— Невже?..— промимрив Канае.

— Ось як я це пояснюю. Більшість пейзажів у стилі південної школи припадає на останні роки його життя. У мене склалося таке враження, ніби він почав малювати, коли відчув, що його дотеперішнє життя скінчилося. Я погано знаю його біографію, а крім того, в ній є багато неясного, хоча відомо, що художник займав високе становище в одному із самурайських кланів Окаями, але в п'ятдесятирічному віці кинув службу й разом із сином вирушив у мандри по країні. Ніхто як слід не знає, що спонукало його до цього. Можливо, щось сталося в його душі, він відчув, що одна частина його життя скінчилася, і пішов через міст назустріч майбутньому. Він не був певний, що його жде безмежне поле діяльності. Так чи інакше, а перед ним стояло завдання: перебратися на другий берег. І, наражаючись на небезпеку, він таки перейшов через міст з протрухлих колод. Можна сказати, залишив за собою старе життя, ніби вмер. Мабуть, з цієї причини він щоразу, як брався до картини, згадував про свої колишні вагання й зображав на полотні власну постать.

— Виходить, у цьому є щось символічне?

— Дорога через міст веде до іншого світу. На картинах, писаних у стилі південної школи, це означає повернення до вічно старої й водночас завжди молодої природи. Можна вважати, що висячий міст з'єднує життя зі смертю, тобто символізує її наближення. Словом, Гіокудо вмер на мосту й саме тому створив такий шедевр.

— Дивовижно! Я не сподівався від вас таких тонких міркувань про Гіокудо.

— Просто він мені подобається.

Мотоко трохи зніяковіла. Поки вона говорила, Аяко сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся, але при цих словах з радістю глянула на подругу.

— Мотоко-сан, я б з охотою пішла на виставку картин у стилі південної школи. А ви?

— Не треба про це…— дорікнула їй подруга.

— Як одним словом можна охарактеризувати світ на картинах Гіокудо? — запитав Канае.

— Небуття. Мені здається, нема іншого художника, хто б міг так яскраво зобразити цей стан. Як би я хотіла мати такий дар!

— А як же з переходом через міст?..

— Один я вже перейшла, а ще один, справжній, попереду,— сказала Мотоко і глянула в майстерню. Звідти чулося шипіння чайника. „У тій кімнаті спочивають картини, породжені думками про небуття, але без жодного світлого мазка”,— подумав Канае і в ту ж хвилину швидко (і легковажно) розрахував, що, мабуть, зараз варто подякувати Мотоко за подарований „Острів”.

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. НІЧ

А сніг усе падає й падає, навіть сильніше, ніж перед відвіданням бару „Леда”, здається, ніби повітря очистилося, можливо, тому, що вже нема коло мене таких розбещених жінок, як хазяйка бару й Сакура — пішли, хихикаючи, з клієнтами до станції електрички, а оскільки я не тримався їхньої компанії, то, мало не заглядаючи мені в очі, запитали: „Яма-сан, ви маєте куди податися?” Чи я маю куди податися? Мабуть, подумали, що я таки маю поблизу тепле місце, якщо не поплівся за ними, та як вони здивувалися б, якби я чесно признався, що мені сьогодні нема де переночувати. Однак я не бажаю водитися з такими, як ви, продажними істотами; навіть якби Сакура запрошувала мене до себе, я б відмовився — в такий чистий сніговий вечір я не хочу мати з вами нічого спільного; хоч Сакура ще досить молода і зберегла трохи душевного тепла, на її запросини я відповів би: „Дай мені сьогодні спокій. Дай мені прогулятися в такий чарівний снігопад”. Бо хіба навіть така людина, як я, не має права хоч раз на рік робити, що їй заманеться?

