Ох, дідько, дідько, дідько. Вона пам’ятає.

— Ти про… тоді на Різдво?

Ми сидимо ближче, ніж були, майже впритул, і я тепер ясно бачу, як усі ці останні важкі місяці відбилися на ній. Темні круги під очима, підняті плечі, постійно стиснуті зуби. Якщо зважати на вигляд, їй негайно потрібні гаряча ванна, курячий бульйон і спати принаймні тиждень поспіль.

— В автобусі? — видихає вона. Щоки в неї порожевіли від вина, очі пожвавішали, уперше з літа. — Ти пам’ятаєш?

Я хмурюся та намагаюся виразити своїм обличчям щось таке схоже на розгубленість. Зараз твердо переконаний: зізнання, що я пам’ятаю ті кілька хвилин на автобусній зупинці, буде, холера, монументальною помилкою. Уся наша дружба побудована на тому, що я — хлопець її найкращої подружки. Я мовчки чекаю, а вона марніє просто в мене на очах. Неспокійне мерехтіння в очах згасає, я розумію: вона ладна вдихнути в себе ці слова, що повисли в повітрі, заховати їх знову всередині. Якби я міг, то сам би підштовхнув їх туди: це краще, ніж ранити її своєю брехнею.

— На вашій вечірці, — кажу м’яко.

— Ні, до того, — вона тисне на мене. — Здається, я бачила тебе, ти сидів на автобусній зупинці. За кілька місяців до того. За рік до того.

О, Лорі, чому ж ніколи не можна тобі знайти шлях для відступу? Повір мені, так було б легше. Відколи ти вимовила це, воно так і є. Я розігрую найчистішу невинність, Г’ю Ґрант від заздрощів помер би.

— Тобі, мабуть, вино в голову дало, Лу. Ми вперше побачилися на вашій різдвяній вечірці.

Вона витримує мій погляд, мовчки й непохитно, і отут, перед собою, я бачу, як вона повільно доходить до своєї межі, готова викинути білий прапор поразки. Десять секунд. Може, п’ятнадцять. Здається, ще довше. Я відчуваю себе найбільшим у світі годинником. Халепа, я сподіваюся, що вона намагається не розплакатися. Я найповніший довбаний негідник. А треба було сказати, що пам’ятаю? Так краще було б? Для Лорі, такої, якою вона є ось тут і зараз, можливо, було б і краще, але для Лорі, якою вона буде наступного тижня, чи місяця, чи року? Не думаю.

— Пробач, — каже вона, затверджуючи мене в ролі великого злого вовка, — не зважай на мене.

— Ніколи б так не зробив, — після трьох пінт здається, що я готовий підтримати цю брехню.

Вона кілька разів моргає, на віях бринять сльози.

— А може, і варто було б.

Я дивлюся на неї, чесно, дивлюся на неї й не хочу більше сьогодні їй брехати. Вона така вразлива, ми обоє випили.

— Може, і мав би, — визнаю, — але не хочу. Мені дуже подобається бути з тобою.

Боже. Я знаю, гаразд? Мені не слід було таке казати. Це на межі недоречного, це егоїстично.

— Мені теж дуже подобається бути з тобою, — шепоче вона, одна-єдина сльозинка котиться по щоці.

— Не треба, — я видихаю, голос у мене шорсткий, навіть сам чую. — Будь ласка, не плач, — тільки твердолобий негідник дозволить дівчині плакати отак, перед ним, не намагаючись її заспокоїти. І попри те, що набрехав їй, я не твердолобий негідник. Тож кінчиками пальців витираю її сльози, обіймаю за плечі.

— Усе гаразд, чесно, гаразд, — шепочу їй у скроню.

Як їй вдається пахнути літніми польовими квітами навіть узимку? Мої пальці торкаються її ніжної шкіри, і кожна часточка мене знає: треба забрати руки, — але я, натомість, тримаю її обличчя, веду пальцями до підборіддя. Якусь мить ми залишаємося отак, потім вона злегка підіймає погляд, а її губи так небезпечно близькі від моїх.

Мабуть, вона не дихає. Мабуть, я теж. Боже, у неї найвродливіші вуста, і так близько — повні, тремтячі. Я відчуваю смак вина в її теплому диханні. Вона рухається вперед, гадаю, можна заприсягтися: між нашими губами вже немає повітря. Як мені боляче. Серце рветься.

— Я не можу поцілувати тебе, Лорі. Не можу.

Я випила надто багато вина, я найбільша нікчема в світі, але не можу відірватися від Джека тут і зараз, навіть якщо в пабі спалахне пожежа. Ми опинилися в маленькій машині часу, так несподівано для нас обох — у кінці світу. І тут для мене існують тільки його гарні губи, його добрі очі, його теплі руки, у яких так спокійно. Якби це було телешоу, я б вигукнула «стоп», бо знала б: якими прекрасними не здаються герої одне поруч з одним, за кілька хвилин, згідно із сюжетом, лайно потрапить у вентилятор. Але це не вигадка, це справжнє життя, і це справжні люди, які наробили помилок. Я підводжу обличчя. Якщо він поцілує мене, я не знайду в собі сили не відповісти на його цілунок. Бо він зараз такий самісінький, як був тоді на автобусній зупинці, і я на мить — та сама дівчина з 2008 року, що дивиться на нього з автобуса. Тато не хворіє, Джек — не хлопець Сари, і в мене на голові срібний вінок з мішури. Я майже чую, як обертається назад колесо часу, шипить у моїх вухах, мов плівка перемотується на стародавньому магнітофоні або вініловий диск програється задом наперед. Боже, мабуть, я не зможу зупинити те, що зараз станеться.

— Я не можу поцілувати тебе, Лорі. Не можу.

