— А що ж я мав робити, коли ви брели серединою дороги? Мабуть, добряче випили?

— Не дуже. А втім, тверезим у таку заметіль не ходитимеш.

— П'яному теж небезпечно. Живете в Ікебукуро?

— Ага, в тій стороні.

Насправді в тому напрямі квартира Момоко — і така випадковість трапляється, а взагалі, вони бувають і прикрі, і приємні, коли раптом справджується те, про що мріяв; такої снігової ночі я не думав про зустріч з нею, не прагнув ще раз її побачити, та от цікаво: мені попалося таксі, яке поверталося в гараж саме тою дорогою, яка вела до квартири Момоко. Що вона сказала б, якби я ось зараз навідався до неї: вигнала б з порога, розсердилася б чи її серце розм'якло б у таку завірюху? А от в о н а завжди була добросердою, тож якби побачила, що це я стукаю у двері, то не вдала б, що не знає мене… але стривай, стривай, чого це я вдаюся в пусті мрії, адже вона не зустріне мене більше, і я не завітаю до н є ї, тим більше, при Момоко, при тій дивній жінці, якої я зовсім не розумію, хоча інших розкушував відразу, зрештою, я не так часто з нею спілкувався, щоб зрозуміти; бар — це така ж звична річ, як казан у пеклі, а тому не дивно, що там можна зустріти жінок, правда, Момоко не годилася в офіціантки, що ж до мене, то я нічого не шукав у ньому, просто Токіко поставилася до мене надто сухо, й тим самим зіпсувала мені настрій, отож я зайшов у „Леду”, щоб трохи розвіятися. Момоко глянула тоді на мене такими холодними очима, ніби перед нею з'явився привид, здавалось, вона бачила мене наскрізь, та насправді вона всіх так приймала, тож дарма я тремтів, на її обличчі була написана зневіра до цього світу, я теж не оптиміст, а тому ми скидалися на спільників, які вистежували того самого звіра. Спільники? Їй серед моїх знайомих не було підходящого місця. А от в о н а була іншою, так само іншими були і Савако, і Юкіе, і Токіко, і Місао, і Кадзуко. Всі хотіли жити, та оскільки самотність нестерпна, то ставали жертвами чоловіків. Я не сумніваюсь: Момоко ніколи не попадалася на їхній гачок. Правда, жінці з такими холодними очима однаково, обмануть її чи ні, адже цікавість і пристрасть не зводили її з пуття. Я разів зо три заходив у бар „Леда” з думкою прибрати її у свої руки, та, зрозумівши, що це справа ризикована, вирішив не чіпати. Того вечора в мене було кепсько на душі і я допізна засидівся в барі, здається, розробляв тактику того, як розірвати стосунки з Токіко; отож коли за стійкою, крім мене, залишився тільки сивий дідок, я, розплачуючись, бовкнув знічев'я, що готовий провести Момоко додому, бо, мовляв, їй з іншими не по дорозі, а вона, хоч і була вражена моєю пропозицією, не заперечила; признаюсь, я не збирався її спокушати, мої слова йшли від щирого серця, зрештою, я поводився як утопаючий, що хапається за соломинку. Хазяйка бару підтримала мене, і ми з Момоко сіли в таксі; ніби перехоплюючи ініціативу, вона звеліла водієві везти її недалеко від Ікебукуро і притулилася до дверцят, здається, її тіло проймав дрож. Таксі мчало тоді тою ж дорогою, що й зараз, тільки набагато швидше, а я думав: „Якщо воно не поїде повільніше, то я не встигну й заговорити. Та з чого почати?” — „Момоко-сан, ви давно працюєте в цьому барі?” — нарешті спитав я. „Ні”,— відповіла вона. „А чого лише три дні на тиждень?” — „Бо так мені зручно”.— „В якому розумінні?” — запитав я. Відповіді не було. „Маєте ще якусь роботу?” — „Ага”.— „Яку?” Момоко знову промовчала. Можна було подумати, що я їй обрид, зі мною так холодно ніхто не обходився, у будь-якої жінки розв'язався б язик і слова полилися б річкою, а от Момоко була іншою. „Ви завжди такі сумні”,— проказав я. „Можливо”,— відповіла супутниця. „Що вас мучить?” — „Ніщо”.— „Довелось зазнати горя?” — „Будь ласка, їдьте через балочний міст”,— звернулася вона до водія.