Людні квартали спорожніли, блимають, пробиваючись крізь снігову запону, неонові лампи, іноді трапляються перехожі, проїжджають автомобілі, все навколо якось перемінилося, ще вчора неохайне місто, схоже на клоаку, опинившись під сніжним укривалом, прибрало цілком іншого вигляду, сніг не просто заховав під собою всю мерзоту, а надав йому внутрішньої привабливості. Та чи личить мені заявляти, що я гребую товариством жінок сумнівної поведінки? Бо хіба я не знався виключно з такими, що ганялися тільки за багатством, не ловив на гачок саме їх, щоб прогодуватися? Мої гріхи нелегкі й під сніжним укривалом не зникнуть, те ж саме можна сказати про мою матір, добру з природи, щиру жінку. Оглядаючись назад, у минуле, я не пригадую, щоб вона лаяла мене грубими словами або дивилася злим оком, але роки підточили її серце, вкрили його іржею, аж поки не перетворили на шматок брудного металу. „Ти причепився до мене, як те чортеня, а тому я ніколи не вилізу із злиднів,— казала мати.— Ти — моя напасть”. Справді, вона мусила опуститися на саме дно, бо з такою, як я, дитиною, ніхто її до себе не приймав. „Якби тебе не було…”,— зітхаючи, приказувала мати, але я навіть у найтяжчих обставинах не збирався від неї відставати, а вона тільки на словах була така жорстока, насправді ніколи не кидала мене напризволяще. Я плакав, думаючи про те, що вишу каменем у неї на шиї, що без мене їй було б краще, і чекав, коли минеться її гнів чи смуток. Мати нарікала на мене, а в душі плакала, більше того, хотіла ридма ридати, але її серце взялося іржею і сльози вже не капали. Колись я висів каменюкою на шиї в матері, а тепер використовую будь-кого, хто трапляється, словом, я — паразит на тілі суспільства; мати була такою, і я недалеко відкотився від неї, я — покидьок, без якого світ міг би обійтися. Савако розкусила мене, бо завжди обзивала цим словом, але такого снігового вечора навіть мені згадується забуте, а на заіржавілому серці виступає сльоза. Мабуть, і Савако вже заспокоїлась і жаліє, що вигнала мене з дому Юкіе. Може, гріється біля котацу і проказує: „Юкіе-сан, як подумаю, то мені його шкода”. Невже мене можна жаліти? За життя матері я ніколи не вважав себе нещасним, а після її смерті я просто не мав часу про це думати, я грав, як у театрі; роллю невдахи я привертав до себе жінок і в своїх розрахунках жодного разу не помилився. Невже не помилився? Лише один раз промахнувся, коли познайомився з н е ю. „Ви справді нещасна людина”,— сказала в о н а. „Чому?” — спитав я. В о н а заглядала мені в очі тоді так само, як нещодавно Сакура, котра голосом, повним співчуття, поцікавилася: „Яма-сан, ви маєте де переночувати? Ви не дуже впилися?” Такий погляд діє на мене безвідмовно — мені здається, ніби з мого лиця спадає маска. Я не сумніваюсь, що в о н а бачила мене наскрізь. От що в о н а тоді сказала: „Правда, що вашу доброту до мене породило співчуття? При вашому заробітку спільне життя зі мною поставить вас у скрутне становище, в душі ви почуваєтеся винним переді мною, нервуєтеся, бо вважаєте своїм обов'язком ощасливити мене. Мабуть, і досі я здаюся вам нещасною, але це не так, я втекла від батьків і перебралась у вашу квартиру тому, що покохала вас, і не нарікаю на гірке життя, повірте, я щаслива хоча б уже своєю любов'ю, мені жаль вас, бо після смерті матері ви були позбавлені людського тепла, мене й на хвилину не покидає думка, що ви нещасна людина, бо не зазнали любові”. Я не пригадую, яким було тоді ї ї обличчя — всміхалася вона чи, як завжди, сумувала. Слухаючи ї ї, я ловив себе на думці, що в о н а поводиться, як недосвідчена школярка, що я спритно обдурив ї ї, і усвідомлення цього залишала на душі неприємний осад, а це ж було десь наприкінці першого місяця нашого спільного життя; коли в о н а підбирала в розмові особливо шанобливі слова, мені здавалося, що мій обман — непоправний злочин, дивно тільки, що така людина, як я, викликала в н е ї щирі помисли. „Ви нещасна людина, бо не зазнали любові…” Ці слова закарбувалися мені в серці, і я вже не міг позбутися чарів, точніше, навпаки, в міру того як мені ставав яснішим їхній зміст, я намагався втекти від н є ї. Може, я суперечу собі? Саме тому, що я був у полоні чарів, я хотів дременути. Чим глибше я усвідомлював, що в о н а кохає мене з жалю, тим більше вважав себе негідним її любові, я пробував віддалитися від н є ї, розчарувати ї ї. „Якщо користуватися твоєю логікою, то виходить, що я байдужий до тебе, отже, ти могла б махнути на мене рукою,— казав я ї й.— Бо інакше все це обернеться шкодою для тебе, а йти на неї нерозумно”. Здається, в о н а всміхнулася тоді своєю журливою усмішкою й повчально мовила: „Коли любиш, не треба думати про шкоду чи вигоду”. Ці слова зачепили мене за живе, адже в любові (точніше, фальшивій любові) я завжди шукав вигоду, але вона навіть не помітила, що завдала мені удару, бо не мала нічого спільного з розпусними жінками, а проте я ніяк не збагну, чому вона обрала собі якраз мене, тим більше, що була кмітлива й не піддалася моїм лестощам, хоча, як усяка юна дівчина, не знала життя.