Його слова падають мені на серце, мов камені. Чорт. Що, заради Бога, я тут роблю? Що я за огидний непотріб? Мені треба йти геть від нього.

— Боже, — шепочу я, охоплена панікою, притискаю тремтячі пальці до губ.

Схоплююсь на ноги, хапаю сумки, уже майже вибігла з пабу, навіть не розуміючи, що я маю робити. Лише коли морозне повітря вдаряє мене в обличчя, усвідомлюю, що не вдягла пальта, а сніг так і валить.

— Лорі, Лорі, зачекай.

Він задихається, тримає в руках моє пальто, хапає мене за рукав.

— Будь ласка, зажди секунду, будь ласка.

Я вириваюся, надто сильно, розсипаю покупки з одного з моїх пакетів, просто на тротуар. Він допомагає мені зібрати їх, мої плечі трусяться, він накриває їх пальтом, обіймає мене поверх пальта, поки жар не починає проникати мені аж до кісток. Воно тепле, дуже тепле від вогню, я заплющую очі, бо несподівано знову відчуваю на них сльози. Я взагалі-то не плаксійка, але сьогодні мої слізні протоки, здається, прорвали всі греблі.

— Лорі, — шепоче він дико й пристрасно, очі його горять, мов зорі у світлі вуличних ліхтарів. — Ніколи в житті не хотів завдати тобі болю.

— Я така дурепа, — бурмочу у відповідь, — навіть не знаю, чого плачу.

Джек зітхає, роздратований на себе, такий добрий до мене.

— Бо ти втомлена, ти стурбована, ти почуваєшся, ніби постійно пливеш проти течії.

Він погладжує мене по спині, говорить тихо й заспокійливо, просто мені у вухо, його тіло захищає від снігу. Я повернута спиною до стіни, моя боротьба згасла, бо він говорить неймовірно заспокійливі речі, тримає мене в обіймах. Я дуже втомилася так пливти. Я щомиті відчуваю, як ось-ось мене накриє хвиля й потягне на дно, але в Джекових обіймах здається, що він знайшов мене на рятівному плоту й тягне до безпечного місця. Я з сумом усвідомлюю, що не було такого моменту, коли в мене не було почуттів до цього чоловіка.

— Я хотіла тебе поцілувати, Джеку, — кажу знесилено. Не те, щоб він не знав, чого я хотіла, але соромитися сенсу немає. — Я себе за це ненавиджу.

Він гладить моє волосся, бере за підборіддя, дивиться в очі.

— Я тобі скажу дещо, але ти обіцяєш не розповідати це жодній живій душі, навіть рибкам в акваріумі?

Ковтаю клубок у горлі, дивлюся йому в очі, киваю, а він бере моє обличчя в долоні. Що б він зараз не сказав, я, напевне, запам’ятаю це на все життя.

— Я хотів поцілувати тебе, тоді, у пабі, Лорі. І я ще сильніше хочу поцілувати тебе зараз. Ти одна з найчарівніших людей, що я зустрічав у своєму житті. — Він відвертається, дивиться на порожню вулицю, потім знову повертається до мене. — Ти вродлива й добра, ти смішиш мене, а коли дивишся на мене отак, своїми очима кольору літнього лугу, лише чортів святий тебе не поцілує.

Потім він притуляє мене до стіни, тисне на мене всім своїм тілом і, тому що він не чортів святий, цілує мене. Джек О’Мара схиляє голову й цілує мене під снігом, його губи тремтять, потім стають гарячими й упевненими, я плачу й цілую його у відповідь, розтуляю губи, дозволяючи його язику пестити мій, а з його горла виривається низький стогін пораненого звіра. Кожною волосинкою я відчуваю його полегшення, кожною клітинкою тіла, кожною краплиною крові в моїх венах. Він дихає так само уривчасто, як і я, це набагато більше, ніж я собі уявляла, а, повірте мені, у тому, що стосується Джека О’Мари, своїй уяві я давала повну волю. Він тримає моє обличчя, ніби я — дорогоцінність, запускає пальці мені в волосся, підпирає долонями мою голову, коли я відкидаю її назад.

Це — єдиний наш цілунок. Він про це знає. Я про це знаю. І це так боляче, так сумно й так сексуально, що в мене знову на очах сльози. Я прихиляюся до лацканів його пальта — наш цілунок солоний від моїх сліз. Розплющую очі й дивлюся на нього, бо хочу запам’ятати цей цілунок до самої смерті. Очі його заплющені, вологі від снігу вії темними тінями лягли на щоки, весь він зосереджений на цьому цілунку — тому що це один на все життя.

Нарешті ми відриваємося одне від одного, чари розбиті — повз нас гарчить мотором автівка, рухається повільно через цю нещадну погоду. Наше дихання майже кристалізується в морозному повітрі, виходить із наших тіл таким гострим, так боляче його видихати.

— Будьмо добрими одне до одного щодо цього, — каже він мені. Я гадаю, йому хочеться, щоб голос звучав не так твердо, як зараз. — Ми обоє знаємо: цього не мало статися, це нічого не означає, немає потреби змінювати щось.

Це настільки далеко від правди, що я майже сміюся. Відвертаюся від нього, а в його погляді стільки бажання, і стільки прагнення захистити себе, і таке відчуття розчарування, що «ніхто ніколи так мене не поцілує».

— Може, якби ми зустрілися за інших обставин, — кажу я, дивлячись знову на нього, а він киває.

— Тієї ж миті.

І, як сигнал, що зустріч завершена, по вулиці до нас помалу рухається таксі. Він здіймає руку, спиняючи машину. Це — правильне рішення.

— Жодній живій душі, — нагадує він тихенько, відчиняючи дверцята й ставлячи мої сумки до салону.