— Гей, пане пасажир, ви що, задрімали?

— Ні, не задрімав.

— Ви так замовкли, що я аж занепокоївся. Правильно їдемо?

— Ага, їдь через отой балочний міст. Тобі по дорозі?

— Вам ще далеко? А то мені треба швидше додому.

— Гаразд, я скоро зійду.

Дивно, як це я ще й досі пам'ятаю слова сутри, що її читав колись священик: „Все суще— ілюзорне… Все суще — ілюзорне, а все ілюзорне — суще…” Це означає, що все в цьому світі скороминуще, іншими словами, воно є й водночас його немає. Звичайно, я не пригадую змісту його проповідей, бо був надто малим, щоб їх зрозуміти; священик говорив про мінливість долі, а мені уявлялася та „мінливісьдолі” — так він вимовляв — чимось страхітливим, і коли ми з матір'ю покинули старий храм (я не знаю, нас прогнали чи ми втекли з власної волі), я думав, що от тепер почнеться та „мінливісьдолі”, і вона таки не забарилася, коли мати померла на брудному ліжку в добродійній лікарні. Та згодом я звик до зрадливої долі й дійшов висновку, що така безперервна переміна й називається життям, кінець кінцем, я обернув собі на користь цю ілюзорність людського буття; такій розбещеній людині, як я, може, ніхто й не повірить, але це факт, що той священик зранку напивався й тільки після того читав перед віруючими сутру, та, видно, слова його проповіді таки доходили до їхніх сердець, бо, слухаючи його погрози про те, що лише один з десяти попаде в рай, вони хапалися навіть за цю можливість і ревно молилися. Той паршивий піп нахабно казав про мене: „З цього чортеняти нічого путнього не вийде, таке хитрюще, його і в ступі не втовчеш!” Мати тулила мене до себе й заспокоювала: „Тебе можна врятувати молитвами, не думай, що панотець тебе ненавидить”.— „Ні, з нього нічого не вийде! — заперечував священик.— У нього на виду написано, що він пропащий. Найбільше, на що він здатний,— це плисти на хвилях грішного світу, плакати і сміятися, у цього зухвальця є кмітливість, але нема бажання шукати захисту в милосердного будди Аміди, тож тільки випадковість може його врятувати, як ту черепаху плавуча колода серед безмежного моря. Всі ми ледве тримаємося на поверхні темного океану, шукаємо хоч соломинки, щоб не потонути”. Мабуть, той священик давно помер і відродився в подобі диявола, та завдяки йому я дізнався, що цей світ і не добрий, і не поганий, а хвилі життя носять мене, як ту сліпу черепаху по морю; коли я спокушав жінок, жив разом з ними або вирішував розійтися — завжди мене не покидало відчуття марноти, ілюзорності всього сущого, і навіть тоді увечері, коли я з н є ю пішов милуватися першим снігопадом, це відчуття висіло тінню наді мною, з голови не виходила думка, що я роблю дурницю, що в о н а цілковито відрізняється від жінок, які потрапляли в мої руки, а все-таки я ненароком сказав (мабуть, характер мій геть зіпсувався, а звичка стала другою натурою): „Ви не змерзли? Може, десь перепочинемо? Хотілося б з вами поговорити, а тут занадто холодно”.— „Куди ви пропонуєте?” — спитала в о н а. „Може, десь тут недалеко перекусимо?” — відповів я. У той час я не мав щодо н є ї якихось особливих намірів, я просто радів, що знайшов такий скарб, і хотів хоч трохи розвіяти ї ї смуток та й себе розважити, бажав продовжити дружбу з нею замість Аа-тян, що зникла в пітьмі минулого, бо саме до цього закликала мене незаплямована пам'ять про дівчинку з гірського села. „Ну що ж, ходімо”,— погодилася в о н а.